пн, 23 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Відома одеситка Галина Федотівна Островська відзначає 90-річчя

Її день народження — це той випадок, коли вражаюча цифра віку ніяк не поєднується зі способом життя. Перед Новим роком ми збиралися з нею зустрітися і пограти в шахи (вона мій давній партнер у цій грі). Не вийшло.

— Ні-ні, закінчую писати мемуари про свою родину, треба встигнути, — пояснила Галя свою відмову. — А ще мене попросили сценарій подивитися, я кіношників консультую іноді. Ти ж знаєш…

Список обов’язкових і термінових справ у неї не припиняється НІ-КО-ЛИ. Вона, як і раніше, періодично публікується в місцевій та всеукраїнській пресі, пише та редагує книги і наукові статті, займається перекладами. Багато цікавого про особливості української мови дізналися від Галини Островської слухачі «Університету третього віку» та радіослухачі всеукраїнського каналу «Культура». Зустрічається вона і зі школярами в бібліотеках, школах. Безсумнівно, запам’ятають її нещодавній виступ учні гімназії ім. В. Чорновола міста Южного, куди її було запрошено на свято української мови.
Однак шлях до професійного визнання був довгим і непростим.
…З діда-прадіда про представників родини Островських із села Новосілка на Кіровоградщині (колись це була Одеська область) ширилася слава як про людей майстрових. По лінії матері родовід іде від шляхтичів Чоловських. У родині Галини Федотівни, як у фокусі лінзи, відбилася типовість долі багатьох селян, штрихи стрімкого і нещадного часу та історії.
— На початку колективізації, — згадує Галина Федотівна, — друзі порадили батькові тікати з села, незважаючи на довідку про те, що Островські — «середняки». Тато завербувався на «будови комунізму». Так ми опинилися на будівництві Дніпресу в Запоріжжі.
Сім’ї довелося пережити всі тяготи того часу.
— У 33-му році, в пік голодомору, нас рятував турнепс, — продовжує розповідати Галина Федотівна. — Їли кульбабки, кінський щавель, іншу траву… На заводі, де працював батько, була робоча їдальня. Працівників годували борщем і кашею. Чоловіки віддавали кашу своїм дружинам і дітям, які в обід приходили до прохідної. Але проти цього виступила профспілка, мовляв, обіди призначені для працівників, які й так «одряхліли», а не для членів їхніх сімей. Пам’ятаю, як захворів тато. Він не міг ходити. Ноги опухли. Лікарі прописали ліки: не давати води. Мама плакала. Набагато пізніше я дізналася, що ця хвороба у батька від систематичного недоїдання, коли почуття голоду втамовують водою.
Про війну Галина Федотівна згадувати не хоче. Голодно було. Холодно. Важко. Після звільнення селища від фашистів Галя, як і інші підлітки, працювала на відновленні залізничного мосту.
У юності Островська й припустити не могла, що її життя буде пов’язане з журналістикою. Дівчинкою вона була тямущою, не без талантів, навчалася відмінно. Вчителька танцювального гуртка, куди ходила Галя, наполегливо вмовляла її батьків віддати дівчинку до балетної студії. Батько навчив грати на балалайці, в домі були скрипка, гітара, мандоліна. Батько мріяв створити сімейний оркестр. Галина Федотівна і сьогодні (а пам’ять у неї завжди була відмінна) може прочитати вірші Тараса Шевченка, Степана Руданського, байки Леоніда Глібова.
Майбутнє бачилося світлим і радісним. Галя, як їй здавалося, не відмовилася б працювати з книгами (чула, що є бібліотечні інститути). Хотіла б знімати кіно. Це пізніше вона дізналася, що професія, про яку мріяла, називається оператор. Удача все-таки їй посміхнулася. Галина Федотівна, вже будучи на пенсії, брала участь в озвучуванні фільмів «Астенічний синдром» Кіри Муратової, «Прокинутися в Шанхаї» (автор сценарію та режисер М. Седнєв), ще були «Як коваль щастя шукав», «Сапери», «Любити чи вбити».
— Я вдячна долі, що мрія юності бути причетною до кіновиробництва здійснилася, — підкреслила Островська.
Але в ті роки було не до кіно. Вона через війну та середню освіту не отримала. Після довгих роздумів вступила до Первомайського педучилища. А ось як Галя щодня туди добиралася зі свого хутора Петрівочки, можна було б фільм зняти. Через їхню станцію йшли тільки вантажні потяги. Якщо потяг зупинявся, вона примудрялася примоститися на вантажній платформі або на буферах, а найчастіше чіплялася за сходинки на ходу — як правило, потяги на станції знижували швидкість. Інший би вже махнув рукою, але не Галя. У неї в характері завжди була іскра впертості, прагнення досягти бажаного.
Після закінчення Одеського
педінституту ім. Ушинського її, як одну з найкращих випускниць, запросили працювати в РАТАУ (радіотелеграфне агентство України) перекладачем (російська — українська). Так вона починала свій шлях у журналістиці. Але найяскравіші сторінки біографії Галі Островської пов’язані з газетою «Комсомольське плем’я», що відкрилася в роки хрущовської відлиги, куди її взяли літсотрудником. По суті, вона працювала літредактором і перекладачем, бо тоді в редакції ніхто українською не писав (трохи пізніше газета стала виходити російською та українською мовами).
Варто згадати той склад редакції, щоб зрозуміти, яка там панувала творча атмосфера. Борис Нечерда, Борис Дерев’янко, Юрій Михайлик, Белла Кердман, Микола Омельченко, Фелікс Кохрихт, Євген Голубовський та багато інших талановитих журналістів починали свій творчий шлях саме в цій газеті.
— Я любила роботу, а робота любила мене, — розповідає Галина Федотівна. — У редакцію летіла, як на крилах!
Найтепліші спогади залишив про себе редактор газети Єрванд Григорянц (пізніше його перевели на роботу до Москви). А ще Островська вдячна долі, що вона звела її з письменником-перекладачем Степаном Петровичем Ковганюком (він працював літредактором у газеті «Чорноморська комуна»). Це була людина — брила за потужністю інтелекту, за своєю відданістю українській мові. Дружба з ним тривала майже три десятиліття.
Смію припустити, що саме Ковганюк багато в чому допоміг Галині Федотівні сформуватися як фахівцю, патріоту, зміцнити її ідеали юності — відданість рідному слову, Україні. Свої ідеали вона відстоювала статтями в пресі, оглядами, публічними виступами…
Не всім це подобалося. В одній з обласних газет, де вона пропрацювала вже чимало років, редактор, пробувши на посаді начальника кілька місяців, викликав Островську «на килим» і заявив: «Пиши заяву або ми тебе за націоналізм виженемо!». Вона, не роздумуючи ні хвилини, тут же написала заяву про звільнення, чим прирікала себе на злидні. Квартири не було, на руках двоє синочків, яких їй самій доводилося ставити на ноги.
Треба знати Островську. Вона ніколи не вписувалася в нав’язані радянською системою стереотипи поведінки. Вона знаходила сили духу залишатися собою. Деякі сприймали це як примхливість характеру. Що ж, мабуть, вона не ангел, буває жорсткою, коли бореться за те, що вважає важливим. І завжди переконливо та аргументовано. Почитайте її книжку «Про мову одеситів і не тільки…», видану минулого року. Так, вона може бути і гнівною. «Не люблю дурості» — це один з її улюблених висловів.
А ось розумні редактори Галину Федотівну любили. Довгий час Островська робила мовні огляди радіопередач, проводила заняття з журналістами з української мови. Потім уроки Островської переросли в радіопередачі, вилилися в газетні статті.
До часу, коли Галина Федотівна вийшла на пенсію, у неї вже визріла в душі ідея разом із сином Володею написати книгу «А українською кажуть так…». Тут зроблю невеликий відступ: у Галини Федотівни важка жіноча доля. Як я вже говорила, їй довелося самій ростити двох хлопців, тому, скільки знаю її, вона завжди шукала підробітки. Іноді «підробітки» перетворювалися на солідні журналістські та письменницькі праці. Так було, наприклад, з літературним записом книги з історії джутової фабрики. Те ж саме з виданням книги «Вся Одеса», яку вона готувала до випуску разом із тодішнім головою обласної організації Спілки журналістів Іваном Митрофановичем Колядою.
Щоб якось покращити своє матеріальне становище, Островська вдень працювала, а вночі займалася шиттям (цього вона навчилася ще будучи студенткою). Її етноодяг, так звані «свитки», які вона кроїла за старовинними зразками і шила з військового сукна, ще довго гуляли вулицями Одеси, Львова, Чернівців.
Сини виросли розумниками, красенями. Старший — Шурик — підірвав здоров’я в армії: служив водолазом, а потім додався Чорнобиль. Шурик рано помер. Пережити смерть свого сина — не дай Бог цього нікому. Островська зуміла тримати себе перед обличчям горя, зберігаючи душевну стійкість.
Володя — мамина радість. Відомий у місті мистецтвознавець, з яскравою харизмою, талантом артиста. Він ще відомий у місті, та й в Україні, як оригінальний виконавець бардівських пісень. Багато ми їх наслухалися у водних походах по річках України, Прибалтики та Росії. Галина Федотівна ходила в походи, коли їй вже було за шістдесят.
Але повернемося до книги «А українською кажуть так…». Здавалося б, подібних видань багато. Але ні, ця книга, мабуть, одна з небагатьох, яка написана не академічним важким стилем. Вона читається легко. У ній залізні аргументи і, на мій погляд, блискуча логіка. Приклади з життя, народних прислів’їв, пісень, творів відомих українських письменників і поетів. Це побачили кандидат історичних наук Тетяна Житкова та Володимир Левчук (сьогодні він очолює Овідіопольську райдержадміністрацію), які допомогли видати цю книгу. Потім вийшло друге видання. Ось що про нього сказав доктор філології, професор, директор інституту НАНУ П. Ю. Гриценко: «Тільки глибинне занурення в народну мову, осмислений добір з її джерел дає людям крила в творчості. Такими мислителями щодо мови є автори книги «А українською кажуть так…». Сьогодні готується третє видання.
Нещодавно приятель приїхав з Ізраїлю. Розповів, що в Тель-Авівському аеропорту в зоні «дьюті фрі» продають книгу Островських «А українською кажуть так…». Виходить, що в Ізраїлі теж вчать українську мову.
Галина Федотівна Островська — це явище в одеській журналістиці. За радянських часів вона була нагороджена орденом «Знак пошани», майже небувалий випадок для рядового трудівника пера. Має 40 років журналістського стажу. А наприкінці минулого року була удостоєна Знака лауреата загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса