ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Аналізуючи документи «Стратегія економічного та соціального розвитку міста Одеси до 2022 року» та «Стратегія розвитку Одеської області до 2021 року», стикаєшся з фактом, що свідчить про «розуміння» суті регіональної політики та системи регулювання соціально-економічними процесами в регіоні.

У міській стратегії розвитку немає ані слова про область, а в обласній стратегії лише в одному місці згадується місто Одеса як адміністративний обласний центр. При цьому кожна зі стратегій затверджена на відповідних сесіях міської та обласної рад.

Природно, виникає питання про можливість вирішення стратегічних завдань розвитку регіону без урахування економічного потенціалу, особливостей та інтересів територій, що входять до нього. Відповідь однозначна: безумовно, це неможливо.

Розвиток міста, регіону, їх благополуччя та багатство, перш за все, визначаються їхньою відкритістю, інтенсивністю економічних, соціальних та культурних зв’язків з найближчими та далекими сусідами. Про це свідчить вся історія земної цивілізації — цивілізації міст. Історія та етапи розвитку нашої Одеси — яскраве підтвердження цього процесу.

Одеса засновувалася як порт, що зумовило її відкритість, яка стала каталізатором швидкого зростання міста, інтенсивного розвитку та освоєння всього Причорноморського регіону. Місто формувалося та розвивалося під впливом світової та європейської культури, досвіду організації міського господарства. Підйоми та спади соціально-економічного розвитку Одеси прямо і безпосередньо були пов’язані з її «відкритістю» та «закритістю», як для зовнішнього світу, так і безпосередньо для прилеглих територій. Історія міста показує, що його розвиток немислимий без інтенсивних зв’язків та сталих вантажопотоків між сусідами, без міст-супутників та розвиненої приміської зони.

Саме в контексті цих процесів розвитку нашого міста, в нині діючому Генеральному плані м. Одеси до 2031 року визначено «Велику Одесу» — територію-агломерацію від Григорівського до Сухого лиману. Стратегія розвитку міста повинна визначатися як стратегія найважливішого багатофункціонального, науково-виробничого, культурного, курортно-рекреаційного, транспортного центру агломерації та півдня країни. Як центру розробки, впровадження, поширення передових технологій, нових ідей та культурного життя. І це завдання в межах існуючих кордонів міста, безумовно, вирішити неможливо. Його треба вирішувати, перш за все, в тісній взаємодії з усіма об’єктами та суб’єктами, розташованими на території «Великої Одеси» та українського Причорномор’я.

Зони впливу Одеси

Сьогодні наше місто своєю діяльністю акумулює потужний адміністративний, промисловий, транспортний, науково-освітній, культурний та інноваційний потенціал, притягуючи до себе все більшу кількість різних ресурсів для свого подальшого розвитку. Одночасно, виступаючи консолідуючим центром у зоні свого впливу, формує систему стійких виробничих, соціальних, інфраструктурних, розселенських, управлінських та екологічних взаємодій з прилеглими до нього територіями.

Межі зони впливу Одеси визначаються, виходячи з рейтингового ранжування адміністративних одиниць області, взаємного впливу міста та прилеглої території з урахуванням домінуючої транспортної доступності. Зона взаємних інтересів міста Одеси та прилеглих територіальних громад включає міста Чорноморськ, Південне та Теплодар, а також Овідіопольський район, частину Біляївського та Лиманського районів. Територія зони впливу становить близько 11% усієї території області з чисельністю населення 340 тис. осіб (21,5% населення області). Її розвиток, вирішення комплексу соціально-економічних проблем та питань повинні бути тісно пов’язані та здійснюватися в органічному взаємозв’язку з розвитком Одеси.

Особливе місце в зоні впливу міста належить приміській зоні, яка є не просто його навколишнім передмістям. Це невід’ємна, життєво необхідна складова частина міста, без якої неможливе саме його існування.

Одеса та приміська зона взаємопов’язані системою прямих та зворотних зв’язків. Так, приміська зона щодо міста виконує низку важливих господарських функцій, які забезпечують його нормальне функціонування. Перш за все, ці території беруть на себе функції із захисту міста від надлишкового промислового, екологічного та демографічного «тиску» — так звані «розвантажувальні функції». У приміській зоні розміщується частина промислових підприємств міста, в першу чергу екологічно небезпечних, складські структури, підприємства для утилізації та переробки побутових та твердих відходів. Вона виконує санітарно-захисну, рекреаційну роль — екологічний захист міста за рахунок зеленої та лісопаркової зони. Крім того, виконує ресурсну роль — забезпечення міста питною та технічною водою, місцевими будівельними матеріалами, сільгосппродукцією. До цього переліку необхідно додати транспортно-розподільчі функції: транспортні магістралі та розв’язки, вантажні станції, кільцеві об’їзні дороги, продуктопроводи, водоводи; розселенські функції — створення міст-супутників, дачного та котеджного розселення; функції резервної території для розвитку міста.

Одеса, у свою чергу, здійснює всебічний вплив на розвиток приміської зони, як адміністративний центр області, центр зосередження наукового та виробничого потенціалу провідних галузей господарства, центр підготовки кадрів з вищою та середньою спеціальною освітою, центр концентрації пам’яток матеріальної культури, спортивно-видовищних закладів. Близько 25 тис. мешканців Одеси щодня виїжджають на роботу в приміську зону, поповнюючи тим самим нестачу фахівців високої кваліфікації.

Між містом та приміською зоною повинна діяти взаємовигідна своєрідна кооперація взаємодоповнюючими соціально-економічними функціями, які забезпечують динамічний розвиток міста та приміської зони. І тут, природно, виникає питання: а чи існує вона в необхідних обсягах сьогодні?

Судячи з нині діючих стратегій розвитку Одеси, прилеглих районів області, та й області в цілому, де немає навіть згадки про найближчих сусідів, не кажучи вже про спільні дії, а також за відсутності будь-яких спільних програм щодо вирішення вищевикладених проблем, відповідь однозначна: жодної координації та узгоджених дій щодо виконання взаємодоповнюючих соціально-економічних функцій немає.

Одним з перших конкретних кроків у цьому напрямку має бути об’єднання зусиль Одеської обласної та міської рад, а також рад Овідіопольського, Біляївського та Лиманського районів щодо розробки проєкту районного планування Одеської міської агломерації. Після розробки проєкту його необхідно затвердити рішенням відповідних рад і суворо керуватися в його виконанні — забезпеченням реалізації конкретних спільних програм із соціально-економічного розвитку територій.

Тільки за таких умов можливо реалізувати положення нині діючого Генерального плану Одеси про «Велику Одесу», а в приміській зоні покласти край беззаконню — так званій «містобудівній політиці». Крім того, це дасть можливість упорядкувати та забезпечити розвиток транспортно-розподільчих функцій агломерації та причорноморської зони.

Список спільних проблем, які необхідно вирішувати владам в Одесі та Одеській області для забезпечення функціонування Одеської агломерації, можна ще продовжувати і продовжувати. Але навіть з урахуванням відсутності ефективного законодавства в країні з цих питань, а також в умовах нині діючого процесу непродуманої та непрофесійної децентралізації, їх необхідно вирішувати. Вирішувати, щоб не залишитися в сірій зоні депресивних територій, міст, що живуть минулими досягненнями, а не дивляться і борються за гідне майбутнє. Для цього необхідно діяти, а не створювати на папері різні «Стратегії», що не мають жодного практичного застосування. А досвід (недалекого минулого) спільних, ефективних та результативних дій міста та області є.

Нагадаю фрагментарно історію створення міст-супутників Одеси — Чорноморська, Південного, Теплодара. Міст, вирощених нашою Одесою-мамою за рахунок її ресурсів та турботи з частин колишніх міських районів.

Чорноморськ, колишній Іллічівськ. Історія його створення почалася з будівництва наприкінці 40-х років минулого століття судноремонтного заводу, навколо якого почало рости робітниче селище. Потім він отримав статус «селища міського типу», який входив до складу Київського району нашого міста. Наприкінці 50-х років у пониззі Сухого лиману почав споруджуватися новий морський порт, який функціонував як ділянка Одеського морського порту. Потім почалося будівництво міжнародної поромної переправи «Одеса». Весь цей час зростаюче місто було під юрисдикцією та в прямому управлінні Одеського міського ради. У 1973 році Іллічівськ (Чорноморськ) став містом обласного підпорядкування.

Сьогодні Чорноморськ — найбільший порт України, місто з розвиненою промисловістю і є одним із центрів машинобудування.

Подібна історія створення і міста-супутника Південне, яке почало своє існування як частина Суворовського району м. Одеси. Сьогодні Південне — місто обласного підпорядкування (з лютого 1993 року), центр сформованого портово-промислового вузла.

Місто обласного підпорядкування Теплодар виросло в чистому полі протягом десятиліття як частина Центрального району м. Одеси.

Наводжу ці фрагментарні дані про створення міст-супутників Одеси як приклад цілеспрямованої та творчої роботи міста та області щодо реалізації однієї з найважливіших функцій зони впливу — «розвантажувальної» функції, а саме — вирішення гострої проблеми надлишкового промислового, екологічного та демографічного тиску на розвиток міста.

Єдиний вектор розвитку

Одеська агломерація знаходиться на перехресті великих транспортних та торгових шляхів, має потужну транспортну інфраструктуру та досить добре збалансований промисловий потенціал. Багаті та перспективні рекреаційно-туристичні можливості, історико-культурні традиції, самобутність та індекс людського розвитку характеризують її індивідуальність і виділяють серед подібних соціально-економічних, територіальних утворень нашої країни.

Всі ці переваги вимагають від влади міста та області вживати конкретних кроків для розкриття всіх потенційних можливостей суб’єктів агломерації для вирішення соціальних проблем населення, отримання конкретної вигоди — прибутку в її економічному розвитку. Для досягнення цієї стратегічної мети необхідно визначити єдиний вектор розвитку територій, почати спільно вирішувати найгостріші, конкретні проблеми. Проблеми, які виникають у процесі розвитку та самого життя. Зупинимося на деяких з них.
Санітарне очищення міста від твердих побутових відходів — одне з найгостріших і проблемних питань комфортності проживання городян, привабливості міста для відпочивальників та туристів. Кількість твердих побутових відходів з року в рік зростає і сьогодні становить понад 320 тис. тонн на рік.

Відходи вивозяться, і ведеться їх захоронення на полігоні № 1 («Дальницький кар’єр»), який знаходиться за 19 км від міста і займає площу 96,2 га землі Овідіопольського та Біляївського районів. Існує і полігон № 2, розташований у межах міста в районі цементного заводу, який повністю вичерпав свої можливості і не відповідав санітарно-епідеміологічним та екологічним нормативам і був закритий ще у 2005 році.

У підсумку залишився один «Дальницький кар’єр», який вже сьогодні потребує екологічного оздоровлення, і перш за все — у відведенні фільтрату, газовідведенні, пожежній ізоляції. Але навіть виконання цих архіважливих завдань його функціональності не вирішує проблему санітарного очищення міста. Кількість твердих побутових відходів неухильно зростає. Сьогодні практично всі міста Євросоюзу неухильно виконують вимоги мораторію (введеного з 2004 року) про заборону транспортування та складування на полігонах вивезеного з них несортованого, необробленого сміття (відходів).

Досвід успішних міст показує, що цю проблему необхідно вирішувати шляхом будівництва сміттєпереробних заводів. Як показують проведені розрахунки, для нашого міста необхідне будівництво, як мінімум, двох таких заводів і заводу з переробки будівельних відходів. Їх розміщення з відповідною інженерною інфраструктурою потребує 60—70 га території — території, прилеглої до міста Лиманського, Овідіопольського та Біляївського районів. Чи можливе вирішення цих проблем без згоди на взаємовигідних умовах мешканців та влади цих районів? Безумовно, ні. Вони повинні вирішуватися в тісному взаємозв’язку цільових стратегічних завдань розвитку Одеської агломерації. Повинні вирішуватися, але не вирішуються. Кожна адміністративно-територіальна одиниця має свою місцеву, вірніше, містечкову «стратегію» розвитку, яка на практиці залишається простим адміністративно-бумажним, нікому не потрібним творчістю.

Підтвердженням цих висновків є і процеси, що йдуть в єдиному санітарно-оздоровчому та рекреаційно-туристичному комплексі Одеської агломерації. Комплексі, який має великий потенціал для розвитку і може дати додатково 25—30 тисяч робочих місць.

Так, постановою Кабінету Міністрів України (від 15.12.1997 р.) до зони впливу Одеси включено 18 населених пунктів Білгород-Дністровського, Лиманського та Овідіопольського районів області, які віднесені до курортних. Рекреаційна мережа представлена в основному базами відпочинку підприємств та організацій м. Одеси та Одеської області, пансіонатами, дитячими оздоровчими таборами та санаторіями. Більшість з них (95,5%) планувалося розмістити безпосередньо в приміських районах нашого міста (Лиманському та Овідіопольському), щоб збільшити загальну рекреаційну ємність зони до 245 тис. осіб одночасного перебування.

Більше того, подальшими Указом Президента України «Про пріоритетні завдання у сфері містобудування» та Постановою Верховної Ради України «Про концепцію сталого розвитку населених пунктів» у цих населених пунктах було передбачено резервування територій для подальшого територіального розвитку нашого міста, на яких для забезпечення населення м. Одеси (що виконує функції центру міжобласного, обласного та міжнародного значення) мінімальним соціально-гарантованим рівнем обслуговування територіально ємних об’єктів соціального призначення планувалося розмістити понад 20 об’єктів.

Здавалося б, реалізуючи перераховані вище чинні нормативно-правові документи, місто могло б компенсувати (частково) втрати найцінніших курортно-рекреаційних територій, незаконно та варварськи забудованих у міській смузі. Але, як то кажуть, у місцевої влади «руки не доходять». Про майбутній розвиток міста ніхто не думає, всі зайняті роздачею майданчиків під будівництво так званого «елітного житла», збільшуючи щільність житлової забудови до розмірів, що в рази перевищують державні нормативи.

Влада живе, керуючись китайською прислів’ям «Вирізуй свистульки, поки сидиш у очереті» (у влади), а час іде. Ніщо і нічого не стоїть на місці, життя є життя, і приміська зона, як і сама Одеса, хаотично, безконтрольно, без узгодженого єдиного стратегічного плану забудовується. Бездіяльність влади консервує та множить проблеми розвитку як Одеси, так і всієї Одеської агломерації.

Для вирішення цієї доленосної для подальшого розвитку нашого міста проблеми необхідно створити систему спільного контролю за освоєнням приміських територій, розробити та почати реалізацію низки конкретних, взаємодоповнюючих програм між містом та приміськими районами. Це має бути початком. Далі необхідно організувати роботу зі створення територіально-планувального утворення «Велика Одеса», яка може і повинна стати в нашому регіоні основою сьогоднішньої мляво поточної в країні адміністративної реформи.

Над цими питаннями необхідно почати працювати буквально сьогодні, при цьому конкретні дії у вирішенні цих проблем необхідно пов’язати з реформуванням місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні — процесом децентралізації, низкою законів України та постанов Кабінету Міністрів України з цієї проблеми.

Згадаймо, що першочерговим, ключовим завданням реформи місцевого самоврядування, розпочатої ще у 2014 році, було: удосконалення територіального поділу країни шляхом укрупнення адміністративно-територіальних одиниць на базовому та районному рівнях, створення об’єднаних територіальних громад (ОТГ). Це завдання планувалося вирішити за три роки, але воно виконане за минулі вже 5 років лише на 35 відсотків…

І кінця цього процесу в країні не видно. Тим більше в Одеській області, де цей показник становить 19,7%. Але питання навіть не в наведених даних, а в проблемах, які породив процес створення ОТГ.

Так, ситуацію з адміністративно-територіальними одиницями районного рівня, крім як хаосом і повною некерованістю, назвати неможливо. У низці районів об’єднані територіальні громади охоплюють весь район або більшу його частину. Всі функції місцевого управління переходять до новостворених ОТГ, і потреба в існуванні районів як адміністративно-територіальних одиниць зникає. Але де-юре вони існують і навіть намагаються функціонувати. Більше того, вони передбачені у всіх нормативно-правових документах (що покладені в основу проведеної адміністративної реформи).

Цій патовій ситуації в системі управління сприяє і відсутність рішення на законодавчому рівні — чіткого визначення та розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади.

Аналіз широко розрекламованої так званої «реформи» фінансової децентралізації щодо забезпечення матеріальними та фінансовими ресурсами органів місцевого самоврядування для забезпечення їхніх власних та делегованих повноважень показує, що в більшості випадків все працює з точністю до навпаки.

Уряд ухвалив рішення про делегування повноважень та перерозподіл фінансових ресурсів на базовий рівень місцевого самоврядування без будь-яких економічних розрахунків щодо можливості їх виконання. Методика оцінки економічної самодостатності об’єднаних громад не розроблена. У результаті, за підсумками п’ятирічної роботи лише 5% новостворених ОТГ можна вважати фінансово самодостатніми.

Весь процес фінансової децентралізації в Україні, як показує вектор її розвитку, базується на моделі трансфертів з державного бюджету, а не на власних доходах, що на практиці означає зростаючу фінансову залежність місцевого самоврядування від центральних органів влади. Сьогодні у формуванні доходів місцевих бюджетів головну роль відіграють трансферти від центральних органів влади. Їхня частка в доходній частині місцевих бюджетів становить 60%, що значно більше, ніж у країнах Європейського союзу, де вона в середньому становить 38%.

Підсумки непродуманої політики децентралізації, що проводиться в нашій країні, як основи адміністративно-територіальної реформи, породжують непереборні (в найближчому майбутньому) проблеми та ризики в стратегії розвитку регіонів, міст та формуванні міських агломерацій. Керівництву Одеської області та нашого міста необхідно розуміти наслідки цього негативного процесу і в рамках нині діючих законодавчих та нормативних актів, положень діючого Генерального плану Одеси та інших міст Одеської агломерації приймати рішення щодо їх подолання. На практиці реалізувати один з основних принципів управління: «Керувати — означає передбачати».

Урок не на користь

Уявимо гіпотетично, що не за три роки, а за 7—8 років буде вирішено першочергове завдання реформи місцевого самоврядування в країні, закінчиться процес створення об’єднаних територіальних громад — тоді наша Одеса межуватиме не з трьома приміськими районами Одеської області, а з 25—30 «самодостатніми» об’єднаними громадами зі своєю системою управління. Райони вже сьогодні в багатьох областях країни практично втратили всі управлінські функції, які перейшли до новостворених ОТГ. Обласні державні адміністрації не наділені правом втручатися в діяльність місцевих рад.

В цих умовах виникає сакраментальне питання: «Як вирішувати завдання стратегічного значення розвитку міст у приміській зоні, як створювати «Велику Одесу», формувати та вдосконалювати роботу агломерації?». Відповідей, як ви розумієте, немає.

Як підтвердження можна навести приклад з недавньої історії нашого міста. Йдеться про доленосне питання створення Одеської вільної економічної зони (ВЕЗ).

У січні 1989 року Радою міністрів УРСР був затверджений новий Генеральний план розвитку Одеси до 2005 року. Проблеми та завдання, які необхідно було вирішувати в процесі його реалізації, були якісно новими порівняно з попередніми генеральними планами міста. Серед них:

– перепрофілювання та винесення екологічно протипоказаних місту виробництв (21 завод);

– різке підвищення комфортабельності проживання людей у місті, підвищення екологічної безпеки та чистоти житлової території;

– випереджальні темпи зростання наукового потенціалу;

– підвищення інтенсивності використання наявних санаторно-курортних, туристичних та рекреаційних закладів, будівництво нових;

– практично подвоєння темпів будівництва готелів (їх місткість мала збільшитися в 2,1 рази).

І низка інших стратегічних завдань та проблем, на вирішення яких потребувалися великі матеріальні та фінансові ресурси, якісно нові підходи до системи фінансування та функціонування міських соціальних та економічних структур.

Пошук шляхів вирішення цих завдань привів до ідеї створення Вільної економічної зони в межах нашого міста. Вона була підтримана рішеннями міськвиконкому та сесією міськради. Розпочалася її практична реалізація. За розробку обґрунтування та створення системи функціонування взялося Відділення Інституту економіки Академії наук УРСР, очолюване Б. В. Буркінським. Замовником та співавтором цих розробок були міськвиконком та його служби.

На початку 1990 року документація практично була готова. І, незважаючи на те, що для розробників, їхніх помічників та співавторів не тільки проблеми, але й підходи до їх вирішення були абсолютно новими, ентузіазм та бажання знайти шляхи вирішення поставлених завдань розвитку міста зробили свою справу — тритомний документ, з точки зору як економіки, так і управління соціально-економічними процесами в місті, вийшов гідним. Про його добротність можна було судити за позитивними експертними оцінками управлінь Держплану СРСР та УРСР, схвальними висновками Академії народного господарства СРСР та Центру з вільних економічних зон у СРСР (був такий центр).

Все це вселило в нас не тільки впевненість, але й переконаність, що ми на правильному шляху, що ВЕЗ в Одесі буде в найближчі два-три роки. Треба було переходити до етапу затвердження всіх напрацювань в уряді та Верховній Раді Української РСР.

Але як? Законодавство, як республіки, так і Союзу, з цього питання нічим не могло допомогти, його просто не було. Позичити в когось досвід не було можливості — ми були першими в Україні. Повторюся — першими.

Але, як то кажуть, дорогу здолає той, хто йде. І ми йшли дорогою до наміченої мети. У грудні 1990 року в нашому місті було проведено загальноміський референдум (перший в Україні) — 98,3% одеситів, які взяли участь у референдумі, сказали «так» вільній економічній зоні в нашому місті. Реалізація підсумків референдуму була своєрідним каталізатором у розробці та прийнятті необхідних законів для створення ВЕЗ в Україні.

Будучи головою виконкому, депутатом Верховної Ради України, членом постійної Комісії Верховної Ради України «У закордонних справах», я постійно тримав на контролі процес їх прийняття. У середині 1992 року Верховною Радою України було прийнято весь необхідний пакет законів, в тому числі і Закон України «Про спеціальні економічні зони в Україні». Проблема створення необхідного правового поля для створення ВЕЗ у нашій країні була вирішена. Нам — одеситам — залишалося зробити останній крок: доопрацювати проєкт Закону «Про вільну економічну зону в Одесі» з урахуванням прийнятих законів. Він, здавалося, легко вирішуваний, і ось чому.

По-перше, цей проєкт вже був схвалений на Президії Верховної Ради України і практично пройшов усі необхідні узгодження, і ми були, повторюся, першими в країні. Але час в’язав чергові непередбачувані вузлики нашого життя: вийшов Указ Президента про призначення мене спочатку представником Президента України (губернатором) в Одеській області, а потім першим віце-прем’єром. Питання нашого міста в Києві стало вирішувати набагато легше, а вдома, в рідному місті, кипіли пристрасті. Всі орієнтири та цілі в цьому доленосному питанні для міста змінювалися з калейдоскопічною швидкістю.

Міську команду професіоналів, яка займалася питанням створення ВЕЗ в Одесі і була укомплектована компетентними фахівцями (економістами, управлінцями, юристами, фінансистами), розпустили. На їхнє місце прийшли політикани, горлопани та «потрібні» люди, в тому числі з-за кордону. На перший план було поставлено сакраментальне питання: «Кому повинна підпорядковуватися Адміністрація вільної зони: місту чи області?». Чисто економічне питання створення ВЕЗ у місті було переведено в площину політичних ігор. На ім’я керівника країни полився потік численних листів з проханнями втрутитися у вирішення цих майстерно створених проблем.

На всіх рівнях управління країни виникають питання: «Так чого ж хочуть одесити? Чому вони ломяться у відкриті двері? Хто ж насправді говорить від імені та за дорученням міста?». І поки шукали відповіді на всі поставлені питання, час невблаганно йшов. Список звернень щодо створення ВЕЗ у різних містах та на територіях країни зростав і до кінця 1995 року перевищив 15. Низка прохань рішенням Верховної Ради України була задоволена.

А ми, одесити, наше місто, яке було єдиним, а потім першим у вирішенні цього найважливішого стратегічного питання, залишилися за бортом подій. Пролетіли, як то кажуть, «як фанера над Парижем», загрузнувши в політичних інтригах і в боротьбі за владу, за вирішення «проблеми» — хто і чим буде керувати.

Здавалося б, такий повчальний, принизливий урок мав піти на користь, влада міста мала зробити відповідні висновки. Але, видно, метастази навіть не важкого і не страшного, а підлого часу середини 90-х років минулого століття глибоко проникли у свідомість та систему управління, як на обласному, так і на міському рівні. Урок не пішов на користь…

Згадаймо ганебну ситуацію, коли постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний історико-архітектурний заповідник «Стара Одеса», до складу якого було включено 915 пам’яток архітектури нашого міста. Але між міською та обласною владою розгорівся конфлікт на ґрунті того ж сакраментального питання: «Хто буде керувати заповідником?». В результаті через 4 місяці заповідник «Стара Одеса» постановою Кабінету Міністрів був ліквідований…

Або втрачений шанс потрапити до списку міст, що беруть участь у проведенні футбольного чемпіонату «Євро-2012». Шанс отримати приплив солідних державних та іноземних інвестицій у місто. Але він був втрачений через амбіції тодішнього мера міста. Амбіцій, підкріплених не організаційними та фінансовими можливостями міста, а особистими інтересами «потрібних» людей…

Перелік втрачених можливостей у вирішенні стратегічних питань розвитку Одеси можна продовжити, але ясно одне — метастази підлого часу ще сидять в управлінні містом. Підлого щодо великих цілей, за якими стоїть благополуччя нашого міста, нас, городян.

Підлого тому, що можновладці забули аксіому управління: «Спочатку думай про місто, а потім про себе», діючи з точністю до навпаки.

То що ж робити?

Це вічне питання виникає, коли труднощі, що стоять на шляху вирішення тієї чи іншої проблеми, здаються непереборними. Для отримання конкретної відповіді влада міста та області, перш за все, повинна зрозуміти, що нинішня правляча еліта країни, переслідуючи вузькопартійні та групові цілі, заблукавши в поняттях «регіон», «регіональна політика» та «регіоналізм», для заспокоєння регіональної еліти та населення під гаслом реформування системи місцевого самоврядування запустила процес децентралізації, який носить не інституційний, а декларативний характер. Про декларативність свідчать кінцеві цілі цього процесу.

У Польщі при проведенні реформи місцевого самоврядування (а наші реформи — це їхня «калька») було поставлено головну мету: створення економічно сильних регіонів, які могли б конкурувати з регіонами інших держав Євросоюзу.

У нас же в країні мета проведеної подібної реформи сформована так: визначення напрямків, механізмів та термінів формування місцевого самоврядування та територіальної організації влади, становлення інститутів прямого народовладдя… Відчули різницю в постановці головних цілей? Про наші «досягнення» в процесі децентралізації сказано трохи раніше.

Більше того, по ходу досягнення цієї декларативної мети назрілі проблеми інституційного реформування місцевого самоврядування навіть не піднімалися, а поняття «регіональна політика» та «регіоналізм» практично зникли з доповідей та промов керівників країни, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів. Домінантами процесу так званої реформи стали питання децентралізації та створення об’єднаних територіальних громад. В результаті цих процесів регіональна політика за останні п’ять років канула в Лету, її в нашій країні не існує.

Водночас, у всіх успішних країнах світу регіональна політика — найважливіша та ефективна складова системи управління державою, що виконує функції соціального регулювання, вона послаблює протиріччя господарського та соціального розвитку «проблемних» та депресивних регіонів, запускає центрострімкі сили в країні, гасить відцентрові.

Владам нашого міста та області необхідно усвідомити, що регіон — це не просто територія чи область, це адміністративно-територіальна одиниця, утворена з метою здійснення збалансованого соціально-економічного розвитку територій, що об’єднує райони та міста-райони, забезпечує населенню гідне життя, надає йому певні законодавством соціально-адміністративні, культурні та інші послуги.

Для реалізації різних стратегій та планів необхідний механізм, що забезпечує їх виконання. Цей механізм і є ефективна регіональна політика.

Виходячи з цих положень, регіональна соціально-економічна політика визначається як сукупність економічних, правових та адміністративно-організаційних методів та засобів, які органічно пов’язують між собою весь комплекс загальнодержавних та місцевих інтересів, забезпечують фінансово-економічну самодостатність як самого регіону, так і його складових, їх рівномірний та повноправний розвиток.

При цьому необхідно розуміти, що регіональна політика — це не тільки політика центру щодо регіонів, але й політика регіонів щодо центру. А сам регіон, його територіальні об’єднання та, в першу чергу, його обласний центр — наше місто, виступає в цьому процесі як самостійна одиниця ринкових відносин — суб’єкт регіональної політики.

Це положення принципове. Тільки за таких умов сам регіон, його територіальні об’єднання перестають бути безликими і кимось керованими, а стають самостійними, ініціативними одиницями. Це посилює його відповідальність за прийняті та реалізовані ним рішення перед виборцями, перед законодавчою та виконавчою владою.

Чи проводиться у нас, в Одеському регіоні, регіональна політика, що відповідає вимогам сьогодення? Судячи з реалій життя населення, темпів розвитку територій, вирішення проблем соціально-економічного розвитку, відповідь однозначна — ні!

Значить, над її формуванням треба продумано та професійно працювати. Виробивши, узгодити з усіма територіальними об’єднаннями регіону, неухильно проводити в життя. Тільки за таких умов влада знайде конкретну відповідь на питання, як подолати здавалося б непереборні перешкоди у вирішенні найгостріших питань розвитку регіону.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса