Чарівна виставка з назвою не без виклику: «Після гламуру», — відкрилася в День міста в Літературному музеї. Автори її — Олександр Князик (скульптура) та Серафим Чаркін (живопис).

ЦІ ВЕТЕРАНИ міцно втерли носа «авангардним» умовно-молодим, вкотре показавши, що мало дерзати — треба володіти ремеслом і поважати ремесло. Загалом, на виставці світ може на власні очі переконатися, що «Венера — справа рук».

Зауважимо, що Олександру Веніаміновичу Князику виповнилося 31 серпня 85 років, і нехай він, лауреат нашого конкурсу «Люди справи» — 1998 та автор «Садівника», призової статуетки конкурсу, буде нам здоровий і живе належні сто двадцять! Це хто б сказав, яка дата у ювіляра, дивлячись на виставлені в Літмузеї зухвалі, молоді скульптури!..

Я такого Князика досі не знавала: «збірні» виставки дають фрагментарне уявлення — мало що. Не хочу розливати тут сироп навіть з нагоди поважної дати: як монументаліст Князик видавався мені фігурою суперечливою. Може, часи були такі, що художника хтось і щось за руку втримували? А от зараз він немов раптом заговорив на повний голос, і голос виявився оригінальним, дзвінким. Наберуся зухвалості сказати, що, можливо, справжня індивідуальність Олександра Князика — саме камерна, станкова, скульптура, і найбільш органічно існує Князик як художник в галузі фантастичного реалізму, гротеску, пластичної метафори. Причому його мисленнєві конструкції, вдало виражені в пластиці, часто забарвлені романтичною іронією.

Головне, нічого там не нарочито, не притягнуто, але спонтанно і існує поза словесним: «художник, зображуй — не говори». Спробую перевести пластичні іносказання в понятійний ряд, ну, щоб ви, глядачі, уважніше вдивилися в роботи скульптора. Ось, наприклад, композиція з полімеру «Вершина» — людина, що утвердила стопу на самому кінчику піраміди і скинула голову догори: до нових, мовляв, звершень. Скульптура абсолютньо амбівалентна, тобто поєднує в собі полярно протилежні тлумачення. Піраміда-то стоїть міцно, як світобудова, а от чоловічок… він-то і змушує засумніватися в горезвісній міцності. Більш плакатно виражена схожа ідея в композиції з дерева, де безтурботний «хтось» солодко спочиває на носі крилатої ракети.

Крім смислового наповнення, камерні роботи Князика полонять чистою пластикою, музичністю обрисів, вивіреністю об’ємів, тонким відчуттям текстури та фактури матеріалу. Русалки та лісовики А. Князика нагадали мені дерев’яних персонажів фольклорної «фентезі» С. Коньонкова в Третьяковці… але простежувати культурну спадкоємність — це для монографій. Сходіть на цю виставку: право ж, помолодієте. До речі, скульптор представив свої твори останніх років…

Його «Бесіда» та «Самосовершенствовання» — чистої води постмодерністський стеб, дуже чарівний: як пластично, так і за думкою, — це рефлексії інтелігентної людини. А його «Мандрівник» та «Відлюдник» — справді глибоко релігійні, і виражено це не тільки в тематичній атрибутиці: мало кому можна німб на голову одягнути, — але саме в пластичній аскезі, в живому відчутті «живого» дерева, у величних ритмах, при безсумнівному гротеску, майже «мультяшності», персонажів.

ХУДОЖНИК Серафим Чаркін народився в 1945-му, — погодьтеся, однак, це вже «вік»… беру в лапки, тому що тут той самий випадок: «Ви, нинішні, ну-но!». У Літмузеї він постав як живописець монументального складу. Ні, «розмір не має значення»: Чаркін знає ціну кожному дотику пензля. Не грошову ціну — смислову. Скільки коштують думки та почуття? У картинах Чаркіна найскладніші колористичні поєднання, їхні нюанси та тремтіння, гра ілюзорних об’ємів та шаруватих площин пробуджують у глядачеві певну емоцію, а емоція наводить на думку. Це розумний живопис.

Цікаво, драматично осмислений живописцем у складно побудованому колористично напівфігуративному портреті образ покійного Ігоря Павлова, збентежений і променистий внутрішній світ Поета.

Картини Чаркіна теж, звичайно, не без іронії: в такий час живемо. Але здебільшого ці картини рухаються — любов’ю.

Ні, недарма автори виставки дали їй таку назву. Одна зі скульптур Князика на цій виставці називається: «Манекен», — вона зображує гренадер-дівчину дев’яносто-шістдесят-дев’яносто… ну, втілення сьогоднішнього ідеалу, орієнтир молодим. У бурхливі 60-ті в СРСР трудівниць модних подіумів делікатно звали манекенницями. А от на Заході не церемонилися: так і звали — манекен. Сьогодні звуть — «модель», яка різниця? Це наочне відчуження, людина мінус особистість, плоть мінус душа. Ось проти цієї ідеології якраз і повстають обидва художники, Олександр Князик і Серафим Чаркін.

Ну, і в обох — це видно з чуттєвості, що виходить від їхніх творів, з того, як кайфують обоє, граючи з фактурами, — не задушене потужне язичницьке начало. Це вже, як не звертай погляд до німбів, незнищенне в Художнику: адже без Природи він — ніщо…