Діду! Я знаю, що правильно «дід», але я віддаю перевагу своєму звичному «діда». Як у дитинстві, коли ми гуляли в улюбленому Парку Леніна. Або коли ти спускав мене на санках з гірок в Аркадії, де сьогодні стоять парканом багатоповерхівки, що затуляють сонце. Як у дитинстві, коли наш із сестрою приїзд був для тебе єдиним виправданням того, щоб не піти на роботу в неділю.
На дворі далекий від дня твого відходу 2018 рік, і я зроблю тобі маленьку замальовку нашого сьогоднішнього життя. Газета існує! І це головне! Справа твого життя живе. Низький уклін усім журналістам, хто в цю нелегку інтернет-епоху наповнює друковане видання якісним змістом. Я не буду їх перераховувати, ти й так здогадаєшся, хто досі залишився «на зв’язку» з газетою.
Я тобі розповім насамперед про нас, сім’ю. Мама і тато працюють, вони, природно, як і раніше, лікарі. Здорові, моложаві, вже самі «дід і баба». До тата, як завжди, довгі черги вірних йому пацієнтів, а мама просто хороший лікар. У батьків щаслива, спокійна, благополучна сім’я, мій тато як і раніше земна, розсудлива людина. Як і я. Нам досі складно зрозуміти твою безмірну самовіддачу стороннім і повну байдужість до матеріальної сторони життя. Бескорисливий політик, звучить незвичніше, ніж чорний сніг.
Ларочка, моя сестра, теж лікар. Хороший молодий лікар, струнка, молодо виглядає, вона більше схожа на студентку медуніверситету, ніж на молодого спеціаліста. Коли Лара працювала дільничним лікарем, після її візиту додому невдоволені бабусі часто телефонували в районну поліклініку і обурювалися тим, що їм надіслали нетямущу студентку-практикантку. Надивилася сестричка всякого, поки побігала по дільниці. Тобі краще не знати того, як у наш час доводиться жити бідним людям. Зараз Лара вдома, у декреті, із сином, твоїм правнуком Мішею. Йому вже три роки, він дуже славний і кмітливий хлопчик. Ось нещодавно пішов у садок. У Лари хороша перспективна спеціальність, вона велика розумниця, зробить кар’єру. Тебе б це явно порадувало, ти завжди захоплювався успішними жінками. У Лари є чоловік Льоша, він прямо апофеоз розсудливості та життєвої кмітливості. І йому б було складно тебе зрозуміти, але ти б йому сподобався. Він любить неординарних людей.
Я вибилася із сімейної традиції і стала філологом. А потім чим тільки не займалася. Ненавиджу одноманітність, постійність мене обтяжувала. Останні роки на роботі навколо мене були тільки німці. Вони мені вже як рідні. Моя улюблена подружка, Корнелія, збиралася навідати мене в Одесі. Корнелії 59, її чоловікові 71. Вони збиралися вирушити сюди на автомобілі. Але Корнелія змінила роботу, потім додалися сімейні турботи, захворіли її брат і старенька мати, і вона поки що до мене не доїхала. Діду, я врятувала її дорогий «Мерседес». З часу твого відходу дороги краще не стали. Корнелія так і не зрозуміла, що це означає фраза «У нас у країні доріг просто немає». Дороги насправді є, але вони, як і раніше, невимовно жахливі. Як і в дев’яності. Змінилося багато іншого.
Я б хотіла тобі розповісти, що все у нас в Україні добре. Але ти був альтруїстом, а не ідіотом. Я дивлюся на все очима Корнелії, яка ніколи не була в Україні. Уявляю собі її здивування, місцями захват, місцями жах і майже завжди нерозуміння. Дивлюся очима Конні на облуплені фасади історичних будівель, на аварійні дахи і думаю, як добре, що її тут немає. Дивлюся на наш із тобою улюблений відремонтований Парк Перемоги і шкодую про те, що вона не бачить цієї краси.
Боляче бачити бездумних водіїв-лихачів, які щодня ставлять під загрозу чужі життя, боляче бачити дітей, що вмирають від раку, у батьків яких немає грошей на лікування. Боляче, що їде за кордон молодь, десятками, якщо не сотнями тисяч. Боляче, що на сході країни йдуть воєнні дії… Перераховувати можна довго, але не хочеться.
Знаєш, я не буду говорити тобі про те, що твій відхід довгий час здавався мені найкричущою несправедливістю на світі. Ти й так це знаєш. Зараз я часто думаю, як добре, що ти не дожив до наших днів, що тобі не боляче від багатьох страшних подій, на які ти б не зміг закрити очі.
В Одесі новий мер. Він імпонує мені тим, що не б’є себе в груди кулаком, не називає тебе своїм найкращим другом і братом. Я читала в його інтерв’ю, що він ніколи не був з тобою знайомий. Нарешті я дочекалася! Твої «друзі-брати», незліченна рать, своїми промовами викликали у мене реакцію гострого відторгнення.
Бабусі, твоєї дружини, немає в живих, вона пішла після тривалої виснажливої хвороби. До кінця днів вона свято берегла твою пам’ять. Вона була для більшості людей такою ж «інопланетянкою», як і ти, і в результаті залишилася майже в повному самоті.
Діду, а тепер про твоє Оленятко, про мене. Я заміжня за ангелом. Мій чоловік найкращий з людей. Він найдобріший, найсвітліший, найтурботливіший, найрозумніший. Ти, напевно, переживав про те, як складеться життя твоєї улюбленої онучки. До зустрічі з моїм чоловіком моє життя було просто безглуздим тупим існуванням, нехай і наповненим яскравими подорожами та іншими радощами. Все, що було в моєму житті до зустрічі з Сашенькою, це просто захопливе кіно, але воно вже не про мене. Тільки ось думаю, він прочитає ці рядки в газеті, і йому явно не сподобається. Саша прямо втілення скромності. Але з пісні слів не викинеш. Сашка б тобі сподобався. Я не дозволяю йому ставити в нашій квартирі полиці з книгами, він їх любить так само, як і ти. Я ніколи не забуду полиць від підлоги до стелі в квартирі, де я жила з батьками, тобою і бабусею. Я не дозволяю Саші допомагати стороннім людям. До зустрічі зі мною він був надто добрим, щедрим і часом навіть наївним. Він дуже змінився. Він просто найкраща версія тебе. Теж ангел, але земний. Мені не доводиться боятися, що якісь демонята в людській подобі скористаються його добротою, як колись користувалися твоєю. І ти був правий, коли в своїй останній колонці, що так відрізнялася від усіх інших, на злобу дня, відповів молодому хлопцеві, який запитував у нього життєвої поради: «Сенс життя в любові».
Знаєш, це дуже велика відповідальність бути твоєю улюбленою онучкою і, можливо, твоїм найулюбленішим чоловічком. Можливо, хтось із нею впорався б краще. Мене ця відповідальність завжди морально тяготила. Після твоїх похорон до мене підійшла одна з журналісток і сказала, напевно, не подумавши, в пориві почуттів: «Тебе вже ніхто так не полюбить». Ці слова майже двадцять років періодично звучали в моїй голові. Слава Богу, вона помилялася. Моє життя триває, і в ньому не менше любові, ніж води в твоєму улюбленому Чорному морі.
Ось і мала дещиця того, що я хотіла тобі сказати. У липні ми будемо святкувати ювілей газети. Піду на нього вже на сьомому місяці вагітності. Вип’ю склянку соку за твою справу. Для мене ти був, є і будеш найвеличнішим журналістом, який коли-небудь жив. І нехай пам’ятають люди, які ніколи не клянчили у тебе допомоги, прості, чесні працьовиті люди, хто насправді почесний громадянин нашого міста, без бігбордів, рекламних плакатів і піар-кампаній. Я вірю в людську пам’ять. Вона не те щоб безсмертна, але тебе явно пережила.
