пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

У нашому вічно бурхливому світі далеко не завжди звертаєш увагу на те, що навколо тебе відбувається. А тут раптом помітила: на щойно пофарбованій стіні паркану Одеського військового госпіталю, великими каліграфічними літерами виведено «Люди хочуть миру!».

Я аж здригнулася. Значить, рівень свідомості нашого суспільства не стоїть на місці. Значить, ми живемо, ми мислимо, ми розуміємо! А, може, це чийсь біль, крик душі, прохання про підтримку чи заклик до дії?

Хто цей невідомий автор послання? Може, солдат з передової, що лікується в госпіталі, йде на поправку і розмірковує про смерть і життя, ставить собі вічне питання «бути чи не бути?». Може, близька людина того, хто вже після болю і страждань ніколи не повернеться в це життя — він помер, він загинув. А може, все набагато простіше, — звичайний наш сучасник, громадянин, не витримавши постійної цинічної брехні, фанфаронства, нагнітання ненависті та патологічної жадібності, взяв і вистрілив… прямо в суспільство: «Люди хочуть миру!».

За будь-яку війну людство платить своїм майбутнім. Пора б і нам зупинитися. Досить! Пора сідати за стіл переговорів. Нехай це буде круглий, квадратний, кривий, косий, але стіл переговорів з незворотним бажанням закінчити військові дії. Це наша трагедія. І тільки ми самі, не покладаючись навіть на вірних сьогодні друзів, повинні розгрібати свої проблеми.

На жаль, часто з якимось відчуженим байдужістю, життєвою апатією ми думаємо: «Все одно все вирішать за нас, що для політиків наша думка?». І тут я згадую, як у дні моєї молодості, в 60—70-х роках минулого століття, прості люди, ті, кому були дорогі квітучі весни і посмішки їхніх дітей та онуків, лягали на рейки, якими мали пройти ешелони з ядерними боєголовками. Оточували наметовими містечками військові бази, брали участь у мільйонних маршах миру, «круглих столах», мітингах, діалогах про мир.
Саме в ті роки нашому південному краю, з ініціативи Радянського Комітету захисту миру, було створено Одеський обласний Комітет захисту миру та Фонд миру. Це сталося восени 1968 року. Пам’ятаю, як пошта доставила грошовий переказ на один карбованець п’ять копійок. На звороті переказу дитячий почерк: «Я хочу, щоб мир панував у всьому світі, щоб цвіли сади на всій землі і посміхалися діти». І підпис: Алла Ткаченко, учениця 8-го класу 46-ї школи м. Одеси. Про цей скромний, але щирий внесок юної мешканки нашого міста розповідала газета «Вечірня Одеса» у 1975 році.
Таким чином, восени нинішнього року відзначатимемо 50-річчя від дня заснування в Одесі миротворчої громадської організації. У незалежній Україні організація стала називатися Одеська обласна Рада Миру (ООРМ). Рада вижила в непрості роки завдяки наполегливості та підтримці одеситів.
…«Бути противником війни — це означає бути чесною людиною», — стверджував великий Ернест Хемінгуей, який бачив на своєму віку чимало крові. Де ж ви, чесні люди, в Україні? Ау! Один уже знайшовся і написав: «Люди хочуть миру!».
Тепер справа за нами. Давайте разом згадаємо славні справи нашої миротворчої громадської організації та висловимо свою точку зору про те, що ж потрібно зробити, аби в Україну повернувся довгоочікуваний мир.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса