Складаючи програму в 2014 році, до 100-річчя від дня народження мого батька І.П. Гайдаєнка — письменника-мариніста, фронтовика, миротворця, я розуміла, що на самому початку ювілейних заходів має бути щось, що поверне в наші душі піднесене і святе, підніме нас над безоднею буденної суєти.
Згадую, як за часів Івана Петровича жодна пам’ятна дата не обходилася без покладання вінків на море. Але хто сказав, що це погана традиція?
Скільки таких високоморальних акцій за своє довге життя ініціював І. Гайдаєнко. Адже він сам пройшов дорогами війни, пізнав, що таке фашизм, — з гіркотою і сердечним болем завжди згадував про своїх бойових товаришів. Кожен його твір — це гімн людському героїзму чорноморців у роки Великої Вітчизняної.
Сьогодні, звичайно, як би ми не говорили про високе, все одно скотимося до матеріального аспекту. Але мені пощастило. Є ще в нашому місті люди, не все вимірюють зеленим рублем. Наприклад, Віталій Володимирович Ведутов. Тоді, в 2014-му, він підтримав нашу акцію пам’яті і надав безкоштовно катер з легендарним ім’ям «Севастополь».
Але на нашому шляху стала негода. В ті дні кінця вересня Одеса була в облозі холодного циклону. Небувало мерзко почувалися городяни в пору вересневого бабиного літа. Грозові хмари висіли над містом, добу йшов дощ, а море дійсно було чорним від негоди.
Вранці мій телефон атакували дзвінки: «Валентино Іванівно, треба перенести вихід у море, штормить… Ніхто не прийде…».
Звичайно, ризик був. Я дивилася в небеса, на ці холодні хмари, відчувала рвучкі пориви вітру, солоні бризки хвиль і бачила Одесу 41-го. Транспорти воєнного часу, що відвозили жінок, дітей, старих подалі від рідного міста, до якого вже підходив ворог. Хто тоді з них думав про негоду, про шторм?! Шторм був один на всіх, він накрив всю країну — війна! Мало суден навіть у спокійну штильову погоду доходили до місця призначення. Під цими водами знайшли вони вічний притулок…
Зібравшись за столом, одесити завжди говорять тост за тих, хто в морі. Звучить як заклинання, як благання до сил Всевишніх зберігати близьких на просторах морських. Але сьогодні це звучить голосніше, ширше, об’ємніше. У 1959 р. І. Гайдаєнко в передмові до своєї книги «Нехай світять маяки» писав: «Це перш за все за тих, хто не почує наших тостів, хто ніколи більше не сяде за святковий стіл, за тих, хто загинув у боях з жорстоким ворогом за Батьківщину, за мир на землі. Це за тих, у кого була широка морська душа, гаряче серце і величезна воля. За все славне, що було вчора, що забезпечило нам мирне сьогодні…».
Ми, ветерани з «Асоціації моряків-підводників ім. А. І. Маринеско», «Спілки ветеранів Афганістану», офіцери-викладачі та курсанти Одеської національної морської академії, курсанти училища ім. А. Маринеско, школярі та вчителі школи № 85, представники «Чорноморської флотилії юних моряків», журналісти, керівники «Міжнародної асоціації судновласників Чорноморського басейну», майстри художнього слова, представники громадської ради при облдержадміністрації — одесити, всупереч вітру і штормовому попередженню чекали відхід катера «Севастополь» від причалу. В салоні панувала дружня піднесена обстановка, всі перезнайомилися один з одним. На містку капітан Вітольд Никитович Філіпчук домовлявся з портнаглядом. У слухавці почулося: «Пориви вітру до 15 метрів в секунду — вирішуй сам!». І він вирішив — віддати швартови! Тому що одесит і давно на капітанському містку.
Вже віддаляється Морський вокзал, Воронцовський маяк залишився за кормою, вже звучать слова про війну і мир, і туманною пеленою покрилися очі ветеранів, а юність вслухається і дивиться на все, що відбувається, широко розплющеними, здивованими очима. Очевидно, таке дійство бачить вперше.
«Севастополь» застопорив хід і ліг у дрейф. Прямо по курсу жив своїм мирним життям житловий масив Котовського, виднівся берег Лузанівки, завмер у почесній варті обеліск Невідомому матросу. Люта хвиля билася об борт катера. Протяжно і урочисто зазвучала сирена. І завмерли в хвилині мовчання катер «Севастополь» і всі його пасажири. Вінок скорботи прийняли води Чорного моря і понесли його вдаль. Взявши під козирок, застигли в почесній варті всі покоління. Ось вона, естафета пам’яті!
Минуло п’ять років. Ми зустрілися 7 січня 2019 року на могилі письменника на 2-му Християнському кладовищі в 105-у річницю від дня його народження. Прийшли всі, хто зміг прийти в цей морозний завірюшний день Різдва.
Незнайомі перехожі одесити зупинялися біля могили Івана Петровича, де присутні читали вірші, говорили добрі слова пам’яті про минуле покоління — живі мертвим. І до пам’ятника, засипаного снігом, лягали червоні гвоздики.
«Які ж ви молодці! Збираєтеся, щоб пам’ятати. Це справжнє одеське братерство…», — говорили вже стали нам знайомими перехожі люди…











