Її повне ім’я було Габріелла. Але всі звали її Габі. І була вона лоцманом гаванського порту.

Коли, вийшовши з Одеси з вантажем для Куби, подолавши Атлантичний океан, ми приходили на якір Гавани, і вона піднімалася до нас на борт, щоб завести наш «Аркадій Гайдар» у порт, то навіть вахтові мотористи вибігали з машинного відділення помилуватися на її статну фігуру в білій морській формі та на її смагляве прекрасне обличчя з синіми-пресиніми очима.

Мова на Кубі іспанська. Лоцмани говорять з капітанами англійською. Але з радянськими капітанами вона говорила російською.
Коли в 1959 році на Кубі сталася революція і під керівництвом молодого тоді адвоката Фіделя Кастро кубинці зміли ненависний їм режим диктатора Батисти, тисячі кубинських юнаків і дівчат отримали можливість навчатися у вищих навчальних закладах Радянського Союзу, першим визнавши нову кубинську владу, що проголосила своєю метою будівництво в країні соціалізму.
Серед інших молодих кубинців Габі приїхала до Одеси і вступила до Водного інституту на факультет з експлуатації морського транспорту.
Як і інші іноземні студенти, вона рік вивчала російську мову, а закінчивши повний курс інституту, повернулася на Кубу і почала працювати диспетчером гаванського порту.
З вікна її кабінету було видно двадцятиметрову біломармурову статую Ісуса Христа, що стояла на високому пагорбі біля входу в порт. А за Христом сліпуче блищав на сонці океан, куди з задушливого кабінету її тягнуло на цей вільний простір — дихати на повні груди солоним океанським вітром і першою зустрічати судна, що приходили в Гавану.
Найближчий сусід Куби — Сполучені Штати Америки. Їх розділяє Флоридська протока шириною в 80 кілометрів. І після вигнання з Куби диктатора Батисти, який був ставлеником американців, уряд США оголосив Кубі бойкот.
Лоцмани-американці, що працювали на Кубі, покинули острів. Своїх лоцманів у Куби майже не було. І якщо судна з капіталістичних країн, під диктовку США, перестали приходити на Кубу, то судна країн, що входили до сфери впливу Радянського Союзу, країн так званого соціалістичного табору — Польщі, Болгарії, Румунії, не кажучи вже про радянські судна, — приходили з різними вантажами на Кубу і в очікуванні лоцманської проводки довго простоювали на рейдах кубинських портів.
Ось тоді Габі і пішла до начальника гаванського порту з проханням дозволити їй стажуватися за лоцманською спеціальністю і самій стати згодом лоцманом.
Так у порту Гавани з’явилася жінка-лоцман Габріелла Мартінес. Народилася вона в Іспанії в 1939 році, коли в результаті Громадянської війни до влади в країні прийшов фашистський генерал Франко.
Її батько був журналістом. Співпрацюючи в республіканських газетах, він у своїх статтях палко закликав боротися з бунтівним генералом, що залив Іспанію кров’ю, якому допомагали фашистські режими Німеччини та Італії.
Війна була страшною, безжальною, нещадною. Якщо республіканці потрапляли в полон до франкістів, їх тут же розстрілювали, скидаючи трупи в річки, які були червоними від крові. А літаки Німеччини та Італії, надіслані їхніми правителями на допомогу Франко, вдень і вночі бомбили густо населені іспанські міста Валенсію, Барселону, Мадрид, де під руїнами будинків гинули тисячі мирних жителів.
Батько Габріелли жив з родиною в Мадриді. І одного разу під час повітряної тривоги, коли люди в паніці розбігалися з вулиць, ховаючись у найближчих підворіттях, він, теж забігши в якийсь під’їзд, побачив молодого чоловіка, який нікуди не втікав, а стояв посеред бруківки знімав кінокамерою фашистські літаки, що з’явилися над містом.
Навіть свист бомб, що обрушилися на місто, не злякав цього кінооператора. Коли літаки полетіли і пролунав відбій повітряної тривоги, батько Габріелли, вийшовши зі свого укриття, наздогнав цього чоловіка і з чисто журналістською цікавістю запитав, хто він такий.
Так він познайомився зі знаменитим радянським кінодокументалістом Романом Карменом, чиї кінорепортажі про події в Іспанії дивився в ті роки весь Радянський Союз. Кармен привів його до готелю «Флорида», де жив сам і де жили іноземні журналісти, що висвітлювали іспанські події, приїхавши до Мадрида. У цьому готелі він познайомився з Ернестом Хемінгуеєм, який писав про події в Іспанії в американські газети. З Джорджем Оруеллом, автором знаменитого роману «1984», який писав в англійські газети. З льотчиком і письменником Антуаном де Сент-Екзюпері, який писав у французькі газети, автором дивовижної казки «Маленький принц» з його мудрою фразою: «Головного очима не побачиш. Зіркий лише серце». І познайомився з радянськими журналістами — Іллею Еренбургом і Михайлом Кольцовим.
У липні 1937 року в Мадриді, незважаючи на повітряні бомбардування, зібрався Міжнародний конгрес письменників на захист культури. На цей конгрес з’їхалися письменники з багатьох країн, і батько Габріелли брав у них інтерв’ю.
У розмові з французьким письменником Анрі Мальро він запитав:
— Чому ви приїхали до Іспанії?
І Мальро відповів:
— Я приїхав сюди, тому що безсмертний роман «Дон Кіхот» про високу моральність і людську гідність, які розтоптує фашизм, написав іспанець…
Коли в 1939 році стало ясно, що через різні обставини війну республіканцями програно і війська Франко ось-ось увійдуть до Мадрида, батько Габріелли, звали його Антоніо Мартінес, і в якого тільки народилася дочка, знаючи, що за його статті йому від Франко не поздоровиться, вирішив покинути Іспанію.
Йому допомогли в цьому радянські військові, що воювали на боці республіканців, про яких він писав, буваючи на фронті, і з якими подружився. Вони дістали вантажівку і перевезли його з родиною до Картахени. Там його взяв на борт капітан пароплава «Зирянин» Чорноморського пароплавства і доставив до Одеси.
З Одеси батько Габріелли з родиною вирушив до Москви, а звідти до Франції. А вже з Франції пароплавом прибув на Кубу, де оселилося чимало іспанців, що воювали проти Франко.
Так Габріелла Мартінес стала громадянкою Куби. Все, що розказано вище, вона дізналася від свого батька. А я від неї.
Сталося так, що в один із приходів теплохода «Аркадій Гайдар» до Гавани після складного швартування до причалу через сильний віджимний вітер, який, незважаючи на всі зусилля буксира, що штовхав нас до причалу, не давав можливості матросам завести на причальні тумби швартовні кінці, її, змерзлу на містку від цього шаленого вітру, запросив на чашку кави капітан.
Капітан запросив і мене, тому що Габі була задоволена чіткою роботою головного двигуна під час швартування, і капітан вирішив мене з нею познайомити. Коли я увійшов до капітана, Габріелла сиділа за журнальним столиком, курила цигарку і пила каву. Перед нею лежала відкрита коробка шоколадних цукерок, але вона до них не торкалася. Капітан нас познайомив. Вона мило посміхнулася і простягнула мені для потиску руку. Того дня я і почув від неї, як вона стала громадянкою Куби.
А потім сталося так, що я став свідком однієї цікавої зустрічі, пов’язаної з роками її навчання в Одесі.
А сталося це так.
За часів Батисти Куба свого торгового флоту не мала, за винятком невеликих суден прибережного плавання. Вся зовнішня торгівля країни обходилася послугами американських торгових суден.
Після революції 1959 року, коли Батиста втік з Куби, новий народний уряд на чолі з Фіделем Кастро вирішив зробити свою країну справжньою морською державою. Для цього кубинська влада стала розміщувати замовлення на будівництво торгових суден у Югославії, Польщі, Болгарії та в Радянському Союзі.
Але з появою на Кубі свого торгового флоту потрібні були і свої моряки. І якщо рядовий склад ще можна було підготувати в короткі терміни, то штурманів і механіків, а тим більше капітанів і старших механіків у короткі терміни підготувати неможливо. І тоді уряд Куби звернувся з проханням до уряду Радянського Союзу надіслати в країну своїх морських фахівців для роботи на кубинських суднах.
І ось одного разу в Одесі, коли ми вантажилися на Кубу, у нас на «Аркадії Гайдарі» з’явився пасажир. Це був мій колега, старший механік, який вирушав на Кубу для роботи на одному з кубинських суден.
Перехід з Одеси до Гавани 18 діб. І майже всі ці 18 діб наш пасажир не виходив з моєї каюти, розповідаючи про свої плавання і про те, як він конфліктував з різних приводів з капітанами. Слухав я його з ввічливості, думаючи, що працювати з такою людиною не дуже затишно.
І ще він розповідав про свої курсантські роки, коли навчався в Одеському вищому морехідному училищі. І як на вечорах відпочинку, які адміністрація училища влаштовувала по неділях для курсантів з танцями під духовий курсантський оркестр і на які приходили студентки з сусідніх з Вищою морехідкою інститутів — будівельного і водного, він «крутив» романи то з однією, то з іншою студенткою.
Особливо йому подобалося крутити голови іноземним студенткам, які навчалися в цих інститутах, а одна з них настільки закохалася в нього, що хотіла отримати радянське громадянство, вийти за нього заміж і залишитися жити в Радянському Союзі. Але коли про це дізнався його батько, полковник міліції, він наказав йому негайно припинити з цією студенткою будь-яке спілкування, і йому не залишалося нічого іншого, як сказати їй, щоб думки про одруження вона викинула з голови.
Він настільки набрид мені своєю базіканням, що коли показався кубинський берег, я готовий був кричати «Ура!», розуміючи, що нарешті від нього позбудуся.
На рейді Гавани нас як завжди зустрів лоцманський катер, на якому стояла Габріелла, вітально махаючи фуражкою нашому капітану. Я дивився, як підходить катер, стоячи поруч з нашим пасажиром. І ось, коли катер висадив Габріеллу на штормтрап, що звисав з нашого борту, по якому вона вправно піднялася до нас на палубу, її зупинив крик:
— Габі!
Це крикнув наш пасажир.
Обернувшись, вона зупинилася. Він кинувся до неї. Але, впізнавши його, вона зневажливо посміхнулася і, не озираючись, стала швидко підніматися трапом на капітанський місток, щоб вести нас у порт.
— От, чорт! — Він смикнув мене за рукав. — Так це ж вона! Та, про яку я говорив!
Що я міг йому відповісти? Я тільки знизав плечима і поспішив до машинного відділення, де мені, стармеху, належало перебувати при заході судна в порт…
А згадав я все це, перечитуючи нещодавно повість Хемінгуея «Старий і море», за яку письменник отримав Нобелівську премію.
Герой повісті, старий кубинський рибалка Сантьяго, що долає силою характеру всі тяготи долі, і нагадав мені Габріеллу Мартінес, Габі, лоцмана гаванського порту.