пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

«Божевільні» — так назвав свою чергову книгу Сергій Рядченко. І був частково правий. Але якщо вважати такими його персонажів, то як бути всім нам, що старанно намагаються продемонструвати собі подібним своє здоровий глузд, однак раз у раз потрапляють у халепу? Так, мабуть, ніяк. Просто перестати вдавати, ніби ми озброєні якимось особливим знанням, яке виведе нас не сьогодні-завтра на пряму дорогу до прогресу і вдосконалення, а жити так, як судилося, не надуваючи щік і не соромлячись власних слабкостей.

Ті персонажі з книжки, принаймні, не терзаються спробами визначити градус власного божевілля і мешкають в його межах природно і просто, вважаючи те, що з ними відбувається, абсолютною нормою. Це рятівний інструмент. Жити в атмосфері божевілля, усвідомлюючи це, але вважаючи себе особливим, здатним, як мінімум, врятувати людство, нереально. Можливо, варто здатися обставинам, і вже звідти, з вирію загального абсурду, бачачи себе та оточуючих такими, якими ми-вони насправді були і є, почати потроху, ривок за ривком, уподібнюючись незадачливому Мюнхгаузену, витягувати себе з болота на сонечко? Втім, не знаю. На цю ноту мене налаштувала вступна притча С. Рядченка, в якій йдеться якраз про всезагальне божевілля і єдину не звихнуту людину, яку суспільство визнало здоровою лише в той момент, коли вона, слідом за іншими, втратила розум.

Було б, напевно, абсолютним ідіотизмом з мого боку, ділячись враженнями від нової книжки С. Рядченка, самовпевнено заявити, що немає в ній для мене ані таємних знаків, ані темних місць, ані хвилюючих іносказань. Було б більш ніж необачно припустити, що автор, який виступає в кожному з оповідань ліричним героєм (так називався цей загадковий феномен у совковій критиці), просто поділився з нами своїми солодкими спогадами про те, як колись «гудів» з товаришами по вищій сценарній бурсі в московській общазі на Галушкіна, в результаті чого через енну кількість років з’явився на світ збірник оповідань, що лежить переді мною. Та й чи можна взагалі, торкаючись унікальної, ні на чию іншу не схожої прози, принципово монологічної, незважаючи на велику кількість живих діалогів, багатоголосся, перенаселеність персонажами, в колі яких читачі обживаються, самі того не помічаючи, природно і легко, ледь чи не відразу переходячи з усіма «на ти» і починаючи мучитися тими ж вічними питаннями буття, що й інші «божевільні», — чи можна уявити собі хоч на мить, ніби ти існуєш нарівні з автором цієї вільно текучої оповіді, що не підкоряється жодним загальноприйнятим нормативам і правилам, життєвим, стилістичним, філософським, морально-етичним тощо, хоч у зазначеному порядку, хоч врозсип?

Втім, гадаю, це питання зайве. Поставив я його лише для порядку, тому що у мене, щойно вибралася з товкучки людей і почуттів, що переповнюють книгу, поки не віддихавшись (в моїх вухах ще стоїть шум і гам чудової гуртожитської п’янки, що набувала для безшабашних розумниць-письменниць, по мірі випитої на коло буряківки, ледь чи не всеохопної, на кшталт античної, крупності), є підозра, що і С. Рядченко, завершуючи чергове оповідання, бувало, розставався з ним у відомому замішанні, не цілком розуміючи, що б таке написане ним «стилом на піску» могло насправді означати. Його чарівний лист, його вражаюче живий, навіть фігуративно свавільний текст, подібно дикорослим виноградним лозам, що повзуть вгору і в сторони по стінах, балконних ґратах, карнизах облюбованого ними будинку, нестримно слідує складній геометрії ледь наміченого сюжету, чіпляючись за його злами вусиками вигуків та службових, на видиху, слів, що переміжаються зав’яззю натяків і стиглими гронами смислів, часом несподіваних і для самого автора.

Важка фраза? Але зате точна. І необхідна. Адже розглядати творіння С. Рядченка, забуваючи про, так би мовити, фактуру його прози, — заняття порожнє. У зв’язку зі сказаним згадується етимологічний словник А. Преображенського, що ставить знак тотожності між поняттями форми і змісту. Тобто сама техніка письма С. Рядченка, інтонаційне забарвлення, фонемний лад безперервно звучачої, пульсуючої авторської мови, то пускається в скоромовку, то задумливо-оповідної або навмисно дробової, диктує якість сприйняття тексту, для кожного свого, залежно від гостроти його слуху і зору, культурного потенціалу та сили інтелекту. Якщо розглядати прозу С. Рядченка через призму образотворчого мистецтва — а це не тільки допустимо, але бажано, так як рівень візуалізації цих текстів у уяві читача надзвичайно високий, — його речі можна порівняти з живописними полотнами, виконаними мастихіном і пальцями, де натура безпомилково, грубо і сутнісно моделюється смачними, соковитими рельєфними мазками-наліпами.

Навряд чи ви станете наполягати на убогому переказі сюжетів С. Рядченка, убогому тому, що ця плинна проза, що проникає в душу читачів, як вірші, минаючи усвідомлення (це приходить потім), час від часу набуває жорсткої ритмічної структури, ледь чи не римованої, — така проза не терпить спрощення, схематизації.

Кожне його оповідання — чи то…

…опис божевільної ночі на морському вітрі, на краю світобудови, неприкаяних бігуна і стрибунки, Томіли і Томіліна, з потрійною спробою покінчити з безневинним п’яницею, що заважає їхній божевільній метушні, та з контингентом прикордонників, що бережуть спокій країни рідної від безпритульних парочок, які прагнуть до співіснування;

…картина невідбулася «груповухи» на Галушкіна, затіяної від нудьги і великого розуму, але обернулася «кіношною» (як у картинах А. Сурикова) бійкою і залишила по собі безпросвітну тугу, принаймні, в Ілони — вона так і не дочекалася розвитку славно розпочатого знайомства з хитромудрим молодцем Євгеном, якого, відважно оголившись, на очах усієї чесної компанії ввела, теж оголеним до останньої нитки (за взаємною згодою, аби виграти парі), сміливо вхопившись за його горде причинне місце;

…саркастично-фізіологічне, злегка присмачене політикою фентезі з життя номерного міста, де в антуражі підземного збройово-космічного виробництва виник, як завжди, банальний для всіх, крім його учасників, любовний трикутник — між цілодобово охоронюваною персоною директора підприємства, Мар’єю, його романтичною дружиною, що перебуває під невсипущим контролем чоловіка, і її таємним шанувальником, дівицею-інженером Миколою, чия дивна схожість з персонажами далеко відстоять один від одного в часі кінострічок і флюїди причетності до чогось більшого, ніж звичайна земна метушня, що витали в повітрі, призвели до нестримного, сповненого тріумфу потрійного (або потрійного) співіснування в порожньому червоному череві конуса боєголовки, піднесеної на нелюдську висоту;

…автобіографічна, сповнена вибухових, навстіж відкритих почуттів історія раптового, безсоромного, на межі тваринного шаленства, зв’язку випадкових коханців, цілком звичайних дійових осіб будь-якої творчої тусовки, які, ніби зірвавшись з ланцюга, захлинаючись і давлячись, намагалися випити один одного до дна, відчайдушно, на межі фолу, на очах у всіх, не в силах протистояти згідно нахлинутій на них пристрасті, після чого все закінчилося, пішло в пісок, немов і не було…

— кожне оповідання, звичайно ж, не починається і не закінчується в межах заявленої фабульно-сюжетної конструкції. Якого не торкнися, всі вони рясніють безліччю відсилань до реальної, непридуманої дійсності, які психолог назвав би «агентами емпіричного досвіду»; моральних сигналів загальнолюдської властивості, неминучих для просвіченого автора, що живе в колі численних історико-культурних цінностей; згадок про людей, місця, події, проекція на які змінює ракурс оповіді, народжуючи нові асоціації, ускладнюючи його задум, підносячи сенс.
У чудовому передмові до «Божевільних» Є. Голубовський порівняв густоту прози С. Рядченка з консистенцією сметани, в якій ложка стоїть сторчма. Віддаючи належне фрейдистській точності метафори, що характеризує фізіологічний струм, який пронизує ці оповідання, варто сказати, мимоволі руйнуючи її, що проза С. Рядченка просто бризкає цією самою «сметаною». Якби я не був принциповим противником цитат у відгуках про чужі книги, обов’язково навів би вам уривок, де в кількох фразах дано стан чоловіка і жінки, що злилися в любовному поєдинку, і ви зрозуміли б, про що тут йдеться. Ну, а поки покладіться на відчуття тих, кому вже пощастило прочитати цю чудову книгу.
Наш автор відверто глузливий і нестримно чуттєвий одночасно. Він, на чию долю випало, як можна здогадатися, досить багато душевних і фізичних випробувань, які не кожному під силу, намагаючись дізнатися, що властиво будь-якому нормальному художнику, з якої, власне, глини зліплене суще, пише грубі та ніжні чоловічі книги, де дружать, сперечаються, б’ються, «співіснують» справжні, з плоті та крові люди; де, яким би вільним не був політ неприборканої фантазії письменника, — скрізь «та ж фігня» (улюблене висловлювання одного з героїв), що в реальному, непридуманому житті. І в цьому вся штука.
Думаю, читачі вже здогадалися, і без моєї підказки, чому те, що вони, сподіваюся, прочитали, названо «Новим Декамероном». Багато хто, напевно, знайомий (якщо ні, слід було б невідкладно заповнити прикру прогалину) зі знаменитим збірником Джованні Боккаччо, що складається зі ста любовних новел — фривольних, еротичних, глузливих, трагічних, усіляких, — який належить до числа найпопулярніших творів раннього італійського Ренесансу. Він-то і носить ім’я «Декамерон», в перекладі з грецької — «Десятиден», протягом якого (або яких?) Боккаччо, намагаючись по-своєму, мимоволі блюзнірствуючи, повторити шестиденний досвід творення світу, створює свій всесвіт, знайомство з яким ніколи не буде вичерпано людством.
У своєму «Семиденні» С. Рядченко повторює пустотливий досвід «Десятидення» великого італійця. Правда, тут кожна новела, тобто оповідання, виходить з вуст автора (коли прямо, коли опосередковано), і адресована вона вельми строкатому зброду майбутніх кіношників, збившись різношерстою, талановитою і не визнає авторитетів гурбою (у Боккаччо — молодим і шляхетним юнакам і дівчатам), тільки не на заміській віллі Пальм’єрі у Ф’єзоле, а на шістнадцятому поверсі гуртожитку на Галушкіна, і не в XIV столітті, під час чумної мора, але в недалекому минулому, хоча, наскільки ми можемо судити, з «чумою», в широкому тлумаченні цього поняття, наш вік не впорався і понині. Автор веде нас, повторюючи Дж. Боккаччо, у свій світ, багатовимірний, багатозначний, позбавлений дурної, банальної дидактичності, але, як будь-який звід апокрифів, дарує читачам немаловажний повчальний урок.
Академік А. Н. Веселовський, відзначаючи в «Декамероні» ознаки «бенкету під час чуми», зауважував: «Боккаччо схопив живу, психологічно вірну рису — пристрасть до життя на порозі смерті». Але хіба не про те ж з усією властивою йому відкритістю і болем кричить зі сторінок своєї книги безстрашний Сергій Рядченко, то надриваючи голосові зв’язки; то, впавши у відчай досягти повного з нами взаєморозуміння, безжально марнуючи сардонічні глузування? Воно й заслужено, бо байдужість не заслуговує більшого. Однак будемо пам’ятати, що вона не позбавляє автора надії на те, що коли-небудь він, дасть Бог, зуміє подолати прокляту людську глухоту.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса