ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Серед тих, хто зовсім нещодавно поповнив славну армію лауреатів конкурсу «Вечірньої Одеси» «Люди справи» пам’яті першого редактора Бориса Дерев’янка, — керівник обласного центру психосоціальної реабілітації (вул. Бреуса, 26/2а) Наталія Софіяник.

Їй спочивати на лаврах ніколи. Досить побувати в Центрі хоча б пару годин і тихо поспостерігати, як будується тут робочий день, як спілкуються між собою ті, хто сюди приходить (денне перебування для тих, хто пройшов стаціонарне лікування відповідного профілю), як линуть вони, люди від 18 і значно старші, до співробітників Центру — своїх наставників і захисників, як суворо-лагідно-бережно ставляться до них самі співробітники, щоб переконатися: досвід, накопичений за час реалізації цього українсько-німецького (спасибі німецьким друзям за допомогу!) проєкту, гідний того, щоб його накопичувати, поширювати. Це вже зрозуміли і в інших регіонах України: дзвінки до Центру психосоціальної реабілітації — тому підтвердження.

…У кожній, навіть найменшій кімнаті Центру можна побачити і придбати вироби його клієнтів (не пацієнтів, ні!). Кухонні дощечки з випаленими на них кумедними малюнками, серветниці, накидки на подушки, жіночі прикраси та ще багато чого цікавого. Вони працюють і в столярному цеху, і на кухні, прибирають, співають, читають, рахують, малюють і… мріють. І безмірно радіють, коли мрії збуваються. Навіть найбуденніші для багатьох із нас. Вони вже побували на 411-й батареї, в Лузанівці, відвідували театри, їздили до Миколаївського зоопарку…

А минулої суботи здійснилася чергова мрія. Відбулася поїздка на Дністер, а це майже двогодинне катання на човнах, відвідування музею водоочисної станції «Дністер». Але головний, без перебільшення, елемент таких подорожей — спілкування поза замкнутим простором, де клієнти-вихованці Центру непомітно для себе навчаються, вірніше, відновлюють втрачені через перенесену підступну хворобу загальнолюдські цінності, як-от взаємоповага, взаємодопомога, культура спілкування, вміння проявити самостійність у багатьох життєвих ситуаціях…

На човні по річці Дністер
На човні по річці Дністер

Ось, наприклад, один із подібних «уроків». Щойно рушив у путь величезний автобус із 50 екскурсантами (спасибі науково-виробничій фірмі «Сінай»!), Наталія Володимирівна роздала кожному кульки: «Ми культурні люди, ми сміття не залишаємо!». А після повернення додому, до Центру, 50-річний вихованець Дмитро (втім, тут прийнято називати один одного зменшувально-добросердечно, просто — Діма) ще й акуратно підмів салон автобуса.

А ще через кілометри два-три Наташа знову пройшлася салоном з кульком цукерок, потім зі скринькою печива, щоб усі пригостилися: «Візьми собі і передай іншому». «Залишок» попросила повернути, щоб після ще поласувати. Мета виховного моменту: «Поділися з ближнім». «Вдома, в родині, — пояснила Наталія, — синочок чи донька — в центрі уваги. Там головне — «я», а тут — «ми». А на запитання, чому в Центрі більше чоловічої статі, ніж жіночої, уточнила, що вся причина в суперопіці матері над синочком; дівчатка ж споконвіку помічниці матері, крутяться на кухні, вони легше пристосовуються, адаптуються до життя.
І як було не порадіти арт-інструктору Центру В’ячеславу Чорбаху, коли на першій же великій зупинці, в Маяках, підійшов до нього, напевно, вдвічі молодший вихованець Кирило і похвалився: «Славку, а я сам навчився малювати. Намалював свою мрію». «Ти молодець! У понеділок, як прийдеш до Центру, обов’язково мені покажеш», — заохотив його В’ячеслав, який чимало попрацював над тим, щоб усі клієнти Центру, від малого до великого, освоїли ази малювання.
«Захоплення!» — одним цим словом можна висловити стан вихованців Центру, які подорожували того дня на трьох човнах по Дністру, в межах Нижньодністровського національного парку. Додавали радості байдарки, що пливли назустріч, в яких впізнавали знайомих, скажімо, голову Одеської товариства інвалідів Олега Прохорова, який, очевидно, організував «пробіг» тандемів на воді за типом велосипедного; і художника Олександра Кушнірука, організатора фотовиставки в Музеї західного та східного мистецтва і друга Центру психосоціальної реабілітації — вони бували в нього в гостях, на пляжі яхт-клубу.
Що вже говорити про побачені на Дністрі зарості очерету (виявляється, у них теж є свої різновиди), про гнізда крячків на листі білих лілій. Дивовижно: у цих маленьких птахів варто повчитися їхньої, вибачте за тавтологію, стійкості. Буває, пориви вітру перевертають їхні гнізда — і кладка яєць йде на дно. Крячки вперто, два-три рази на сезон, знову роблять кладку.

Не передати враження від Білого озера. На ньому човни зробили зупинку-паузу, щоб помилуватися майже суцільним килимом квітучих білих лілій. Це треба бачити. Не можна приховати, що така чудова подорож допомогла організувати родина Верро з Біляївки. І, зокрема, їхня молодша донька Карина. Як же її мама, Інна Валентинівна, має рацію, відстоюючи точку зору, що починати знайомство зі світом слід з рідного краю, про красу якого, унікальні куточки природи ми, як правило, не відаємо! До речі, батько Карини Віталій Вільєвич, можна сказати, був помічником у нашого екскурсовода Ігоря Перехожих, серед інших достоїнств якого — «золоті руки»: він власноруч побудував човен, на якому ми пливли.
Не тільки природа дивувала нас. Чимало цікавих людей зустрічалося на шляху. Про ту ж родину Верро варто було б розповісти окремо, за їхньою згодою, звичайно. Заслужив такої розповіді і Віктор Корепанов, 27 років пропрацювавши на водоочисній станції «Дністер» і з захопленням розповідаючи нам про її минуле і теперішнє життя, про героїчний вчинок мешканки Біляївки Анни Костецької, яка в роки Другої світової війни дивом дісталася до розташування армії генерала Плієва, що потім звільняв Біляївку, щоб запобігти трагедії: фашисти хотіли підірвати водоочисну станцію.
На опис вражень від подорожі сторінок «Вечірки» не вистачить. Однак передам ще подяку Центру всім, хто був причетний до організації та супроводу цієї поїздки-події, серед яких і батьки вихованців Центру. Вони всі, до речі, мріють поїхати ще й до Умані, і до… Але — не будемо загадувати.
А головна, «кришталева», мрія Центру — створити власне підприємство, таке, де його підопічні працювали б усі разом, підтримуючи один одного, зміцнюючи відновлені та новопридбані навички праці. Одеський обласний центр психосоціальної реабілітації сподівається на розуміння та допомогу в цьому — від влади, депутатів, спонсорів і просто добрих людей.
На даному етапі є потреба, перш за все, в приміщенні. «А вже батьки наших клієнтів приведуть його до ладу, та й у процесі роботи самого підприємства не пустять усе на самоплив: серед них є професіонали різних спеціальностей — від будівельників до бухгалтерів», — запевняє Наталія Софіяник.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса