Це одна з найненависніших зимових «дуелей», в яких щоранку завдають мені ударів по черзі мама і бабуся.
— Надягни сіру шапочку, — благає мама, вперто затуляючи вхідні двері, навіть коли я вже починаю спізнюватися до школи.
Бабуся, переминаючись у своїх розношених капцях, чатує поруч, перебираючи в руках, як молитовні чотки, усі п’ять моїх мучителів.
— Або цю, з пушком, біленьку (від маминої подружки Алли)…
Я в зеленій утепленій бавовняній куртці з рудим коміром із синтетичного хутра. Найулюбленіша моя. І ніколи — чуєте, ніколи, — не вдягну навіть шматочка хутра, здертого з живої теплої тваринки. А великий пухнастий біло-сірий помпон на «біленькій» ненавиджу. Він здається мені хвостом веселого великого кролика. Такого, у якого, як у старому-старому, бабусиному молодості мультику, «чотири синочки і лапочка донька».
— Я взяла хомут.
— Хомут — не шапочка. Пів голови в холоді. Ну, ось ця підходить. Зелена (від тітки Валі).
Ага, кольору чарівної травички з якихось чаклунських фентезі. З якої можна і отруйне зілля, і приворотний відвар заварити, а травичку, що залишилася, обсмажити — і в кавомашину.
— Я спізнюся.
— Ти застудишся! Вибирай будь-яку, тільки надень.
— Ось усі ці — чи ваші новорічні подарунки: рожеву чи вже зовсім вушанку?
Вушанка! Подумайте тільки! Так, з блискітками. Так, з цікавим орнаментом. Мамуля навіть намагалася зав’язати мені «вуха» на підборідді. Тут я й зрозуміла, що творили вони зі мною в несвідомому дитинстві.
— Та ти собі й не уявляєш, — гарячкують обидві вечорами. — Щоб дістати, наприклад, теплі колготки для дівчини (це моя мама мається на увазі), потрібно було всі ноги відморозити в чергах. Або самій зв’язати… Або… (це натяк на таку смішну штуковину, як рейтузи, стратегічного запасу яких у бабусі вистачить для п’яти дочок і десятка онучок).
Ну, цим нас не налякаєш. Утеплені джинси та мікрофібра перемогли всіх монстрів. А от шапочки… Запакувати б їх усі — і в космос.
— Я спізнюся, контрольна на першому уроці!
— Біленьку! Вітер крижаний…
— Сіреньку! Вона тобі так личить…
Ну, так і бути, сіреньку. Ходімо, подружко! У недобрий час я з цікавістю глянула на тебе, що красувалася на манекені, — і мама тут же, біля дзеркала, вручила мені фірмовий пакет із покупкою.
— Ні, надень, надень удома!
Все, прощавай укладка праскою, над якою билася хвилин двадцять. Як каже наша міс лакшері стайл (законодавиця мод) Ірочка, «зима — це такий час, коли твоя шапка вирішує, яка в тебе буде зачіска». Поки пробігаю двір (дві пари очей пильно спостерігають з вікна), завертаю за ріг, знімати теплу погань вже пізно. Волосся прим’ялося, а потім увесь день буде дурнувато стирчати. І ще підступність «шапочки» в тому, що якщо вийти з дому без неї, холод відчуєш лише спочатку. А от якщо зняти на півдорозі…
Ось і шкільний вестибюль. Збігаючись з усіх боків до дзеркала, дівчата зі старших класів однаковим рухом — як мушкетери, що вітають короля, — зривають із себе шапочки всіх мастей. Ті з майже чутним бурчанням згортаються на самому дні сумок і портфелів. Їхній сьогоднішній вихід «у світ», швидше за все, закінчено.
