Так називався невеликий пасажирський пароплав, що ходив у перші повоєнні роки між Одесою та Херсоном. Пароплав був німецький. До Одеси його пригнали восени 1945 року разом з іншими німецькими суднами, отриманими Радянським Союзом як репарації з розгромленої фашистської Німеччини.

Густо димлячи довгою трубою, пароплав виходив з Одеси о восьмій ранку і приходив до Херсона пізно ввечері, швартуючись до хисткої дощатої пристані, пропахлої гниллю та обліпленої риб’ячою лускою.
На пристані його чекали гори знаменитих херсонських кавунів, які до війни привозили до Одеси вітрильно-моторні дубки, вивантажуючи їх в Кавуновій гавані. Під час війни ці дубки, переобладнані на десантні шхуни, майже всі загинули при висадці десантів у Феодосії, Керчі та під Новоросійськом на «Малій землі».
А в Кавуновій гавані, одразу після звільнення Одеси у квітні 1944 року, оселилися військові моряки. Там стояли торпедні катери, тральники та підводні човни, і гавань стала називатися не Кавуновою, а Військовою…
Коли «Механік Звороно» приходив до Херсона, матроси після висадки пасажирів відкривали єдиний трюм, розташований у носовій частині судна, розгортали в бік берега вантажну стрілу, і під тарахтіння парової лебідки починалося завантаження кавунів.
Господині кавунів, літні жінки у ватниках і важких кирзових чоботях, товпилися біля трюму, перераховуючи разом з вантажним помічником капітана свій товар, який з приходом до Одеси відправлявся на «Привоз» або на Новий базар.
З настанням ранку пароплав знімався у зворотний рейс. Каюти його були майже порожні. Навіщо було купувати каютний квиток, коли можна взяти недорогий палубний? Тому на кормі, на задраному трюмі, під шлюпками і навіть біля густо димлячої труби лежали вповалку пасажири. Крім кавунів, вони везли до Одеси мішки з таранкою та з живими раками. Мішки з раками ворушилися, і матроси намагалися обходити їх стороною…
З настанням зими навігація для «Механіка Звороно» закінчувалася. Дніпро, на якому розташований Херсон, замерзав, і пароплав ставав в Одесі на відстій. Але не порожнів. Поставлений у дальній куток гавані поруч із покритими мазутом баржами та буксирами, що стояли на ремонті, він перетворювався на плавучий притулок. На ньому селилися «бічі», безробітні моряки, які не мали в Одесі житла і були прописані через відділ кадрів пароплавства. Деякі селилися з дружинами та дітьми. І коли жінки розвішували по всьому пароплаву випрану білизну, що голосно хлопала на морозовому вітрі, чайки, що сиділи на реях пароплавних щогл, лякано злітали і кружляли над судном…
З настанням весни пароплав звільнявся від постояльців. «Бічі», що зимували на ньому, йшли в плавання, а жінки з дітьми переселялися до якогось берегового гуртожитку, і на «Механік Звороно» приходила штатна команда, яка починала готувати пароплав до нової навігації.
І як тільки Дніпро звільнявся від криги, прибраний і підфарбований «Механік Звороно» перешвартовувався до старого Морвокзалу і, взявши на борт пасажирів, давши басовитий гудок, знімався в рейс…
Був 1946 рік. Я тільки закінчив Морехідну школу і разом з нашою групою суднових мотористів був прийнятий на роботу в Чорноморське пароплавство.
І — став «бічом».
Суден для нас не було. Нас посилали то прибирати територію судноремонтного заводу, то розвантажувати на станції Одеса-Товарна вагони з вугіллям, яке пароплавство отримувало для своїх співробітників. А то ми просто тинялися портом, із заздрістю поглядаючи на судна, що стояли біля причалів, на яких тривало недосяжне поки що для нас морське життя.
Всі нечисленні в той час пароплави та теплоходи ми знали наперелік. За роки війни майже весь приписаний до Одеси флот був потоплений фашистами. Вижили небагато. Теплоходи «Ворошилов», «Калінін», «Фрідріх Енгельс». Пароплави «Курськ», «Димитров», «Березина» та криголам «Торос». Було ще кілька невеликих суден — «Тракторист», «Піонер», «Шахтар». Але до Одеси заходили вони рідко, плаваючи між портами Криму та Кавказу. І якщо назви всіх цих суден говорили самі за себе, то назва «Механік Звороно» була для мене загадкою. Чим прославився чоловік, чиїм ім’ям було названо це судно?
Ми, довоєнні хлопчаки, на відміну від сьогоднішніх, на яких телебачення та інтернет виливають потоки ненависті, насильства та похабщини, виховувалися на іменах героїв. Це були мужні полярні дослідники Папанін, Кренкель, Ширшов, Федоров, які провели в Льодовитому океані на крижині, що розкололася, майже рік. Відважні льотчики Чкалов, Байдуков і Бєляков, які здійснили безпосадковий переліт через Північний полюс до Америки. І багато інших героїв, про яких щодня писали газети та повідомляло радіо.
А після війни нашими кумирами були тричі герої Радянського Союзу льотчики Олександр Покришкін та Іван Кожедуб, командир підводного човна, Герой Радянського Союзу Олександр Марінеско. І комсомольці, описані в романі Олександра Фадєєва «Молода гвардія», і за яким був знятий однойменний фільм: Олег Кошовий, Любка Шевцова, Уляна Громова та їхні товариші, які створили в окупованому фашистами Краснодоні підпільну організацію боротьби з окупантами. Видані зрадником, вони були схоплені фашистами і після жорстоких тортур страчені…
Ми мріяли стати моряками, і наші кумири вчили нас сміливості, самовідданості та справжньої чоловічої дружби. Тому мене цікавило, який подвиг скоїв механік Звороно? Чому його ім’ям названо пароплав?
Зайшовши якось до відділу кадрів, я запитав про це одного літнього моряка. Він відповів коротко:
— Так то був стармех на «Кубані». Загинув у війну, от і назвали.

Я запитував про це й інших моряків, і отримував таку ж коротку відповідь.
Дізнатися про механіка Звороно докладніше допоміг випадок.
Щоб ми не байдикували, нас вирішили визначити до ремонтної бригади пароплавства. Там працювали досвідчені слюсарі, які за час стоянки суден у порту виконували різні ремонтні роботи. Іноді вони виходили і в каботажні рейси, ремонтуючи в морі суднових лебідки та інші допоміжні механізми.
І тут мені пощастило. Мене визначили до бригадира Самойлова, бригада якого, що складалася з трьох слюсарів, вирушала в рейс на «Механіку Звороно».
Як пояснив мені Самойлов, на пароплаві відмовив живильний насос котла. Перейшли на резервний. Але й він ледве тягне. Щоб не виводити пароплав з експлуатації, вирішили послати в рейс ремонтників.
— Так що маєш шанс оморячитися, — уклав своє пояснення Самойлов. — Дивись, не запізнися до відходу!
Пароплав відходив о восьмій ранку, але о сьомій я вже був на причалі. Біля трапа товпився народ. Йшла посадка пасажирів. В основному це були літні жінки, що поверталися до Херсона з одеських базарів. Вахтовий матрос, стоячи біля трапа і перевіряючи квитки, гукав:
— Не напирайте, громадянки, не напирайте! Місць усім вистачить!
Бригада Самойлова була вже тут. Нас поселили в тісній каютці під напівбаком, де пахло просмоленими канатами і чутно було, як від похитування пароплава дзвенить у клюзі якірний ланцюг. Самойлов не дав навіть вийти на палубу, подивитися на відхід. Наказавши одягнути робу, скомандував:
— Пішли на роботу!
По вертикальному залізному трапу ми спустилися до кочегарки. У каламутному світлі запорошених вугільним пилом ламп оголений до пояса кочегар закидав лопатою в гудячу полум’ям топку вугілля. З лязгом зачинивши дверцята топки, він відкинув лопату, присів на купу вугілля і, побачивши нас, запитав:
— Погрітися прийшли?
Самойлов пояснив, хто ми. У цей час з машинного відділення виглянув механік і крикнув кочегару:
— Відходимо. Тримай пару на марці!
— А я що роблю? — огризнувся кочегар. — Он роботяги прийшли. Нехай насос налагодять!
Механік, витираючи брудним рушником спітніле обличчя, привітався з Самойловим і показав на непрацюючий насос, що стояв недалеко від котла:
— Розкидайте. Тоді дізнаємося причину.
Механік пішов. З машинного відділення долинуло дзенькіт машинного телеграфа, шипіння пари та важкий зітхання парової машини.
Телеграф задзвонив знову. Зітхання машини перейшло в рівний гул, і залізні настили в кочегарці, на яких ми стояли, почали тремтіти ритмічною дрожжю. Це означало, що пароплав відійшов від причалу і почав набирати хід.
З насосом провозилися цілий день, з короткою перервою на обід. Механік привів нас до їдальні команди, де нас пригостили борщем і перловою кашею. Швиденько поївши, ми знову спустилися до кочегарки. Коли розбирали насос, я світив слюсарям переносною лампою. Потім мені доручили помити в солярі розібрані деталі.
Самойлов привів механіка і показав причину відмови насоса. У клапанній коробці був зламаний нагнітальний клапан, який не давав можливості насосу подавати в котел воду.
Механік приніс новий клапан. Поки збирали насос, механік вже не йшов. Самойлов закрутив останню гайку і витер з чола піт:
— Відкривайте пару!
Механік крутанув маховик, насос здригнувся і запрацював, показавши на манометрі нормальний тиск води, що подається в котел.
Коли ми піднялися на палубу, було вже темно. Пароплав підходив до Херсона, висвітлюючи прожектором рибальські човни та відганяючи їх сиплим гудком. Помившись у душовій, ми зайшли до відведеної нам каюти. У місто після швартування ніхто не збирався йти. Слюсарі розляглися на ліжках, а Самойлов сів писати на виконану роботу наряд, який мав підписати старший механік.
І тут я запитав Самойлова, чи не знає він, чому пароплав названо ім’ям механіка Звороно. Він подумав і сказав:
— А ти піднімися в музичний салон. Там напевно висить портрет цього механіка і є опис його подвигу. Просто так пароплав його ім’ям не назвали б.
Самойлов виявився правий. Як тільки я піднявся в музичний салон, де стояв білий рояль, то одразу побачив того, хто мене цікавив. На найвиднішому місці висів портрет сивого чоловіка з дуже виразними чорними очима, який дивився на мене з легкою посмішкою і ніби говорив: «Ну, ось і зустрілися».
Під портретом був опис його подвигу, з якого я дізнався, що Дмитро Іванович Звороно плавав старшим механіком на теплоході «Кубань». У січні 1942 року теплохід, прямуючи до обложеного Севастополя, зазнав атаки фашистських літаків і почав тонути.
Звороно вжив усіх заходів, щоб зменшити надходження води в машинне відділення. Але, бачачи, що боротьба нерівна, наказав мотористам, які допомагали йому, покинути машинне відділення і вслід за ними вибрався на палубу. І тут побачив, що носова частина судна горить, а з розташованого під напівбаком матроського кубрика, заваленого палаючим уламком щогли, лунають крики людей.
Стармех кинувся туди і, обпалюючи руки, відтягнув від дверей кубрика цей уламок щогли і допоміг двом матросам вибратися назовні. Матроси побігли до спускаємих шлюпок, а Звороно повернувся до кубрика подивитися, чи не залишилося там людей.
Спустивши шлюпки, моряки встигли відійти від судна, що тонуло. Але старшого механіка серед них не було. Рятуючи матросів, він не зміг вибратися з палаючого кубрика, задихнувшись у диму.
Ось так я дізнався про долю людини, ім’ям якої був названий цей пароплав.
Але ім’я механіка Звороно протрималося на борту пароплава недовго. У 1949 році, коли в СРСР розгорнулася боротьба з «безрідними космополітами» і з пароплавства стали звільняти греків, поляків, болгар та інших «інородців», пароплав «Механік Звороно» отримав нове ім’я — «Слов’янськ», оскільки Дмитро Іванович Звороно за національністю був греком. Так і ходив пароплав під новим ім’ям, поки не був відправлений на брухт.
«У житті завжди є місце подвигу», — писав колись Максим Горький.
Сьогодні ці слова не в моді. Але той, хто безкорисливо приходить на допомогу людям, керується не модою, а покликом серця. Так і вчинив механік Звороно, чиїм ім’ям був названий той старий трофейний пароплав.