Людмила Анатоліївна Федорова, а для нас, співробітників, просто «наша Люся», свій день народження відзначає… у День Незалежності України. Не кожному щастить відзначати особисте свято разом із державним.
Про щасливих людей кажуть, що вони народилися в сорочці. А наша Люся народилася, напевно,… в легкій дитячій сорочечці. І одразу з запрограмованою посадою — секретар редакції. У її характері найсерйозніше ставлення до роботи поєднується із завидною вмінням не тільки легко знаходити спільну мову з найрізноманітнішими людьми, але й здатністю прямо-таки по-дитячому щиро радіти будь-якому доброму явищу життя. Чудовим явищем вважає вона, наприклад, тваринний світ. Якби ви чули, як Люся розповідає про своїх чотирилапих друзів-підопічних! А якби ще й бачили… Справжній міні-спектакль. Собака чи кішка, а то й двоє разом, завжди жили у неї у дворі і були вхожі до її скромного дому. І сьогодні вона не без них.
«Столується» кішка Мура, що приходить — регулярно навідується за своєю порцією їжі та ласки. А на правах справжньої господині ось уже дев’ятий рік живе смішна і зворушлива у своїй відданості маленька собаченя Мотя. Її, викинуту з крутої машини в районі шостого кілометра Овідіопольської дороги, Люся забрала з Німецького притулку для допомоги безпритульним тваринам, куди бідолаху визначили небайдужі люди. «Назвала її Мотею, — розповідає, — тому що вона на перших порах, з непривички, напевно, перш ніж лягти, довго мотала туди-сюди запропоновану їй підстилку». Після роботи наша Люся поспішає додому: крім усіх справ, чекає на неї хвора Мотя.
Секретарює Люся понад тридцять років. А могла б і всі сорок три. Якщо вести рахунок з 1965 року, коли прийшла вона, дев’ятнадцятирічна, до редакції відомої в ті роки молодіжної газети «Комсомольська іскра», редактором якої був тоді Борис Дерев’янко. Починала кур’єром (екзотична за нинішніх часів посада!). І якби, займаючи вже відповідальний пост секретаря, не зважилася вона змінити улюблену роботу і піти «служити на флот». Але склалося так, що необхідно було підтримати сім’ю — маму і молодшого братика.
Одинадцять років трудилася наша Люся дневальною на суховантажах. Втомлювалася так, що після зміни «валилася на койку без рук, без ніг». Сміючись, згадує тепер, як освоювала пилосос. «У нас же, на Слобідці, — каже, — пилососи тоді не водилися. Добре, що у суднового лікаря, який спостерігав мої муки, вистачило терпіння роз’яснити мені, як із цим небаченим механізмом управлятися. А через два роки, — завзято посміхається, — моє фото було вже на Дошці пошани!».
Корінна одеситка, наша Люся в якісь відверті моменти залишається і сьогодні пустотливою слобідською дівчиною. Вам — анекдот? Нате. Нагадати хльосткі віршовані рядки невідомого автора? Будь ласка! Уявити в обличчях смішний епізод із повсякденної рутини? Та легко!
Назвати Люсю беззастережно щасливою? М-м-м… Не в тому одязі, однак, народилася — сорочечка все-таки не сорочка. Але Люся, людина незламного духу, вміє бути щасливою. Люди її знають, пам’ятають, люблять. Нещодавно десь на сусідній вулиці незнайома жінка, що йшла мені назустріч, раптом зупинилася і запитала з посмішкою: «Ви з «Вечірки»? А Люся ще працює? Секретарем? Передавайте їй привіт».
А мені згадався розповідь одного з колег. Після «плавання» повернулася Люся на колишню посаду, до «Вечірньої Одеси». Одного разу редактор, Борис Федорович Дерев’янко, підсунувши їй якусь газету, відкреслив кілька рядків: «Подивись!». То був тест на визначення якостей секретаря начальника. Підрахував редактор набрані бали — і вийшло: «Вітаємо! У вас ідеальний секретар!».
— Ну, так… — з неповторною інтонацією «загордилася» Люся, розправивши плечі, — і начальник із секретарем дружно розсміялися.
Доречний добрий жарт — чимала знахідка в нашій досить-таки нервовій роботі. І Люся чудово це розуміє — запитайте хоч у когось із нинішнього нашого колективу.
