ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Сумна звістка надійшла зі США. 17 січня завершилося земне життя Семена Лівшина, журналіста «Вечірньої Одеси», відомого фейлетоніста, письменника.

На цю скорботну звістку відреагували багато хто, хто знав Семена Адамовича. Зокрема, і наш колега, також «вечірковець» Євген Голубовський, чий текст публікуємо нижче.

Ми дружили. Разом працювали. Навіть разом починали писати роман, який так і не завершили. Я ще розповім про нього, напишу.

А поки — есе, яке було написано за його життя і подобалося герою.

Кажуть, поети — пророки. Самі того не відаючи, пророкують на віки, наприклад, «розумом Росію не зрозуміти»… Дозволю собі продовжити думку і висловити крамольну ідею: і прозаїки нерідко провидять майбутнє. І приклад з нашого, здавалося б, провінційного життя. У шістдесяті-сімдесяті роки, перемігши незламний бастіон під назвою видавництво «Маяк», журналіст (а точніше, гуморист-сатирик) Семен Лівшин видав книгу із загадковою назвою: «На північний захід від південного сходу».
Хто міг тоді припустити, що через десяток років автор не віртуально, а реально, переміститься спочатку до Москви, до редакції «Известий» (північ), потім до США, Сан-Дієго (захід), де не тільки не перестане бути журналістом і створить першу (!) в Америці федеральну гумористичну газету з мажорною (школа Одеси!) назвою «О’кей». І це в країні Марка Твена та О’Генрі, Арта Бухвальда та Вуді Аллена.
Але повернемося до витоків. Смію припустити, що в XXI столітті на будівлі інженерно-будівельної академії з’явиться меморіальна дошка: «У Семена Лівшина та Валерія Хаїта, які закінчили наш хедер, вистачило гумору забути свою професію і відродити ніжне ставлення до гумору в Одесі навіть у дуже керівних товаришів».
То як же все починалося? Свідчу як очевидець. Ніщо не дратувало мене в газеті «Комсомольська іскра» так, як щодня, природно, до відділу культури, натовп «невизнаних геніїв». Вони несли вірші, поеми, оповідання, романи, навіть шаради.
І ось у цій низці позаштатних авторів прийшов Сема Лівшин з коротким оповіданням. Те, що текст був короткий, радувало, те, що він був художній, а не документальний, засмучувало. Я попросив його написати на цю ж тему статтю з реальними героями … з ЖЕКів. Знав на 90 відсотків, що після такого завдання «геній» до редакції не повертається. Але я ще не знав Сему Лівшина. Через тиждень його мама, Есфірь Самойлівна, вона у нас згодом служила «листоношею», принесла написану ним від руки, великими літерами статтю. Гарну статтю. Її ми й опублікували.
Позаштатним автором Лівшин залишався пару років (як і я свого часу). Потім у редакції з’явилася вакансія — не пам’ятаю, на півставки чи на чверть ставки, такі у нас тоді були «ігри», взяли Семена.
Я вжив слово — «ігри». А до цього часу Лівшин уже прославився і у великій грі. Одеса не тільки змагалася у міжвузівському КВК, але й була запрошена на всесоюзний конкурс. Саме екрани телевізорів принесли славу Валерію Хаїту, Юрію Макарову, Сергію Калмикову, Валентину Крапиві. До речі, останній написав і опублікував книгу «КВК нашої пам’яті», де є глава, присвячена Семену.
Чого тут тільки немає! І як Лівшин писав «привітання», і як виходив на сцену, і як пригощав команду «взятим напрокат» липневої ночі на Пушкінській компотом. Витівки молодості? Природно. Але це був його характер, легкий, авантюрний, життєрадісної людини, яка не втрачала і не втратила одеського шарму з роками.
У газетах — «Комсомольській іскрі», а потім у «Вечірній Одесі» — Семен Лівшин довів, що має право писати не тільки репортажі з політзанять, зі здачі новобудов, але й фейлетони. Це він створив «Козлотур» і «Антилопу Гну», екіпажу якої боялися чиновники всіх рангів. Зазвичай фейлетони писали в чотири руки (школа Ільфа та Петрова) — Лівшин і Макаров, Лівшин і Лошак, Лівшин і Романов. Їхні прізвища були тоді на слуху у городян. Потрібно визнати, що Борис Дерев’янко брав на себе відповідальність за публікації. Він підписував газету, він вів бої в обкомі, іноді підказував своїм співробітникам теми, іноді, на жаль, різав текст «по живому». Але такими були тоді умови редакційної роботи.
До речі, про редакційну роботу. Думаю, всі, хто починав «Вечірку», запам’ятали епізод, коли до редакції завітав сановний гість — перший секретар обкому П.П. Козир. Він ішов у оточенні свити, відчиняв двері кожного кабінету, ввічливо вітався, іноді ставив стандартні запитання. І ось — двері кабінету, де сидів Лівшин з товаришами. Козир прочинив двері, подивився на плакати, пожежну каску, афіші концертів і буденно запитав: «Немає проблем?». Далі розповідав Дмитро Романов. Він побачив, як в очах Семена спалахнули вогники, спробував потягнути його за штанину, але було пізно. Як писали класики, «Остапа понесло»:
— У нас все гаразд. Але якщо у вас виникнуть проблеми, приходіте, обов’язково допоможемо!
Козир зніяковів. Свита відступила. Дерев’янко прикрив двері. Пізніше він викликав Лівшина. З його слів знаю, що все, сказане в кабінеті, на папері ні кирилицею, ні латиницею не передати, хіба що резюме: «Геть!!!».
У пам’яті залишаються такі ось жартівливі — тоді драматичні, ситуації. Але головним, звичайно, були фейлетони та реакція на них. Тоді, після виступу газети, потрібно було відповідати, когось знімати з роботи, когось з міліції розжалувати. У книзі «На північний захід від південного сходу» всього шість фейлетонів (до речі, знадобилося передмову самого Сергія Михалкова, щоб книга тиражем у 65 000 примірників побачила світ і за місяць розлетілася з книгарень міста), але фейлетони і досі здаються дотепними. Це література. Тим більше — читаються пародії: тут Лівшин був майстром. До речі, загальна назва книги взята з пародії на морську прозу Віктора Конецького.
…«Известинці» переманили Семена Лівшина до Москви. А потім там же він при театрі Михайла Жванецького відкрив сатиричний журнал «Магазин», який після його від’їзду редагував «правдоруб» Ігор Іртеньєв.
А Лівшин? Сім’я перебралася до США, а з нею і наш герой. Але і в Сан-Дієго він не захотів «втрачати форму». Початком було створення газети «О’кей», а потім — неймовірне. Американці зрозуміли, переклали, відчули, що таке КВК. І незмінним членом журі став одесит Семен Лівшин. До речі, як видно, «журити» йому подобалося. Двічі в США пройшов всесвітній літературний конкурс в Інтернеті серед одеситів — «Мережевий Дюк». І двічі в журі був Семен Лівшин.
«Поговоримо про дивацтва любові» — назвав він третю свою книгу. Ось і поговорили.
Сьогодні, мабуть, я написав би про Семена інакше. Більш скорботно. Неймовірно талановита людина, яка реалізувала себе далеко не повністю.
«Часи не обирають».
Артистів проводжають оплесками. Лівшин їх заслужив. Світла пам’ять.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса