Переполох у класах
Апокаліпсис почався довгим тривожним дзвоником. Санька розтиснув кулаки і відскочив від Аліка, що вжався в стіну. Той, напевно, полегшено видихнув, але оскільки шкільний дзвінок продовжував ревіти, як сирена, сам цього не зрозумів.
— Всі на перший поверх, до вестибюля, — лунали голоси вчителів. Діти вибралися з-під довгих гілок якихось рослин і поспішили вниз.
Всі, крім молодшокласників, з радісно-збудженими обличчями збігалися з класів. Урок не почнеться вчасно — що ж сталося?
Вчитель інформатики «просто Іннокентій» — так він звільняв школярів від довжелезного по батькові — був похмурим і веселим одночасно. Так здалося Саньці, який знову перелякався. А в директора Олени Дмитрівни та вчителів обличчя були просто лякаючими. Здавалося, нестройні ряди учнів обмацують промені радарів.
— Побудуйтеся по класах, — скомандувала директор. — Ви знаєте, що сталося?
— Ні, — пролунало з різних боків. — А що? Що?
— Хто це зробив? — сказала директриса таким металевим голосом, що Санька навіть присів. — Хто допоміг злодіям влізти до школи?
Санька, вжавши голову в плечі, нишком обвів очима сусідів. І зрозумів, що від перших слів стиснулися в клубок майже всі — мабуть, кожен знав за собою провину, за яку можна було отримати покарання. Тепер плечі сусідів почали потроху розслаблятися. Та от самому Саньці стало ще страшніше. А раптом зараз вперед вийде Алік і все розповість…
— Цієї ночі до кабінету інформатики влізли злодії, — підключився Іннокентій. — Хотіли винести нові комп’ютери, які ми ще й розпакувати не встигли. Але дядько Яша їм завадив.
З рядів школярів почулося дзижчання голосів.
— Тихо, — гукнула Олена Дмитрівна. — Дядька Яшу вдарили по голові, він у лікарні. А поліція бачила неподалік від школи хлопчаків. Що вони там робили — вночі? Хто з вас це був?
Санька затамував подих. Всі поглядали один на одного, трохи знизуючи плечима. Ніхто нічого не говорив. Аліка навіть не було видно серед високих старшокласників. Хвилина, дві — тиша.
— Ніхто не хоче зізнатися? Так я і думала! Ну що ж, доведеться поговорити з поліцейськими. Відсьогодні вони проводитимуть бесіди в класах. А тепер у Іннокентія Іларіоновича є оголошення.
— Уроків інформатики поки що не буде, — сказав той. — Коли скло в кабінеті вставлять, мені потрібні будуть помічники, щоб привести все до ладу і підключити комп’ютери. Чекаю вас після уроків. Чоловік десять, щоб впоратися швидше.
— Так, звичайно! — пролунало з різних кінців вестибюля.
— Можете йти до класів, — сказала директор. — Коли заходитимуть поліцейські, поводьтеся тихо.
Розходилися по класах нешвидко, обмінюючись запитаннями та враженнями. Санька побачив Аліка зовсім недалеко від себе і встиг схопити його за плече: «Дякую!».
— Я не збирався доносити, — сказав той пошепки. — Хочеш, після уроків з Куртом погуляємо, там і поговоримо?
Здивований і радісний Санька голосно відповів: «Ну звичайно, звичайно, хочу!».
І тут у дверях школи з’явилися високий хлопець і мініатюрна дівчина в поліцейській формі. «Ох, нічого ще не закінчилося». Ця думка знову придавила плечі Саньки, ніби важка лапа хвостатого сищика, і він сумно поплентався до класу.











