Так називається нова, вже сьома за ліком, книга Григорія Гончарука з його серії «Мемуари професора». З таким же драматичним сюжетом та емоційним накалом, як і шість попередніх книг.

Зав’язка проста. Деяким керівним особам Одеського національного політехнічного університету не до душі кафедра історії та етнографії України та її завідувач професор Гончарук. Щоб її ліквідувати або перепрофілювати, спочатку слід усунути завідувача і замість нього поставити себе. Але робити це треба тонко, щоб ніхто не здогадався про зловживання. Для цього теж існує випробуваний метод: створити опозицію на кафедрі з числа амбітних, але, як правило, недалеких доцентів, і підібрати технічного кандидата на посаду завідувача, щоб він міг методично витискати попереднього з крісла. А коли опозиція, всіляко стимульована та натхненна цими проректорами і деканом, усуне завідувача, то вже справа техніки поставити гуманітарного проректора на жадану ним кафедру, щоб вирішувати її долю.

Серед різних методів боротьби проти професора, про які йшлося в попередніх книгах, цього разу було використано новий: «Студентська зона» на інтернет-сайті політехнічного університету. Вона, ця зона, призначена для викладення студентами своїх проблем, успіхів, радощів, відгуків про викладачів. На сторінці професора перша інформація з’явилася у квітні 2009 року. Опозиція миттєво окупувала студзону. Більше трьох років розлючені недруги звинувачували професора в страшних і смішних гріхах: аморальності, старості, деспотії на кафедрі та в родині, в криміналі. Гончарук не відповідав. Опозиція все більше бісилася. І тут для неї сталося несподіване: на захист професора виступили його студенти, колеги, незнайомі одесити, які знали його по книгах і статтях у газетах. Боротьба набула захоплюючого характеру. Про результати нижче.

Паралельно з вакханалією в інтернеті нарощувалися психологічні атаки в колективі. Особливо вони загострилися, коли завідувач відмовився ставити на обговорення кандидатську дисертацію аспірантки доцента. Причина проста: рекомендувати до захисту незавершену роботу — службовий злочин. Пішли усні та письмові скарги до ректорату, а в колективі на засіданнях кафедри протистояння виражалося вигуками, тупанням ніг, навіть свистом. Після одного з таких засідань завідувача відвезли до неврологічної лікарні з інсультом.

Опозиція тріумфувала. У студзоні з’явилися побажання «земля йому пухом», «царство йому небесне» та інше. А згадану дисертацію оцінили як завершену. Але Гончарук через два тижні вийшов на роботу. Опозиція опешила. Однак отямилася і стала вимагати протоколу засідання кафедри з підписом професора про рекомендацію до захисту. Завідувач відмовився благословляти незрілу працю до захисту. Знову пішли скарги, листи. Ректорат приймає рішення відправити дисертацію на зовнішнє рецензування фахівцям з історії румунської окупації Одеси в роки Другої світової війни. Незабаром надійшли рецензії з Одеського національного морського університету доктора історичних наук, проректора, завідувача кафедри українознавства М. І. Михайлуци та кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова В. П. Щетнікова. Обидві негативні. Висновки схожі: робота в такому вигляді не може вважатися завершеною і самодостатньою.

Тільки тепер завідувач кафедри в політехнічному університеті виніс дисертацію на обговорення кафедри. Гончарука переривали, намагалися зірвати засідання. А коли це не вдалося, опозиція пішла. А кафедра продовжила роботу. Обговорила дисертацію, заслухала зовнішні рецензії та прийняла рішення: «Рекомендувати дисертантці доопрацювати роботу, спираючись, перш за все, на рецензії доктора історичних наук М. І. Михайлуци та докторанта В. П. Щетнікова, і за наявності їх позитивних відгуків представити для обговорення на засідання кафедри».

Однак дисертантка рекомендацій кафедри не виконала. Спеціалізована вчена рада на історичному факультеті Одеського університету ім. І. І. Мечникова не прийняла дисертацію до захисту через низьку якість. Потім ходили чутки, що ця дисертація була захищена в Харкові.

На цьому, як кажуть, можна було б в історії про рецензію поставити крапку. Але книга, що розглядається, має продовження. Автор показав джерела його енергетики, що дозволили йому винести незаслужені випробування. А вони прекрасні. Це і дружна його сім’я — два сини, обидва професори, і турботлива дружина, вчитель математики, це і прекрасна, любляча дідуся онучка. Це і його любляче місто Ананьїв та його до болю рідне село.

Але читачеві, очевидно, цікаво дізнатися, чим закінчилися бурі на кафедрі, і, звичайно, результат протистояння в «Студзоні». Повідомляємо з Інтернету (https://studzona.com/teacher/7985).

Найбільш обговорюваний викладач — Гончарук Григорій Іванович.

Всього відгуків — 389, позитивних — 205, негативних — 184, рейтинг — 528.

Загальна оцінка: + 5 — супер, активність: + 5 — супер, організованість: +5 — супер, виклад матеріалу: + 5 — супер, вимогливість: + 5 — супер, об’єктивність: + 5 — супер, почуття гумору: + 5 — супер, чарівність: + 5 — супер.
У книзі автор подякував своїм студентам за позитивні оцінки його роботи, а також колегам, своїм вихованцям — аспірантам, безымянним одеситам, які дали відсіч злим людям з хворою фантазією вигадок про його аморальність. Автор ще раз переконався, що нормальних людей більше.

Колектив кафедри очистився від авантюристів природним шляхом: після закінчення контрактів вони, не сподіваючись на підтримку колективу, пішли. Як підсумовує автор книги, кафедра з описаної ситуації вийшла настільки згуртованою, що змогла витримати більш серйозні атаки на своє існування, які частково описані в його п’ятій, позачерговій книзі.

Серед сильних сторін книги є й така: за методологією наукових досліджень у вступі або першому розділі праці аналізуються роботи аналогічного напрямку інших авторів. Оскільки таких досліджень в Одесі всього три, про які професор вже писав раніше, а інших про вузівські документальні мемуари в Україні невідомо, та й про свої попередні писати позитивно незручно, автор у вступі помістив рецензії вчених і репортаж з презентації його попередньої книги.

Не можна не сказати про фотоілюстрації в книзі. Їх близько п’ятдесяти. Тут читач побачить знайомі обличчя. Серед них: Руслан Боделан, екс-губернатор Одещини, екс-мер Одеси, політик і громадський діяч, який виступив на презентації книги; Йосип Бурчо, редактор газети «Прес-кур’єр»; Анатолій Глущак, письменник; Станіслав Стреженюк, поет; Олександр Птащенко, професор; Володимир Максимович, громадський діяч. Окремо розміщені фотографії і лікаря автора полковника Володимира Абраменка та заступника проректора з наукової роботи ОНПУ приват-професора Галини Кострової, а також рецензентів згаданої дисертації професора Миколи Михайлуци та доцента Василя Щетнікова, а також фотографії сім’ї Григорія Івановича, автора історії Ананьєва Юрія Сисіна, Анни Цуркан, Олександра Шхалахова, уродженця Ананьєва, поета, президента Асоціації українських письменників Тараса Федюка, мера Ананьєва Павла Маковецького, вчителів та учнів школи рідного села Гончарука Новогеоргіївки, голови сільради Тетяни Гончарук, вихованця місцевої школи екс-керівника Володимира Макодзьоба. Прекрасні фотографії Ананьєва та пейзажу названого села.
Коли пишеш характеристику книги, хочеться використовувати наведений вище принцип інтернету — загальна оцінка: + 5 — супер. Цей супер не за формою, а за змістом заслуговують усі книги серії «Мемуари професора». До них можна віднести також захоплююче видання «Афганістан, пробач», яке вийшло в 1992 році в Москві та Одесі.
Під час написання цих рядків пішов 50-й рік роботи професора в політехнічному та 38-й перебування його на посаді завідувача кафедри. Мені, автору цієї рецензії, в минулі роки на посадах і декана, і завідувача кафедри довелося спостерігати за керівною, науковою та педагогічною діяльністю Григорія Івановича. За результатами його роботи намагаюся знайти професора-гуманітарія в політехнічному та інших вишах Одеси, з ким можна порівняти мого колегу, і не знаходжу. Дивуєшся і іншому: жодного разу він не був представлений до державної нагороди. Знову намагаюся порівняти його з багатьма нагородженими. Сумно. А чому? — напрошується питання. Відповідь у книгах професора: незрівнянна результативність, принциповість, справедливість, честь і гідність. У рецензованій книзі навіть є глава «Честь сильніша за смерть». Це він про себе. І я слідом за ним повторюю те саме. Про нього, звичайно.