сб, 21 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Респект тому, хто не зраджує: ні друзів, ні свої переконання. Наша бесіда — з народною артисткою України, повним кавалером Ордена княгині Ольги, професором Галиною Полівановою.

Я ЧУЛА про цей випадок, що став маленькою легендою, в тому числі, мимохідь, від неї самої: про її публічне слово на захист опального на той момент редактора «Вечірньої Одеси» Бориса Дерев’янка. Але: «А як ви взагалі з ним познайомилися?».

«Будучи в багатьох країнах з концертами, я писала дорожні нотатки, — відповідає Галина Анатоліївна, гастрольний список якої за часів СРСР був вражаючим: Албанія, Афганістан, Індія, Болгарія, Польща, Німеччина, Іспанія, Норвегія, Швейцарія, Франція, Фінляндія. — Одного разу зважилася віднести нариси до газети «Комсомольська іскра», редактором якої (1970—1973, Т. А.) був Борис. Він мені одразу сказав: «Галю, це цікаво й незвично, продовжуй це». Нариси про подорожі — тоді цей жанр був нарозхват, та я ще й знімки до них додавала — наприклад, фотографію нашої артистичної делегації разом із Джавахарлалом Неру в його палаці.

Усі зустрічі, що трапилися за кордоном, описувала, реакції місцевих людей, а ці реакції були цікавими і часом кумедними. Ми там не тільки різними мовами співали — я навіть пісню на хінді вивчила і виконала, зал підспівував, — ми ще й на запитання людей відповідали, а запитання були ду-у-уже різні, раптові. Наприклад, запитують: чому своїх дітей віддаєте на виховання в дитячі садки, ви що, хочете, щоб вони виросли абсолютно однаковими? Як тут одразу знайтися з відповіддю? Але я, звісно, на всі запитання — відповідала…

На концерти наші збиралися стадіони на 20000 глядачів, це було звичайним ділом. В Афганістані, в Індії нам кумедно дивувалися — чому, мовляв, у вас такі короткі музичні п’єси. Глобалізація туди ще в ті роки не проникла. Класична індійська пісня, одна, — це на кілька годин…

І ось цими моїми враженнями, викладеними письмово, Борі дуже цікавився».

Н незабаром Одеса стала містом, якому за статусом належала «газета-вечірка», і редактором «Вечірньої Одеси» у 1973-му став Борис Федорович Дерев’янко. І тут, каже Галина Анатоліївна, пішли «зустрічі у партійних справах». В СРСР (от уже й нагадувати доводиться) журналіст був «на передовій ідеологічного фронту», проводив «генеральну лінію» без варіантів і ризикував шкурою. Шкуру знімало вище партійне начальство. Могло так зіпсувати біографію, що тебе не взяли б і квасом торгувати. Галина Поліванова, яка у 1976 році очолила кафедру сольного співу, була ще й секретарем первинної партійної організації: теж «у групі ризику».

…Вона подружилася з редактором одеської «Вечірки». Був у них і спільний друг — земляк і співучень Бориса Федоровича із села Іванівка, чудовий оперний тенор, переможець Московського міжнародного конкурсу імені Чайковського у 1970 році, який невдовзі став народним артистом України Микола Огренич. В Іванівку часто їздили втрьох. На дачі до друзів — утрьох: «Зустрічалися, співали»…

До 1980 року стало, як то кажуть, у повітрі душно. Пішов наступ на вольності, даровані в хрущовську «відлигу» після ХХ з’їзду КПРС. Маразм, як саме тоді стали висловлюватися, міцнів.

— А Борис, — згадує Галина Анатоліївна, — якщо вважав, що знає правду, то хотів за будь-яку ціну довести її до відома всіх. І тут уже він нікого і нічого не боявся. Завжди виступав доказово, спростувати його критику було неможливо. Він захищав від несправедливих нападок і начальницьких інтриг керівництво порту, а тут ще, на початку 80-х, пішли «чистки» — знімали з посади видатних капітанів, чого варта одна лише історія з капітаном Нікітіним, на захист якого, розібравшись у суті конфлікту, виступила і «Вечірня Одеса»…

У ці-то роки — точну дату Галина Анатоліївна не пригадає, — «потрапив під роздачу» і Борис Дерев’янко. Та так, що на бюро Одеського міськкому КПРС було поставлено питання про звільнення Дерев’янка з посади редактора «Вечірньої Одеси».

«І я виступила, — каже Галина Поліванова. — Різко говорила. Я сказала: «Як не соромно людям, що так довго знають цю правдиву людину! Як допускають це цькування ті, хто називає себе його друзями?!». У перерві і до друзів цих підійшла і теж сказала, що думаю. А він до мене в перерві підійшов: «У тебе знайдеться таблетка? А то в мене тиск підвищився». Знайшлося в мене в сумці ліки»…

Після її виступу розхоробрилися і чоловіки-партійці, виступили на захист Редактора. Рішення бюро було: залишити на посаді.

«КОЛИ ЦЕЙ гад вистрілив у людину, яку любило все місто… — каже Галина Анатоліївна про вбивцю Редактора. — У беззахисного, що йшов на роботу!.. Найправдивіший гад проклятий! Ми, в консерваторії, коли нам повідомили, плакали всі. Таких, як Борис, справжніх, завжди мало. Час іде — я його не забуваю. Такі, як він, живуть у серці до останнього подиху. Дуже його бракує мені і всім нам».
А як ви з ним, питаю, ладнали повсякденно? Дерев’янко не був білим і пухнастим, інколи в особистому спілкуванні летіли клапті по закоулочках. Людські слабкості пильно і їдко помічав. Але цінував таланти: посваритися з кимось міг на порох, але потім знову в команду прийняти. Це взагалі феноменально: творчі люди, як правило, ревниві. А він був справжній Капітан. Але соратники не були застраховані від його буйного гніву. Ну, може, те, що ви — актриса, пробуджувало в ньому галантність…
«Тримався галантно, — посміхається Галина Анатоліївна. — Але зовсім не тому, що я актриса. Він мене знав! Я за характером точнісінько як він сам. Якщо несправедливість відчую, вже не спущу. Так обріжу, що мало не покажеться. Він це знав… і цінував».
— Дерев’янко — совість Одеси, — підсумовує Галина Поліванова. — І я, передплатниця «Вечірки» з її першого номера, дуже нею дорожу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса