Як знають мої читачі, я кілька років жив у Німеччині. До Одеси повернувся влітку цього року і одразу сів за книгу про життя на чужині.

Років п’ять-шість тому в Одеському видавництві «Оптимум» вийшов мій «Німецький щоденник». Але за минулий з того часу час накопичилося багато нових вражень про цю країну, про людей, з якими довелося там зустрічатися. Тому «Німецький щоденник» вимагав продовження.

Робота над книгою займає чимало часу. Але матеріал, який я зібрав для продовження «Німецького щоденника», проситься назовні, і в цьому нарисі, до виходу книги у світ, хочу розповісти про одну зустріч, яка була у мене в портовому німецькому місті Бремерхафені.

Але почну здалеку.

У 1974 році до складу пасажирського флоту Чорноморського пароплавства увійшов новий пасажирський лайнер «Максим Горький», названий на честь класика радянської та світової літератури. Лайнер був побудований у Німеччині в 1969 році, носив ім’я «Гамбург» і належав німецькій судноплавній компанії «Дойче Атлантік Лайн», працював на лінії Гамбург — Нью-Йорк.

За комфортабельністю та зручністю для пасажирів лайнеру не було рівних серед пасажирських суден того часу. Він, маючи дві потужні парові турбіни, розвивав швидкість у 22 вузли. Це швидкість торпедного катера!

Німці ні за що б не продали це судно, якби не світова паливна криза, що вибухнула на початку 70-х років. Витрата палива на лайнері була дуже великою, і в умовах зрослих цін на нафтовому ринку судно стало нерентабельним. Судноплавній компанії, яка володіла цим прекрасним судном, не залишалося нічого іншого, як виставити його на торги. Лайнер купив Радянський Союз. І 25 січня 1974 року в Гамбурзі в присутності представників радянського посольства та представників німецької влади на судні був спущений прапор ФРН і піднятий прапор СРСР.

Названий «Максим Горький» лайнер передали Чорноморському пароплавству. Судно відразу було зафрахтоване німецькою туристичною фірмою «Неккерман», почалися кругосвітні рейси з німецькими туристами.

У 1979 році під час заходу до Нью-Йорка американська влада, на знак протесту проти введення урядом Л. Брежнєва радянських військ до Афганістану, не дозволила екіпажу зійти на берег і відмовила навіть у поповненні судна питною водою та продуктами. Але вже в 1989 році, коли до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов, на борту «Максима Горького» відбулася історична зустріч лідерів двох світових держав — СРСР і США. Сталося це на острові Мальта в порту Ла-Валетта, куди прилетіли з Вашингтона президент США Джордж Буш, а з Москви Михайло Горбачов.
Ця зустріч поклала край «холодній війні» між СРСР і США і за своїм значенням була прирівняна до Ялтинської конференції 1945 року, на якій лідерами трьох союзних держав, що боролися проти фашистської Німеччини, — Сталіним, главою Радянського Союзу, Рузвельтом, президентом США, і Черчиллем, прем’єр-міністром Англії, — вирішувалися долі повоєнної Європи…
Першим капітаном «Максима Горького» з дня прийому судна в Гамбурзі з 1974 року по 1986 рік був капітан далекого плавання Сергій Леванович Дондуа.
Випускник Одеського морехідного училища, пізніше закінчив заочно і Одеське вище морехідне, він за час роботи на «Максимі Горькому» заслужив не тільки звання «Найкращий капітан Міністерства морського флоту СРСР», але й був удостоєний Указом Верховної Ради СРСР від 1 липня 1982 року високого звання Героя Соціалістичної Праці.
За роки роботи на «Максимі Горькому» Сергій Леванович Дондуа виховав чимало молодих штурманів, які згодом стали відомими капітанами, — це А. Назаренко, Ю. Хромих, Є. Сидоров, В. Балашов,
В. Дашков та багато інших.
Я не був знайомий з капітаном С. Л. Дондуа і бачив його лише один раз. Це було незабаром після отримання ним у Москві в Георгіївській залі Московського Кремля Золотої Зірки Героя Соціалістичної Праці. Коли капітан повернувся до Одеси, у Палаці моряків керівництво Чорноморського пароплавства влаштувало на честь капітана «Максима Горького» Сергія Левановича Дондуа урочисту зустріч з моряками суден, що стояли в Одеському порту.
Я теж був на цій зустрічі і бачив, як стоїть на сцені прославлений капітан, скромно усміхнена людина, якій якось ніяково було стояти на видноті величезної кількості людей, що зібралися у Великій залі Палацу! І що примітно: Сергій Леванович розповідав не про себе, а про людей свого судна, їхній професіоналізм і самовідданість у роботі.
Розповів він і про трагічний випадок, який стався на «Максимі Горькому» в Пуерто-Ріко, в порту Сан-Хуан. Республіка Пуерто-Ріко перебуває під юрисдикцією США. І ось, незабаром після введення радянських військ до Афганістану, якийсь провокатор явно за американські гроші кинув у радянський лайнер, що стояв біля причалу, гранату. При вибуху гранати постраждали двоє чергових матросів, що стояли біля трапа, і електромеханік, який підійшов до них. А на борту лайнера перебувало в цей час тисяча туристів! І капітану потрібно було не тільки заспокоїти цих людей, але й умовити тих, хто зібрався тут же покинути «Максим Горький» і полетіти додому, залишитися на судні і продовжити рейс.
Робота капітана пасажирського судна відрізняється від роботи на суховантажі або на танкері. На борту пасажирського лайнера найцінніший вантаж — людські життя. Відповідальність капітана колосальна! У халаті і в капцях на палубу не вийдеш. Капітан зобов’язаний завжди бути одягненим за формою. А форму і свіжу сорочку потрібно міняти по кілька разів на день. Форма ранкова, денна і вечірня. До обов’язків капітана входить не тільки управління судном, швартовки в портах і відшвартовки, але й постійне спілкування з пасажирами. Чи то офіційні зустрічі, чи традиційна «капітанська вечеря». А крім цього, представники туристичних компаній, що зафрахтували судно, запрошують капітана на різні бесіди та всілякі конкурси, на які не прийти, означає — висловити неповагу до своїх пасажирів. Так що весь день з раннього ранку до пізнього вечора капітан пасажирського лайнера проводить на ногах!..
За штатним розписом на кожному пасажирському судні капітану покладається буфетниця. Вона не тільки прибирає простору капітанську каюту, але й пере і прасує сорочки, приносить капітану обід, якщо у нього немає часу спуститися на обід у кают-компанію, а якщо капітан запрошує до свого капітанського салону гостей — сервірує і накриває стіл.
У Сергія Левановича Дондуа теж була буфетниця, немолода, працьовита жінка, яка, за словами одного мого товариша, який працював з капітаном С. Дондуа на «Максимі Горькому», дивилася за ним, як дивиться мати за рідним сином. Але ось вона пішла у відпустку, і замість неї прийшла на «Максим Горький» буфетницею капітана дівчина, яка тільки закінчила Одеське училище, в якому готували обслуговуючий персонал для суден пароплавства. Училище розташовувалося на вулиці Пушкінській, навпроти філармонії, і щоб потрапити на навчання до цього училища, потрібно було пройти суворий відбір…
Звикнувши до своєї буфетниці, яка пішла у відпустку, Сергій Леванович був незадоволений новенькою, яка намагалася догодити капітану, але чомусь усе його в ній дратувало.
Зробивши черговий кругосвітній рейс з німецькими туристами, «Максим Горький» зайшов у німецький порт Бремерхафен на невеликий ремонт. Після ремонту лайнер мав іти до Одеси для зміни екіпажу, і капітан радів тому, що в Одесі повернеться на судно його буфетниця, з якою він проплавав не один рік.
Ремонт вже добігав кінця, як раптом сталося неймовірне. Новенька буфетниця капітана втекла з судна з якимось німцем! Втеча радянського громадянина за кордоном була надзвичайною подією. Зрада Батьківщини! За радянськими законами за це належала розстрільна стаття. І якщо з судна тікав моряк, то вся відповідальність за це лягала на капітана.
Про те, що сталося, Сергій Леванович повідомив у пароплавство, радянському консулу і в поліцію. Поліція Бремерхафена швидко знайшла втікачку, привезла до поліцейського управління і там влаштувала їй зустріч із радянським консулом, який став умовити її повернутися на судно. Але буфетниця капітана, що втекла, заявила, що ненавидить радянську владу і давно виношувала думку покинути Батьківщину. І тут же написала заяву німецькій владі з проханням про надання їй політичного притулку, оскільки в СРСР вона зазнавала переслідувань з ідеологічних та релігійних мотивів. Закінчилося тим, що «Максим Горький» пішов з Бремерхафена до Одеси, залишивши буфетницю капітана, що втекла, на чужому березі.
Після приходу лайнера до рідного порту судном зайнялися співробітники КДБ. Кожного члена екіпажу допитували по кілька годин, з’ясовуючи найменші деталі стосунків штурманів, механіків, матросів і машиністів з буфетницею, що втекла.
Ну, а самого капітана після довгих щоденних допитів просто звільнили з пароплавства. І Сергію Левановичу не залишалося нічого іншого, як піти на пенсію. Сталося це в 1986 році, коли йому виповнилося 64 роки. Досвідчений заслужений капітан, який мав найвищі урядові нагороди, — крім Золотої Зірки Героя Соцпраці, двох орденів Леніна, ордена Жовтневої революції та інших, — став вигнанцем.
І якщо капітану «Титаніка» Сміту було 70 років, коли він натрапив на фатальний айсберг, то капітан «Максима Горького» С. Л. Дондуа натрапив на свій айсберг у 64 роки. І цим айсбергом була буфетниця капітана, що втекла за кордон…
А тепер розповім про зустріч, з якої почав цей нарис.
Живучи в Німеччині, я часто їздив у гості до друзів, з якими колись працював на різних суднах Чорноморського пароплавства, і які, як і я, за різних обставин опинилися в цій країні.
Так, одного разу я приїхав у гості до свого друга, з яким працював на пасажирському теплоході «Україна», Володі Каноненку. Володя жив у Бремерхафені. Українець за національністю, він був одружений на єврейці і потрапив до Німеччини по «єврейській лінії».
На початку дев’яностих років минулого століття, коли канцлером Німеччини був Гельмут Коль, уряд цієї країни за ініціативою Г. Коля, щоб спокутувати провину нацистської Німеччини за геноцид єврейського народу, прийняв закон, який дозволяв євреям із Радянського Союзу переїжджати на ПМЖ до Німеччини. Квартири та медичні послуги оплачували німецькі соціальні служби. У ті ж роки пароплавство розвалювалося, Володя, як і багато моряків, залишився без роботи, і дружина стала вмовляти його переїхати до Німеччини. Так він опинився в Бремерхафені.
Першого ж дня приїзду до цього міста я пішов з Володею до «Російського магазину». Ці магазини є у всіх містах Німеччини, де торгують усілякими сортами російської горілки та іншим російським «спеціалітетом», чого не знайти в німецьких магазинах, починаючи від гречаної крупи до «Докторської» ковбаси.
Стоячи з покупками в невеликій черзі до каси, ми згадували роботу на «Україні» та товаришів, яких доля розкидала по всьому світу. За касовим комп’ютером сиділа немолода жінка. Коли підійшла наша черга, вона, скануючи наші покупки, раптом сказала:
— Я чую з вашої розмови, що ви моряки. Я теж колишня морячка. Ви з Одеси чи з Пітера?
Я сказав, що з Одеси.
Вона якось вся напружилася і, назвавши суму до оплати, додала:
— Хотілося б з вами поговорити. Я завтра вихідна. Можна з вами зустрітися? Я дам вам адресу. Можете зайти до мене додому.
І ось, відшукавши непоказний будинок на околиці Бремерхафена, ми увійшли з Володею до невеликої двокімнатної квартирки, де побачили в передпокої фотографію Потьомкінських сходів з фігуркою Дюка нагорі. Вручивши господині букетик квітів, як це прийнято в Німеччині, коли приходиш у гості до жінки, ми, на її запрошення, увійшли до кімнати і сіли за стіл.
Стіл був накритий не по-німецьки — тільки кава та «кухен» (тістечка), а по-нашому — з горілкою та всілякими закусками. Ми назвали свої імена, господиня своє, і тут з’ясувалося, що ця жінка, звали її Ірина, та сама буфетниця капітана С. Л. Дондуа, що втекла з «Максима Горького»!
Рюмка за рюмкою, і ми почули вражаючу сповідь жінки, яка скучила за Батьківщиною. Німець, з яким вона познайомилася в круїзі, і з яким втекла з судна, не поспішав на ній одружуватися. У його домі вона була і коханкою, і прислугою. І якщо до нього приходили вечорами друзі грати в карти і пити пиво, він не дозволяв їй виходити з кухні. Грошей не довіряв. Сам купував продукти і навіть одяг для неї вибирав у магазинах на свій смак. Приміряла вона її вдома. А якщо не підходила, він міг протягом двох тижнів отримати в магазині назад гроші. Гуляти вона виходила тільки з його собакою, яка стала їй відданим другом. Проживши таке життя кілька років, вона пішла від нього, знявши квартиру і влаштувавшись на роботу в «Російський магазин»…
Ось така зустріч була у мене з жінкою, яка зламала долю заслуженого капітана і не знайшла щастя на чужій землі.