пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

«ТеатрРок» Олексія Коломійцева справив новосілля 30 листопада прем’єрою авторського мюзиклу «Divка» за мотивами «опери малоросійської» Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Вистава не нова — для її автора, але в Одесі на публіку і наживо, не у відеозаписі, представлена була вперше і виявилася чудовим хітом.

ПОДАЛЬШЕ в цих нотатках не буде компліментарним, але буде спробою висловити, що ж за феномен такий Олексій Коломійцев — а він таки феномен, — в чому його привабливість і в чому вразливість.

…Назва мюзиклу, з цією сумішшю латиниці з кирилицею, містить відверту підначку, виявляючи походження від слова «дива»: «богиня», «примадонна», в даному випадку — перша дівка на селі. Підманивши такою заявочкою, помноженою на відому арію: «коло мене хлопці в’ються…», — Коломійцев, перейменувавши свою героїню Анничкою і перемістивши кудись у карпатське село, являє її непоказною роботящою домогосподаркою, навколо якої аж ніяк не « в’ються» і не «б’ються», але у якої, при всій її непоказності, тим не менш, проявляється залізний характер. Історія Аннички перенесена в наші дні, і тут, звичайно, інтрига: ану, як вдалася Коломійцеву імплантація, адже тут ми маємо справу з такою класикою, яка вже — архаїка, зважаючи на нові соціальні обставини. Ну, заздалегідь зрозуміло, що коханий Петро подався в заробітчани, але як він примудрився зникнути безслідно в епоху айфонів?

Айфонами розмахують у виставі, але в іншому село живе, як споконвіку велося. У нічних туманах водять хороводи білі русалки. Про тумани тут треба сказати особливо (відзначивши, що і лібрето, і музика, і сценографія «Divки» — все авторства Олексія Коломійцева; автор костюмів — Маргарита Блам). Нині на сцені хто тільки не вправний туману напустити, аж, бувало, чхнути хочеться. Але вперше бачу, що туманом можна — малювати. Активно, осмислено малювати. У Коломійцева клубоча субстанція — жива, вона утворює в повітрі арабески, перетворюючи сценічну «картинку» то в строгу гравюру, то в розмиту акварель. Сюжетно туман виправданий: адже він неодмінна частина карпатського пейзажу.

Звучать у тумані хори: автентичні народні голоси молодих виконавців, з такими впору блиснути на будь-якому етнофестивалі. Музична тканина вистави — тонка стилізація. У партитуру включені лепет річкового потоку, щебет птахів. Хвилюючим, тужливим фоном тягнеться дзижчачий, вібруючий звук карпатсько-молдавської дримби, вона ж в Азії «комуз». А головне, що зрозумів і втілив у своєму мюзиклі Коломійцев-композитор, це те, що в основі основ народного співу лежить зовсім не мелодизм, не ця беруча за душу скарга «десь поїхав мій миленький іншої шукати» і, тим більше, не салонні «чорнії брови, карії очі», — Господь з вами, все це вже дуже пізня творчість; в основі ж споконвічної народної пісні — крик: магічний, заклинальний. І ось це у Коломійцева виразно звучить. Особливо в приголомшливій кульмінаційній арії Аннички…

Закохані з’ясовують стосунки в латентному, так би мовити, ритмі карпатської «коломийки». Забавні, пустотливі, пісенно запальні арія Терпилихи «Щось мені таке наснилось» і пісенька Миколи (артист Олександр Серебрянський) «Якби мені не тини та й не перелази».

КОЛОРИТ села, буття з айфонами, але нині і присно поза часом, створено за допомогою фактури дерева: персонажі грають з дошками. Справжніми дошками: це вже — еквілібр, тут і вага, і дотримання центру тяжіння, а то адже і сценічного партнера недовго навернути. З дощок виникають річкові містки, сільські паркани; коли треба, дошки символізують усіляке «добро» — предмети, що означають багатство; під час гнівного пояснення закоханих, що нарешті зустрілися, кожну з них куми обкладають-ізолюють дошками-«тинами», наочно показуючи, як важко буває людині пробитися до свідомості іншого.

Ну, дошки — це класика: Юрій Любимов, «А зорі тут тихі», — так що ж, вони тепер на сцені заборонені? Головне, вжити їх до діла, не нарочито і не наслідувально. Що Коломійцеву і вдається.

Аннычка — Татьяна Игнатенко
Аннычка — Тетяна Ігнатенко

Подивившись вже третю виставу Коломійцева, роблю висновок: сперечатися про його постановки можна тільки в координатах особистих стильових переваг, яким ці вистави можуть імпонувати, а можуть і не відповідати. Якщо ж судити Коломійцева-режисера «за законами, ним самим над собою покликаними» (а це закони раритетного музичного жанру — рок-опери), то Коломійцев бездоганний і канонічний. Його постановки вивірені ним до йоти, вони демонструють строгий смак і точне почуття міри їх автора. І, при всій їхній справді математичній розрахованості, звернені вони, як і належить на театрі, перш за все до емоції, до почуття глядача, ведучи останнього від враження і переживання до повчання, роздумів і висновку.

НУ, ТАК що ж сталося з Анничкою і Петром? В адаптованому архаїчному сюжеті логіка Коломійцева теж бездоганна. Покійний батечко Аннички був, як водиться в житті, ще той п’яниця і мужик непутящий, крупно посварився одного разу з Петром і налагодив його «геть» з двору. А у Петра (Крістіан Нікуліца) свої таргани в голові: ах, раз так, то й не з’явлюся, поки в закордонах великих грошей не зароблю, ось тоді й повернуся принцом на білому коні, побачите! А горда Анничка ці «тарганячі біги» коханому не пробачила, образу затаїла, але й любов задавити не змогла: однолюбка вродилася. Анничка у виконанні Тетяни Ігнатенко (чудовий вокал, там треба ще той діапазон долати, та на межі емоцій!) — дівчина, що називається, «незламна», ламає ж цю вперту Попелюшку і повсякденно плющить владна, авторитарна матуся — Горпина Терпилиха (яблучко-то — від яблуні, помітьте).

Тут і підкотилася підлабузник Десятник (Олександр Перуцький), едакий незнищенний живчик, «голова сільради» з часів УРСР. І давай він молодого мажора Возного (Олексій Андрійчук) підбурювати: одружитися-де треба, заради іміджу. Возний теж фігура впізнавана: типовий «новий українець» хуторянського розливу і явно, неодмінно ж, кандидат у депутати! Чому вирішується просватати безприданницю Анничку? А, по-перше, дівка, тобто дівчина, що в наші дні раритет і як би для чоловіка престижно; по-друге, не розпещена — районному бутіку буде рада. Чому здається, врешті-решт, Анничка? Та від Петра ні слуху ні духу, зів’яли, може, помідори, а от матінка загризає, впору і в заміжжя рятуватися. Все логічно!..

Дуже яскравий образ Терпилихи, моложавої і по життю недолюбленої (не вжити б тут слівце позабірiстіше), внаслідок чого надолужує бабине століття в місцевих нічних барах. Терпилиха в трактуванні Наталії Шевцової — гримуча суміш Лоліти з Вєркою Сердючкою, і примітно те, що актриса ні в чому не наслідує ні тій, ні іншій, нічого не стилізує і не пародіює, а тут просто дана натура, єство, тут тонко і точно вгаданий стиль часу і місця!..

Сцени «народного розпусту» в нічному барі витримані в межах доброго смаку і дуже смішні. Ми спостерігаємо, як поступово рухи персонажів стають механічними, маріонетковими, як ляльково-глянцево виглядають і Возний, і Терпилиха, і місцевої вичинки «місськи-модельки», — і ясно розуміємо: ех, не там ми, добродії, вже чверть століття Європу шукаємо!..

А вже коли з Європи заявляється до рідних пенатів, тобто русалок, Петро з грошима — яким взаємним гнівом палає дует Петра та Аннички! Ні, Анничка вам не кротка «полтавка»: «Та пішов ти!..» — відрізає вона Петру на його претензії… і знову нам явно: візьме таки вона його міцно в свої трудові ручки. Тут чоловіче начало, вже ображайтеся чи ні, пасує перед жіночим: земля матріархату, до нього, схоже, справа йде на новому витку…

НУ, А ЩО Ж у «Divка», на мій погляд, підлягає критиці? А є в ній ложка дьогтю. Неприємно мені про це писати, але не писати не можу. І сподіваюся, що більше, стосовно Коломійцева, якого вважаю дуже талановитим, писати про таке не доведеться.

Чому у нього Возний говорить російською? Чому сманить Анничку «в Москву і в Петербург», а не, скажімо, на Канарські острови? Що: російська мова як така — неодмінно атрибут персонажа карикатурного і осудливого? А я от не бачу нічого осудливого в поїздці до Петербурга, якому ми з вами зобов’язані нашим культурним фундаментом. І, до речі, а якою мовою написані ремарки «Наталки Полтавки» у Котляревського?..

Це, виходить, перед якою кон’юнктурою прогин? Хіба не ясно нам, що роздувають «мовне питання» ділки від політики, на словах проголошуючи «мову єднання», на ділі здійснюючи принцип «розділяй і володарюй»? Навіщо в ошатній, веселій, талановито поставленій виставі робити акцент на цьому «питання»? А чому б не говорити Возному не «отією собачою мовою», а рідною співочою — Ляшка, Тягнибока і колишнього члена КПРС Фаріон? Що, Возний став би від цього більш симпатичний?

Тим більше, що, як я дізналася від автора ж вистави, і прогин-то не був зарахований. У регіоні, який нині взято за еталон мови і побуту для всієї величезної і багатоманітної у своїх же етнічних проявах України (де — Наталка, і де — Анничка), саме «титульне» начальство заявило Коломійцеву, що «Divka» його — «не на часі», і віддало перевагу постановці у цілком шароварному дусі часів УРСР. «Начальство» не розуміє — значить, і народ «не врубиться», відома справа; хоча Коломійцев завжди готовий до обговорень і дискусій з публікою після вистави.

Нормально — це коли виставу критикують, коли про неї до хрипоти сперечаються. Ненормально — коли країна витісняє, видавлює творця вистави. Так був витіснений Віктюк, так був видавлений «в Європи» Жолдак… і у Коломійцева щось не складається, як бачу.

Може, з Одесою таки — складеться? Тільки без кон’юнктурних натяків. Ну її, політику. Не варто на неї розмінювати Талант.

…Ну, а мораль? Вона в «Divka» є. Є в українських селищах і в містах такі непримітні дівчата: домашні, роботящі, вірні, стійкі, зі сталевим стрижнем всередині, з відвагою виглядати і бути не «як усі», що живуть за велінням серця і не втрачають розуму ні при якій кон’юнктурі і ні при якому тренді. На них, цих «дівок», і надія.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса