Двадцять другого жовтня 1941 року прогринів, напевно, найзнаменитіший вибух Одеси. Зазвичай, його згадують, як «вибух партизанами комендатури». Однак досі не всі обставини цієї акції зрозумілі. Розберімося.

Почнемо з того, що будівля колишнього управління НКВС Одеської області на вул. Енгельса, 40 (нинішня Маразліївська) була румунами зайнята не тільки під комендатуру, а й під штаб 10-ї піхотної дивізії. Це важливо проговорити, оскільки в радянських джерелах наполегливо це називається «ворожою комендатурою». А ось тепер спробуємо розібратися, яке відношення мали до цього партизани.

Чудовий одеський дослідник катакомб і партизанського руху В. Я. Юдін надав мені цікаву брошуру. Це навчальний посібник, виданий Військово-інженерною академією ім. Куйбишева. У ньому для курсантів перераховувалися найуспішніші диверсійні акти, організовані нашими саперами в роки війни. І, серед іншого, описується, як військові сапери в Одесі, ще до залишення міста, мінували зазначену будівлю на вул. Енгельса. А далі ось так: «Близько 18 години зі спеціальної радіостанції взводу 82-го інженерного батальйону майора Пируса Є. М. (з Севастополя — прим. авт.) був поданий радіосигнал на вибух. Під уламками будівлі загинули генерал-майор Лугожану, префект одеської поліції Теодор Давілу. Всього понад 50 генералів і офіцерів румунських і німецьких військ».

Ці ж факти описує і генерал Хренов у своїх мемуарах «Мости до перемоги». Там же, один з найкращих військових інженерів тієї війни згадує і свою останню зустріч з В. Молодцовим (Бадаєвим) у селі Нерубайському. «Ефект вибуху на Маразліївській цілком залежав від вдало вибраного моменту. Адже важливо було не просто зруйнувати фашистський штаб, а завдати найбільш чутливої ​​шкоди командній верхівці ворога. Для цього в окупованому місті необхідний був вірний око. Людина, здатна дізнатися, коли в штабі відбудеться якесь велике зборище, і своєчасно повідомити про це на Велику землю, вже перебувала в Одесі…

…Не пройшли ми й півсотні метрів (після приїзду в Нерубайське — прим. авт.), як з темряви виникла людська постать. Я відразу впізнав Бадаєва. Одягнений він був у гімнастерку, що добре облягала широкі груди, шаровари, заправлені в чоботи. Ми обмінялися міцними рукостисканнями і тут же приступили до розмови. Петров (командувач Приморської армії — прим. авт.) передав капітану код, домовилися, як буде налагоджено радіозв’язок. Я розповів, де будуть проводитися вибухи з метою прикриття відходу наших військ. Порадив, як краще забезпечити підпільників мінами.

Розмова наша зайняла не більше півгодини. Бадаєв зник так само раптово, як і з’явився, — ніби розчинився в темряві».

І нижче, в цій же главі, у того ж Хренова, знаходимо ще таку інформацію: «Вранці 22 жовтня мене розшукав під Бахчисараєм Іван Юхимович Петров:

— На вашу адресу, Аркадію Федоровичу, радіо від Бадаєва.

Я прийняв з його рук бланк з розшифрованим текстом приблизно такого змісту: «Концерт на Маразліївській почнеться 22-го о 17. 30».

До п’ятої години вечора я вже був у розташуванні 82-го інженерного батальйону і наказав майору Є. М. Пирусу виготовити до дії спеціальну станцію радіотехнічного взводу. Близько шостої години (не можна було поспішати, ні запізнюватися) ми увійшли в автофургон, де розміщувалася ТОС. Сержанту, який сидів за апаратурою (прізвища його, на жаль, не пам’ятаю), наказали встановити дублюючий прилад, точно налаштований на задану хвилю. Потім я скомандував:

— Сигнал!

В ефір вирвалася команда, яку очікував один-єдиний приймальний пристрій. В Одесу понеслися позивні помсти…»

Підтверджує зв’язок Молодцова з вибухом на Енгельса у своїх спогадах зв’язкова загону Г. Марцишек: «Вибух будівлі УНКВС і загибель карателів нас порадували. Судячи з виразу обличчя та окремих фраз Молодцова (Бадаєва), ми зрозуміли, що ця диверсія була скоєна з його відома».

Тепер розберімося з її ефективністю. Звичайно, про загибель «50 генералів і офіцерів румунських і німецьких військ» мова не йде. У телеграмі, яка була спрямована до Бухареста самими румунами після вибуху, було зазначено: «22 жовтня після полудня, о 17 годині 35 хвилин невідомими особами було підірвано будівлю, в якій знаходилися військова комендатура Одеси та штаб 10-ї піхотної дивізії. В результаті диверсії постраждали 135 військових (загинуло 79, поранено — 43, пропало безвісти — 13) з них 128 румунів і 7 німців, включаючи командира 10-ї піхотної дивізії та коменданта Одеси, генерала Глугожану». Ось це і варто прийняти за реальну цифру ворожих втрат від цього вибуху.

До речі, поховали румунів у Парку Шевченка, там, де зараз Алея Слави.

І ще додамо до нашої розповіді спогади Германа Пинті, міського голови Одеси, які нещодавно були опубліковані окремою книгою директором Музею Голокосту Павлом Козленком.

Ось як Пинтя описує день 22 вересня 1941 року:

«Після взяття Одеси Військове Командування та командування п’ятої дивізії розташовувалися в просторій будівлі, яку раніше займала велика військова частина росіян. 20 жовтня Командування переїхало на вулицю Маразліївську в будівлю, де раніше знаходилося КДБ росіян і яка привертала увагу своїм внутрішнім оздобленням. Вона спеціально була залишена в такому вигляді, щоб привабити румунів і німців. Обидва командування розташувалися в цій будівлі, яка, на жаль, була замінована росіянами при відступленні з Одеси. 21 жовтня, об 11 годині, приходячи до Військового Командування, де перебував генерал Глугожану, я помітив біля входу стареньку, яка робила мені якісь знаки. Не знаючи, хто я такий і що я володію російською мовою, вона попросила зі сльозами на очах провести її до генерала, бо хоче повідомити йому щось секретне. Я взяв її з собою і перекладав сказане нею. Вона повідомила генералу, що точно знає, що будівля замінована і буде підірвана. Генерал, збитий з пантелику, замість того, щоб негайно вжити заходів щодо евакуації командування, доручив полковнику Іонеску-Мангу ще раз перевірити будівлю. На другий день, 22 жовтня, генерал повідомив мені, що будівля, як показала перевірка, не замінована. Я відповів йому, що більше вірю сказаному російською жінкою, якій не було сенсу брехати, ніж поверхневим висновкам саперів. Тоді генерал вирішив підшукати іншу будівлю, але не в той день, оскільки о 12 годині мав приїхати до Одеси для таємної наради генерал Якобич, який очолює 4-ту армію, чиє командування перебувало в місті Баден. Генерал Глугожану попросив нічого не говорити Якобичу про розказане російською жінкою, оскільки це могло призвести до паніки. О 12 годині прийшов генерал Якобич у супроводі начальника генерального штабу генерала Тетеран і ще тридцяти генералів — командувачів великих і малих військових частин. Генерал Якобич відкрив засідання у великій залі командування. Туди був запрошений я, як міський голова, і майор Дорел Давила, як префект поліції міста. Усім присутнім було повідомлено, що король і маршал хочуть обов’язково відвідати Одесу в неділю, 29 жовтня. Я сказав генералу, що в умовах, в яких перебуває місто Одеса, не може бути й мови про згаданий візит, а він відповів по-військовому, що виконує наказ, який не підлягає обговоренню… О 13.30 я повернувся і разом з гостями відвідав Оперний театр і порт, звідки годину потому попрямував до Командування пообідати.

Під кінець обіду, близько третьої тридцятої, генерал Тетеран звертається до полковника Іонеску-Мангу і жартома вимагає шампанського. Полковник Мангу сприймає жарт серйозно, і через десять хвилин з’являється солдат з десятьма пляшками шампанського, але коли піднімається на другий поверх, де знаходився стіл, спотикається, падає, і всі пляшки розбиваються. Через п’ять хвилин з’являється інший солдат з іншими десятьма пляшками, але теж падає на тому ж місці, і всі пляшки знову розбиваються. Тоді генерал Якобич, людина високоосвічена, встає і каже: «Панове, це поганий знак, не до добра все це, йдемо негайно звідси!». Спустилися, вийшли з будівлі, а генерал Якобич був настільки вражений тим, що сталося, що, сідаючи в машину, попрощався тільки зі мною… Після обіду я попрямував додому години о четвертій. Полковник Іонеску-Мангу попросив взяти його в мою машину. Дорогою він почав голосно плакати, кажучи, що передчуває свою смерть і що хотів би померти красиво, з музикою. Я марно намагався його заспокоїти. Він плакав безперервно. О шостій годині вечора його розірвало на шматки, і ми більше ніколи не бачилися. О п’ятій годині до мене приїхали полковник Борческу, Давила і Менеску, родич генерала Глугожану. Менеску плакав. На моє запитання, чому плаче, він відповів: «Плачу з ранку без будь-якої причини». О чверті на шосту Менеску пішов плачучи, а рівно о шостій його вбило в будівлі Командування. За п’ять хвилин до шостої я запропонував Борческу і Давилі поїхати на засідання. Борческу жартівливо відповів мені: «Пане градоначальнику, я не йду на засідання. Ви ж бачите, що всі плачуть. Хіба це не знак того, що Військове Командування може бути підірване? Я не хочу померти дурною смертю в тій розкішній будівлі». Залишив полковника Борческу у себе вдома і поїхав тільки з полковником Давилою. Після того, як я спустився зі своєї квартири, якийсь сержант повідомив, що губернатор Трансністрії терміново викликає мене по телефону з Тирасполя. Давила просить підвезти його до Командування. Поїхали разом, він вийшов з машини, а я поїхав далі, метрів сто. В цей час (було рівно шість годин вечора) Військове Командування було підірвано. Вибух був такої сили, що мене викинуло з машини на досить велику відстань, і я впав без свідомості, а прийшов до тями лише після того, як водій облив мене холодною водою. Дивом врятувався від смерті. Якби не телефонний дзвінок губернатора, пішов би разом з Давилою, якого знайшов розчавленим у прорізі вхідних дверей Командування. Так сталася катастрофа. Помилка командувача стала фатальною для близько ста п’ятдесяти солдатів і офіцерів, які знайшли там смерть. Це було жахливо: люди, яких я бачив годину тому, були шматками м’яса. Хоча, як я вже казав, командувач Глугожану був попереджений про мінування будівлі, все ж вцілілі в катастрофі вдалися до репресій. П’ять полків, розквартированих в Одесі, отримали наказ знищити через повішення по дев’яносто громадян, бажано євреїв, на кожен полк — всього чотириста п’ятдесят невинних людей.

Шибениці були на головних вулицях. Так що вранці 23 жовтня сталося це нещастя, яке нажахало все населення Одеси, тому що населення, як було встановлено, не мало жодного відношення до вибуху Військового командування. Якщо йшлося про покарання, треба було карати тих, які, будучи попередженими, проникли в будівлю, але не населення. Але Військове Командування зовсім втратило голову і перейшло до анархістських заходів. Якийсь полковник жандармерії підписує розпорядження, як командувач Одеси, згідно з яким всі євреї міста протягом дня 23 жовтня мали покинути місто і рушити колонами в бік Дальника».
Як відомо, після цього вибуху румуни повісили і розстріляли близько 5000 одеситів. У місті почався терор, результатом якого стала загибель 120000 одеських євреїв.