вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Непомітний тьмяний камінчик лежав у смузі піни недалеко від берега. Хвилі багато років, а може, навіть десятиліть чи століть перевертали його, зіштовхували з іншими камінцями та мушлями. Піщинки полірували його. Камінчик іноді згадував, що коли він впав з борту невеликої яхти в солоні хвилі, його гострі грані блиснули в променях сонця, що заходило… А тепер він був овальним і гладеньким, невідмінним від незліченних камінців, які хвилі то доносили до самого берега, то знову тягли в холодну свинцево-зелену глибину.

По кромці берега, де лежав шар винесених морем камінців та мушель, уважно вдивляючись у них, повільно йшла Іруся. Скільки скарбів! Ось нерівні медово-коричневі камінці, схожі кольором і розміром на іриски, ось невеликі круглі, темно-сірі, поки їх омиває хвиля, і біло-сірі, коли висихають на сонці. А ось блиснув крихітний, прозоро-блакитний, напевно, коштовний. А мушлі, мушлі! Як сяють перламутром стулки черепашок під променями сонця! Відерце Ірусі заповнювалося швидко.
— Знову сміття збираєш! — сердито сказала мама, ставлячи відерце подалі від підстилки. — Додому ми цей мішок з камінцями не понесемо!
Іруся і сама знала, що навіть такі вихідці з моря, як мушлі та камінці, на березі одразу тьмяніють, втрачають і блиск, і красу, а якщо їх віднести додому, стають зовсім сумними, ніби сумують за живильною солоною водою. Тому намагалася награтися ними на березі. І все ж удома була велика жерстяна коробка з-під печива, вже доверху заповнена подарунками моря, з якими вона не в силах була розлучитися.
— Ходімо купатися, — потягнула її мама.
З мамою купатися, звісно, весело, і плавати на матраці навколо неї чудово, але скоріше б усе ж на берег, перебирати знахідки і ловити гарячі сонячні промені в перламутрових човниках мушель! Допливши на матраці майже до берега, Іруся опустила у воду обидві руки, перебираючи пісок на дні. І тут у її руку сам ліг великий округлий камінчик. А коли дівчинка підняла руку з води, він блиснув на сонці темно-зеленою глибиною.
— Мамо, дивись, який гарний! Це, напевно, справжній смарагд!
— Склянка від пляшки, — не дивлячись, відгукнулася мама. — Не поріжся!
Але камінчик був гладкий і ніжно-шовковистий. Іруся не збиралася з ним розлучатися і все крутила під сонцем, милуючись його темною зеленню. І, звичайно, камінь вирушив з нею додому.
Коробка з «скарбами» була забута. Камінь, схожий на велику зелену краплю, лежав на письмовому столі, коли Іруся читала, притискав стопку зошитів восени, коли почався новий навчальний рік, а ночами сторожив її сон під нічником. Вона показувала його всім подружкам і гостям.
Зайшов якось у гості давній знайомий бабусі, дядько Толя. Хмикнувши, оглянув «смарагд», піднесений йому прямо до окулярів.
— А знаєш, — сказав він Ірусі, — дай-но мені цей камінчик ненадовго. Буде тобі сюрприз.
Без «смарагду» дівчинці було тоскно. Порожньо було під лампою, порожньо на столі. Очі все шукали зелений камінчик.
А напередодні дня народження Ірусі, через два тижні, у дверях з посмішкою з’явився дядько Толя: «Де тут іменинниця? Приймай подарунок!». І вийняв з коробочки… браслет. У ньому, очищений від сірого морського нальоту, темним смарагдом мерехтів камінь, оправлений у білий метал. Вузький кінець «краплі» прикрашали металеві квіточки.
— Це якесь незвичайне скло, старовинне, — сказав дядько Толя. — Цікаво було з ним попрацювати.
Іруся навіть не пам’ятає, як дякувала чарівникові-сусідові. А цей браслет, вона твердо впевнена, — щасливий. Адже морський смарагд сам вибрав її своєю господинею!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса