пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Так назвав свою невеличку книжечку-сповідь Петро Асланович Петросян, лікар-дерматолог Медичного центру КП «Одесфарм», якому 4 травня виповнилося 100 років

«Мене часто запитують, — пише він: «Як ви дожили до таких років? Відкрийте свої секрети». — Відповідаю. В першу чергу я зобов’язаний своїм довголіттям предкам: діду, батькові, матері. Вони передали мені свої гени».

Справді: дід нашого ювіляра дожив до 80 років, батько — до 89, мати — до 92. Дід, згадує Петро Асланович, казав йому, дитині: «Мій хлопчику, коли ти виростеш великим, роби людям тільки добро». «Рецепт» простий, чи не так? «Жодних секретів у моєму житті немає, — запевняє Петро Асланович, — працюй, допомагай людям, не бажайте нікому зла, не ображайся, радій життю, цікався всім — зроби своє життя сам».

«Це все до Петросяна?»

…За тиждень до дня народження. Час прийому у лікаря за хвилин двадцять закінчиться, а попереду мене ще п’ять чоловік. Порушити чергу не наважуюсь: пацієнти, зрозуміло, переживають, та й цікаво було послухати їх.

«Це все до Петросяна?! — занепокоїлася чергова відвідувачка, пробігши очима графік прийому лікаря.

«Не хвилюйтеся, — відгукнулася співробітниця медцентру, що поспішала до лабораторії, — він приймає до останнього».

А з-за дверей кабінету доносилося чітке: «…по двадцять крапель після їжі, десять днів… Друге: переливання власної крові… Виключити: спиртне, гостре, солоне, кисле… Таке лікування два — три тижні… Повторний огляд…».

Подумалося, лікар консультує когось телефоном. Після дізнаюся від його співробітників: він працює без медсестри, все, що необхідно, диктує сам, буквально по складах. Щоб пацієнт не забув, що за чим і коли приймати.

«Лікар лікував мене восени — допомогло. А зараз весна, напевно, невелике загострення, треба порадитися, що робити», — пояснив один із пацієнтів, Дмитро, що привело його на прийом.

«Здала аналізи. Потрібна порада лікаря, що далі робити», — поділилася «планами» світловолоса дівчина.

«Я вперше, — охоче розповів Руслан. — Дізнався про цього лікаря нещодавно. Чи то прочитав про нього десь, чи то хтось порадив. Ось наважився, прийшов. Я так зрозумів, що він багатьом допоміг. Був я в іншого лікаря, так там стільки ліків мені понавиписували…»

Про ставлення Петра Аслановича до хворих свідчить епізод, розказаний санітаркою Зінаїдою Валентинівною: «Зима, снігові замети, маршрутки не ходять, таксі теж не впіймати… А Петро Асланович чекає в кабінеті пацієнтів. Потім ішов додому пішки… Він у нас дуже добрий».

«Бог недарма дав йому стільки років життя, — освітилася усмішкою головна медсестра медцентру, заслужений працівник охорони здоров’я України Галина Петрівна Рудакова. — Петро Асланович неординарна особистість і як лікар, і як людина. Знаєте, бувало, у хворого не вистачало грошей на ліки, так він казав аптекарям: «Запишіть на мій рахунок»… А на наших професійних святах кого дякує він насамперед? Кого просить відзначити насамперед? Санітарочок, медсестер, а потім уже поминає добрим словом усіх інших співробітників, хто вище за посадою».

Закоханий у медицину

З першого погляду, міцно, на все життя. І взаємно — так можна сказати про «стосунки» Петра Аслановича та медицини. Щоправда, довгий шлях довелося йому пройти, перш ніж вони зустрілися.

Народився Петро Асланович у невеликому селі в Нагірному Карабасі. Сім’я велика. Але з сімох дітей вижили тільки троє. Батько працював муляром, чоботарем. А потім життя так повернулося, що довірили йому посаду голови сільради. Видно, кмітливим він був, хазяйновитим. Мати зберігала родинне вогнище, клопотів вистачало, але вивчилася вона і читати, і писати рідною вірменською мовою. Петро Асланович і сьогодні схиляється перед її мудрістю, терпінням, умінням зрозуміти все і всіх. Інтелігентність, переконаний він, — не сума знань, освіти, а «вроджена тонка духовна організація людини».

Шкільні роки запам’яталися йому не тільки уроками, але й переїздами сім’ї в пошуках кращої долі: село — Ташкент — знову рідне село. Баку. У 1934 році прихистив хлопця родич. Фабрично-заводське училище (ФЗУ) за 30 км від міста. Улюблені предмети — фізика, математика. Індустріальний технікум. Диплом з відзнакою. Мрія про вищу освіту. Хотів вступати до політехнічного, але треба було відпрацювати два роки.

Друг по технікуму зманив… до медичного. На подив, прийняли. На лікувальний факультет. «Найімовірніше, — зробить потім висновок Петро Асланович, — їм потрібні були чоловіки». «Я швидко закохався в медицину», — зізнається він сьогодні. А паралельно, на вечірньому відділенні, займався ще й у музучилищі: Бог не образив його голосом. Але незабаром навчання стало платним, а йому й так доводилося підробляти. Але — молодість! Сил на все вистачало. І на драмгуртки теж. І не якісь там сценки ставили — «Отелло», «Платон Кречет».

Не тільки медицина — життя відповідало йому взаємністю. І тут…

Війна. «Вставай, країно величезна!»

Шок. Але думалося, вірилося, що скоро все закінчиться. З другом рвонув студент Петросян до військкомату. «Довчитеся», — була відповідь.

1942 рік. Навчання позаду. Армія. Москва, курси військових лікарів. Військовий лікар 3-го рангу Петро Петросян направлений до 76-го мотоциклетного батальйону. І тут знову різко втрутилася доля. Він захворів так, що потрапив до госпіталю. Батальйон відправили на фронт. Практично весь склад загинув…

Потім був 766-й авіаційний штурмовий полк 211-ї штурмової Невельської орденоносної дивізії. Калінінський, Перший Прибалтійський, Третій Білоруський фронти. Маршал Баграмян, теж, до речі, виходець з Нагірного Карабаху, військовій медицині приділяв велику увагу. Вдавалося повернути в стрій до 70% поранених.

Згадує Петро Асланович, як його, молодого військового лікаря, співслуживці випробовували «на міцність». Разом з новим двигуном літака. Полетів, витримав. Розповідає, що після того, як один із льотчиків, вирушаючи на бойове завдання, обмовився: «Лікарю, я сьогодні не повернуся», він зрозумів, наскільки в його роботі треба бути психологом. І дав собі зарок бути уважнішим до льотчиків — не допускати до польотів, якщо хтось із них у пригніченому чи збудженому стані. Враховувати навіть те, що льотчики, як правило, забобонні.

Січень 1944-го. П. А. Петросян на 1-му Прибалтійському фронті
Січень 1944-го. П. А. Петросян на 1-му Прибалтійському фронті

«Льотчиком від Бога» називає він Василя Сталіна, з яким на короткий час звела його армійська служба. Петро Асланович не з тих, що буде розписувати, який він молодець. І під час війни, і після. Про це коротко сказав його друг, заслужений лікар МРСР, кандидат медичних наук Р. Д. Карал-огли: «Учасник бойових дій…, був поранений… У Збройних силах прослужив до 1983 року. Нагороджений бойовими орденами Вітчизняної війни першого ступеня, Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького та 25 медалями».

«Ніколи не забуду День Перемоги, — по-чоловічому скупо відзначає Петро Асланович велич завойованого в жорстоких боях миру. — Восьме травня 1945 року. Ми прокинулися від шквалу з усіх видів зброї. Потім був Парад Перемоги».

Дітям, онукам, правнукам, прийдешнім поколінням…

Петро Асланович щаслива людина. Поруч із ним діти, онуки, правнуки, їхня любов і турбота. Їм і присвятив він свою книжечку-сповідь «Сто років життя»: «…щоб вони знали, як жили, любили, працювали, билися їхні предки».

На жаль, кілька років тому пішла з життя улюблена дружина Емма Іванівна, така ж віддана медицині, багато років пропрацювала в ГКЛ-3 з професором Л. І. Алейніковою, ім’ям якої пишається Одеса. Їхній, Петра Аслановича та Емми Іванівни, син Армен — кардіолог санаторію курорту «Куяльник». «Медична лінія» роду Петросян не переривається, хоча є в ній і представники інших, не менш шанованих професій.

Петро Асланович зізнається, що хотів бути хірургом, але — «в армії не вибирають». А він така людина, що скрізь викладається повністю. Служив він військовим лікарем і після війни. В тому числі в Північній групі військ у Польщі, у Південній групі військ в Угорщині. А в 1966 році був призначений на посаду начальника шкірно-венерологічного відділення в Одеський військовий округ, де й прослужив останні 20 армійських років. Полковник медичної служби, головний дерматолог військового округу. Рідним став для нього 411-й Одеський окружний госпіталь — нині Військово-медичний клінічний центр Південного регіону.

Відставка за вислугою років — не означає відпочинок. Принаймні, для нього, для Петра Аслановича. У березні 1983 року він уже дерматовенеролог Одеської міської госпрозрахункової консультативної поліклініки (нині — структурний підрозділ «Медичний центр» КП «Одесфарм»). В Одесі йому присвоєно звання «Заслужений лікар України», свого часу був членом Вченої ради Центрального військово-медичного управління Міноборони СРСР. На його рахунку наукові статті, впроваджені рацпропозиції. До військових нагород «приєдналися» дві медалі «За заслуги перед містом», інші нагороди міста та області, в тому числі грамоти, подяки тощо.

Він гордий, що його праця оцінена. «Але головна радість для мене, — зізнається Петро Асланович, — вдячність хворих, особливо тих, у кого були складні шкірні захворювання, а серед них — діти та літні люди».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса