чт, 19 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Міжнародний День Миру пролунав дзвінок телефону. Дзвонила Людмила Борисівна Жидкова. Вона вітала зі святом і бажала всім нам миру. Я згадала про нашу з нею зустріч напередодні. Ми говорили тоді про її нещодавно покійного чоловіка — Івана Олексійовича Жидкова, вченого, професора Одеської національної морської академії (ОНМА). «Вишка» — так називають одесити цей наш морський виш…

Як же ми не захищені від ударів власної долі! З відходом наших близьких йде частина нас. Ось і Людмилі Борисівні, яка прожила з чоловіком 55 років, хотілося тоді кричати на весь світ: «Іван Олексійович був чудовою людиною! Знаєте, таких просто зараз немає!». Я пам’ятаю, як тремтів її голос, а по обличчю стікала сльоза гіркої втрати.

У кімнаті-кабінеті вченого, як за його життя, все лаконічно просто: скромний робочий стіл, ліжко, на полицях багато наукових книг і довідників, ікони, тут же — диплом від колег по кафедрі «…за незаперечний талант в організації робочого процесу та вміння знаходити спільну мову зі співробітниками…». Стопка ліків, які так і не змогли зупинити його відхід. І, звичайно ж, відчувалася любов, увага їхнього сина. Але все це не могло заглушити відчуття осиротілості. Від усвідомлення безповоротності Людмилі Борисівні хотілося багато розповісти про рідну їй людину, з теплотою і ніжністю згадати їхню молодість, кожен прожитий разом день.

Іван Олексійович Жидков — наш земляк. Він народився в 1933 році в селі Миколаївка Овідіопольського району, в родині робітника. Важкі голодні роки випали на дитинство хлопчика. До 4-го класу він навчався в школі рідного села, потім було не до навчання — війна. Середню школу закінчив у 1952 році, і була вона за дванадцять кілометрів від дому Івана. Коли пішки з друзями, коли на попутках. Бувало, взимку замерзав Дністер, — тоді прямо, на ковзанах. Захекавшись, з почервонілими від холодного вітру щоками і замерзлими пальцями, Іван влітав у клас і ловив кожне слово вчителя.

Вже тоді для себе вирішив — буде льотчиком або моряком. До цих двох підступних стихій юнак був закоханий з дитинства. Але життя внесло свої корективи. Закінчивши військово-морське училище в місті Піонерську Калінініградської області, а потім працюючи техником літаків Керченської військової частини, Іван змушений був розпрощатися зі своєю мрією за станом здоров’я — відгомони військового дитинства. Він звільнився з Військово-повітряних сил Військово-Морського Флоту. Але його бажання пізнавати науку, його наполегливість і цілеспрямованість не дали розкиснути і опустити руки.
У 1957 році Жидков стає студентом судномеханічного факультету Одеського інституту інженерів морського флоту. Після закінчення навчання — фахівець із суднових машин і механізмів, працює на науково-дослідній станції Одеського інституту інженерів морського флоту. У той час відбулося становлення сім’ї Жидкова. Він молодий інженер, молодий чоловік. Іван Олексійович одружився на своїй єдиній Люсечці, так він любив називати свою дружину. А 1966 рік ознаменувався для їхньої сім’ї народженням сина Олексія та вступом новоспеченого батька і вченого, що подає надії, до заочної аспірантури Одеського вищого інженерно-морського училища. До того часу він уже працював на кафедрі «Теоретичні основи теплотехніки», асистентом. І одночасно, не гаючи часу, почав працювати над непростою темою своєї дисертації: «Інтенсифікація теплообміну у випарних опріснювачах морської води». Досвідчена професура визнала його захист успішним.
— 50 років на одному місці, уявляєте?! — сказала мені при тій зустрічі Людмила Борисівна.
Скільки ж подій пронеслося за ці роки. Скільки молодих хлопців «поставив на крило» Жидков, визначивши життєвий шлях кожного зі своїх учнів. Тоді Іван Олексійович і не міг припустити, що його життя назавжди буде пов’язане з цим вишем. І кропіткі досліди з теплообмінними установками, його дисертація та отримання вченого ступеня, і керівництво кафедрою «Нарисна геометрія та креслення», згодом «Інженерна та комп’ютерна графіка», і долі його колег-викладачів, учнів-курсантів, їхні дисертації — все це вмістилося в 50 років роботи. Вона стане його душею, повітрям, без якого він не міг жити.
У нашій розмові Людмила Борисівна з особливою повагою згадала першого аспіранта Івана Олексійовича, нинішнього завідувача кафедрою суднової теплоенергетики та холодильної техніки Одеської національної морської академії професора Олексія Володимировича Кіріса. Показала мені дбайливо збережену в їхньому домі його дисертацію на 195 сторінках — «Дослідження режимних параметрів та геометричний характер глибоковакуумних вертикально-трубних випарників з метою оптимізації водопостачання морських дизельних суден», 1975 рік.
За цією довгою назвою стояла трудомістка трирічна складна робота. Був час, коли при Південному центрі Академії наук УРСР займалися проблемою опріснення та очищення забруднених вод. Існували госпдоговірні теми, коли держава разом з галуззю були зацікавлені в їх розробці. Щоб виплекати і створити нового кандидата наук, його опікали три людини: лаборант, інженер і керівник наукової роботи.
Майя Володимирівна Корх. Сьогодні вона доцент ОНМА на кафедрі «Теоретична механіка». Її наукова кар’єра викладача, кажучи сучасною мовою, теж проєкт І. А. Жидкова.
Нерівнодушний, з безмірною, істинно християнською любов’ю, що ставиться до всіх людей, Іван Олексійович не зміг пройти повз долю Майї Володимирівни в складні для її сім’ї 90-ті роки. Він побачив у цій людині прагнення до роботи, але перш за все бажання вдосконалюватися, не стояти на місці. «Мій доленосний наставник», — так Майя Володимирівна називає Івана Олексійовича. Він опікав її сина Максима як свого онука, поки не випустив його у велике плавання. Молодий чоловік у свої 26 років ходить у моря старшим помічником на великотоннажних суднах.
— Скільки разів ми з Іваном Олексійовичем, гуляючи алеями парку ім. А. Горького, біля нашого будинку зустрічали його випускників, — розповідала мені Людмила Борисівна. — Вони з сім’ями, зі своїми дітками підходили до нас. Коли Іван Олексійович чув щирі слова подяки за свою працю, йому, як людині скромній, ставало ніяково. Але зі мною він відверто говорив: «Тепер я знаю — прожив недаремно на цій землі».
Виходець із мальовничого українського села на Одещині, він, освічена людина, з повагою і трепетом, що ставиться до науки, знань, хотів бачити у своїх учнях, у майбутніх фахівцях, справжніх професіоналів своєї справи.
Курсанти знали: у професора Жидкова здати іспит «на шару» не вийде. Треба вчити. Могли здавати по п’ять разів, доти, доки матеріал не відкладеться в голові. Не подумайте, професор не був самодуром. Він був одним з тих викладачів, який, як дбайливий батько, віддає свій позаурочний час хлопцям. Разом з ним вони засвоювали складнощі науки, набували навичок читання креслень, уявлення геометричних образів у просторі, вчилися тому, що необхідно для їхньої професії, для грамотної експлуатації судна.
У 1997 році професор Жидков створив на кафедрі центр «Графіка» на допомогу тим, хто в школі не вчив креслення. З відходом Івана Олексійовича з життя центр закрився, залишилися тільки консультації… і його кітель, дбайливо збережений Майєю Володимирівною Корх на кафедрі, як пам’ять про цю дивовижну людину, прекрасного педагога і вченого.
…Після дзвінка Людмили Борисівни Жидкової в Міжнародний День миру, після того, як сколихнув він у моїй пам’яті всю нашу бесіду, я усвідомила, що саме такі люди, як Іван Олексійович, мають право називатися миротворцями — творцями світлого розумного світу, без воєн, з любов’ю і добротою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса