Давно це було. У VI столітті н. е. Один давньогрецький чоловік на ім’я Езоп писав байки, при цьому висловлюючись іносказано.

Багато води спливло з тих пір, але манера називати речі не своїми іменами залишилася.

Ось і я себе нерідко ловлю на виразах у стилі давньогрецького байкаря. Куди збираєшся, питає дружина. На територію, прилеглу до діорами, відповідаю. Кажу так за газетною звичкою: адже пляжу-то у нас формально немає. Таке ось двомовність…

Говоримо «некоректно», маючи на увазі хамство чистої води. Говоримо «лукавити» — маючи на увазі банальну брехню. Зараз на озброєнні слово «толерантність» — а просто ні вашим, ні нашим. «Рейдерство» звучить якось нешкідливіше, інтелігентніше, ніж «Караул! Грабують!».

Список іносказань можна продовжити — хоч тлумачний словничок заводь, де пишемо або говоримо одне, маємо на увазі інше. Наприклад, кредит — читай «капкан, пастка»; партнери — господарі; корупція — розкрадання з використанням службового становища… Але це вже пост-езопівська мова.