Щойно я купую буханець свіжого хліба, як його запах одразу нагадує мені історію, яка трапилася в роки хрущовської «відлиги».

А трапилася ця історія з моїм давнім другом капітаном Володимиром Вольдемаровичем Петерселем. Щоправда, коли ми познайомилися, Володимир Вольдемарович ще не командував суднами. А був третім помічником капітана на пасажирському теплоході «Львів», що ходив у каботажі на лінії Одеса — Батумі. А я плавав на «Львові» мотористом 2-го класу. Було це в 1949 році, в розпал розв’язаної І.В. Сталіним антисемітської кампанії «боротьби з безрідними космополітами».

Володимир Вальдемарович народився в Одесі, за національністю був латишем. І, плаваючи до «Львова» третім помічником капітана на вантажному теплоході «Фрідріх Енгельс», одружився з радисткою цього теплохода, яка була єврейкою. «Фрідріх Енгельс» ходив на Америку. У 1949 році дружину Володимира Вольдемаровича з теплохода списали і звільнили з пароплавства. А йому, викликавши його до відділу кадрів, запропонували з нею розлучитися.
— Мало того, що ти сам нерусский, — похмуро сказав йому інспектор відділу кадрів, — так ще й на єврейці одружився. Розлучись!
Але Володимир Вольдемарович від такої пропозиції навідріз відмовився і був переведений у каботаж. Так він потрапив на «Львів».
А подружився я з ним на любові до літератури. У моєї матері була знайома, яка працювала в Одеській публічній бібліотеці. За невелику плату вона давала почитати рідкісні книги, які не можна було купити в книгарнях. Завдяки цій жінці я прочитав не видаваних тоді в Радянському Союзі письменників-емігрантів Буніна, Зінаїду Гіппіус, Мережковського та розстріляних у роки сталінських репресій радянських письменників, оголошених ворогами народу, чиї книги вилучалися з бібліотек, — Бориса Пильняка, Осипа Мандельштама та Ісаака Бабеля.
Побачивши одного разу в мене в руках пошарпаний томик І. Бабеля, виданий у 1929 році під редакцією Максима Горького, Володимир Вольдемарович попросив у мене книгу, давши слово, що нікому її не покаже. І з того часу ми подружилися.
У 1950 році мене призвали в армію, і три роки, поки я служив у Збройних Силах Радянського Союзу, про Володимира Вольдемаровича нічого не знав. Демобілізувавшись у 1953 році і знову повернувшись до пароплавства, я зустрів його у відділі кадрів. Ми обнялися, і він запросив мене випити пива в відому тоді всім морякам розташовану на Митній площі «забігайлівку».
Було це пізньою осінню 1953 року. Сталін помер 5 березня того ж року, кампанія «боротьби з безрідними космополітами» була вже забута, і я дізнався, що Володимиру Вольдемаровичу повернули закордонну візу, і він отримав призначення старшим помічником капітана на пароплав «Димитров», що ходив по Близькосхідній лінії.
Пізніше, плаваючи на танкеті «Херсон», а потім на суховантажному теплоході «Устилуг», я зустрічався з Володимиром Вольдемаровичем і в закордонних портах — Констанці, Александрії, Бейруті, і завжди нам було про що поговорити.
У ті роки, в роки правління М. С. Хрущова, в радянській літературі блищали імена молодих поетів — Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Роберта Різдвянського, Булата Окуджави та Белли Ахмадуліної. І хоча їхні книги видавалися великими накладами, але попит на них був такий великий, що купити їх у вільному продажу було важко. І якщо мені вдавалося «дістати», як тоді казали, яку-небудь книгу цих поетів, я при зустрічі з Володимиром Вольдемаровичем з радістю давав йому її почитати…
Читачі мають право мене запитати: а до чого тут запах хліба, з якого я почав цей нарис? А ось до чого.
Як я вже сказав, все це було в роки правління М. С. Хрущова. Після жорстокого сталінського правління з його кривавими репресіями напередодні Другої світової війни, з його антисемітськими кампаніями, розстрілом Єврейського антифашистського комітету, «ленінградською справою», коли було розстріляно все керівництво Ленінграда, яке відстояло місто у фашистській блокаді, і «справою лікарів» вже після війни, роки правління М. С. Хрущова, за влучним висловом знаменитого в той час письменника Іллі Еренбурга, були названі «відлигою».
Так от.
Авантюрна політика М. С. Хрущова з його захопленням кукурудзою, якою були засіяні майже всі поля Радянського Союзу, навіть у північних областях країни, призвела до того, що на початок шістдесятих років минулого століття Радянський Союз почав відчувати гостру нестачу хліба. Білий хліб і хлібобулочні вироби взагалі зникли з магазинів. А за темним хлібом, в який підмішували кукурудзяне та горохове борошно, вишиковувалися довгі черги.
Володимир Вольдемарович до того часу був уже капітаном побудованого для Чорноморського пароплавства в Німецькій Демократичній Республіці суховантажного теплохода «Устюжна».
І ось, коли теплохід, що здійснював рейси по Середземному морю, вантажився в Неаполі, капітан отримав з пароплавства шифровану радіограму. У ній говорилося, що у зв’язку з тим, що радянський народ відчуває труднощі з хлібом, моряки, які їдять у закордонних плаваннях білий хліб, не повинні бути в привілейованому становищі. А тому капітанам наказувалося закуповувати в закордонних портах горохове борошно і підмішувати його до випіканого на судах хліба.
Але коли Володимир Вольдемарович замовив у італійця-шипшандлера (постачальника продуктів) горохове борошно для випічки в суднової пекарні «хрущовського» хліба, італієць тільки розвів руками і став божитися всіма святими і самою Божою Матір’ю, що такого борошна в Італії немає!
Довелося морякам «Устюжни», порушуючи отриману капітаном шифровку, продовжувати їсти випечений на судні білий хліб, за що по прибутті в Одесу капітан отримав сувору догану.
Але якщо капітанства тоді Володимира Вольдемаровича не позбавили, то незабаром, коли Радянський Союз став закуповувати пшеницю за кордоном, на нього звалилася нова біда. Завантаживши в канадському порту Монреаль повні трюми канадської пшениці, «Устюжна» знялася на Одесу, де після вивантаження мала стати для очищення корпусу від обростання в док.
З прибуттям до Одеси судно вивантажили, і буксири повели «Устюжну» в док судноремонтного заводу. І ось під час стоянки в доку робітники паралельно з очищенням корпусу теплохода, змінюючи в трюмах «Устюжни» труби баластної системи, знайшли в цих трубах залишки канадської пшениці. Набивши кишені цією пшеницею, вони були затримані на прохідній заводською охороною.
Час знову був суворий. «Відлига» скінчилася. Політика М. С. Хрущова призвела не тільки до нестачі хліба в країні, але й до різкого подорожчання м’яса та масла.
1 червня 1962 року, після опублікування в газетах нових цін на основні продукти харчування, в місті Новочеркаську Ростовської області, де полиці магазинів були і до цього порожні, робітники заводу, на якому будувалися електровози, живучи в бараках і отримуючи мізерну зарплату, оголосили страйк. До них приєдналися робітники інших підприємств міста, і величезний натовп обурених людей пішов до міського комітету комуністичної партії вимагати покращення умов життя.
Перелякане міське начальство повідомило про це в Москву. Дізнавшись про це, М. С. Хрущов наказав ввести в місто війська і силою відновити порядок. Разом з військами в місто були введені і танки. По натовпу беззбройних людей був відкритий вогонь. 26 осіб були вбиті, 87 поранені. У ніч з 1 на 2 червня почалися масові арешти. Багатьох учасників тих подій засудили на тривалі терміни. А 7 осіб, визнаних призвідниками заворушень, засудили до розстрілу.
І ось на тлі тих подій на прохідній Одеського судноремонтного заводу в червні 1962 року затримують робітників з повними кишенями добірної канадської пшениці. Їх відводять до міліції, там з’ясовується, що пшеницю вони взяли на теплоході «Устюжна», що стояв у доку.
Робітників судять «за розкрадання соціалістичної власності». А капітана «Устюжни» Володимира Вольдемаровича Петерселя за безконтрольність при розвантаженні судна і допущення залишків на борту закупленої в Канаді пшениці виключають з членів Комуністичної партії Радянського Союзу (капітан зобов’язаний був бути членом компартії) і звільняють з пароплавства!
Пізніше я дізнався, що він поїхав на історичну Батьківщину — до Латвії, працювати на суднах Ризького пароплавства. І більше я його не зустрічав.
Ось про що я згадую, коли чую запах свіжого хліба…