Відповідь на запитання автора статті: «Суддя не боїться. А ви боїтеся?» («Вечірня Одеса» від 3 серпня 2017 р.)
Боятися, точніше, побоюватися потрібно замовчування кричущих фактів, протизаконних діянь, зведених у ранг законних. Боятися потрібно мовчазної згоди всіх нас із порушенням наших прав і свобод, зазіхань на права людини, наслідків всеосяжної корупції, яка планомірно знищує всіх і вся на своєму шляху. Боятися правди безглуздо, боятися правди шкідливо. Побоюватися наслідків нашої багаторічної неправди (брехні) скоро просто буде пізно, ми майже на межі, за якою просто може статися точка неповернення.
Боязнь або побоювання, звичайно, виникають у будь-якої людини, вони супроводжуються виникаючим почуттям страху за наслідки тих чи інших дій. Страх — первинна реакція на неприємну ситуацію або обставини. Осмысление, оцінювання ситуації дозволяє приймати необхідні рішення, в результаті яких долається почуття страху, яким можна і потрібно керувати. Без такого подолання людина стає рабом страху, втрачає волю і самого себе.
Але що може бути страшніше за моральне насильство, випробуване людиною при узаконеній несправедливості, при відкритому цинічному порушенні прав людини, та ще «іменем України», при винесенні неправосудного рішення, яким порушуються матеріальні права громадянина? Однак найсильніші переживання і тривалі страждання таяться в наслідках моральної травми, завданої тим самим неправосудним, замовним рішенням, яких останнім часом стає все більше і більше.
І є сенс поговорити не про сам страх або боязнь, а про його причини. В даному випадку про деякі моменти в судочинстві, але «без купюр».
Ще багато громадян з уявною гордістю заявляють, що до судів не підуть, судитися не стануть. Адже і раніше вирішити спір у законному порядку було справою непростою. А тепер, при високих митах, які стали ще однією серйозною перешкодою громадянам у доступі до правосуддя, та при розгуляній судовій корупції — це взагалі неможливо.
Громадяни, в більшості своїй, не довіряють судовій владі, при цьому у них ще не сформована громадянська позиція, немає чіткого розуміння своїх конституційних прав і немає вміння відстоювати ці права, тим більше, що відсутність правосуддя в наших судах вже давно ні для кого не новина.
Для аналізу якості судочинства в Одесі більш ніж достатньо цивільних справ. Але якщо розглянути хід усіх цивільних, а тепер і кримінальної справи, фігурантами яких є два десятки членів ОЗУ «МІАР», то вся картина судових порушень по Одесі буде ясна і зрозуміла. Журналісти газети «Вечірня Одеса» не раз публікували результати своїх розслідувань у справах судових і по «МІАРу». Всі вони є в архіві газети.
На жаль, але винесення неправосудних замовних судових рішень давно перестало бути винятком з правила, а в останні 10—12 років, на жаль, стало «нормою» українського судочинства. Про це відкрито заявляють не тільки громадяни. Про це говорять чесні адвокати і юристи, що поважають себе, а також депутати і навіть судді.
Ще 27 липня 2010 р. в № 137 газета «Голос України» розмістила статтю Олени Шустик — на той час заступника голови комітету ВРУ з питань правосуддя. У статті, присвяченій питанням судової реформи, О. Шустик сказала: «Правосуддя чекає безславний кінець». І схоже, що ми до нього підійшли вже впритул.
А ще раніше — 26 липня 2006 р., в номері 106-107 (8448-8449), в газеті «Вечірня Одеса» була розміщена стаття судді у відставці київського апеляційного суду — на той час члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України — Юрія Василенка під назвою «Кидалово вульгарис». У передмові до цієї статті Ю. Василенко написав: «Майже за 40 років роботи суддею чого я тільки не надивився, з якими тільки «технологіями» свавілля не стикався! Але зараз мушу чесно визнати, що моїй самовпевненості в цьому відношенні було завдано нищівного удару. І завдала його дехто Наталія Ганзій — заступник голови Приморського (на той час) районного суду м. Одеси…».
Стаття «Кидалово вульгарис» проливає яскраве світло на багато моментів у судах, особливо в одеських, а саме в Приморському суді, від тих днів до нинішнього часу, тобто вже протягом другого десятиліття, і дозволяє проаналізувати, порівняти і зробити необхідні висновки щодо питань, які були підняті газетою в статті «Йде полювання на суддю. Йде полювання!».
Але життя не стоїть на місці, і, на жаль, все досконалішою і витонченішою стає система судочинства, налагоджена на виконання замовлень на неправосудні рішення. Тепер кожному неправосудному замовленню забезпечена підтримка (по вертикалі) в суді другої інстанції, так само як і недопуск через цю ж підтримку до суду третьої — касаційної інстанції. Ключем до цього є свідоме порушення суддями норм процесуального права, за допомогою якого створюються умови для формування та обґрунтування неправосудного рішення. Але ці дії є не що інше, як порушення присяги судді, зловживання службовим становищем або використання службового становища в корисливих цілях. А такі неправосудні рішення ніяк не можна вважати помилкою або непрофесіоналізмом судді, навпаки.
Не варто сумніватися в компетентності суддів, які перебувають на посаді в тому чи іншому суді. У них є знання та досвід, які і дозволяють їм доводити справи до необхідного замовного рішення. Для цього використовуються різні технології, які легко читаються при уважному розгляді та вивченні матеріалів кожної такої справи, якщо слідувати дотриманню принципу об’єктивності.
Які б конкурсні відбори, іспити, співбесіди, рейтинги та інше не проводили б для затвердження суддів на посаду, при відборі до нового складу Верховного суду України, немає параметрів для визначення того, що суддя ніколи і ні за яких обставин не дозволить собі порушити присягу і винести неправосудне замовне рішення «іменем України». Таких маркерів немає, і немає гарантій, виходячи з реальних умов сучасної України.
Якщо уважно проаналізувати бали, які отримали судді Вищого адміністративного суду України Пасічник Світлана Сергіївна — 715,75 бали, Стародуб Олександр Павлович — 683,75 бали, Швець Віктор Володимирович — 619,75 бали, і співвіднести дії цих суддів при розгляді справи Івченка, коли розгляд йшов наввипередки з засіданнями ВККСУ, де кандидатури цих суддів повинні були розглядатися, та проаналізувати доступні всім особливі думки ще двох суддів тієї колегії — Штульмана І. В. і Загороднього А. Ф.,
то ціна питання щодо зазначених балів і ухваленого цією трійкою суддів рішення за позовом судді Івченка В. Б. стає ясною і зрозумілою.
Про результати конкурсу суддів в інтернеті достатньо інформації, щоб зрозуміти, що судді, які виконують присягу, не порушують права громадян і керуються у своїй роботі при розгляді справ принципом верховенства права, — скоріше не норма, а виняток.
Наскрізь корумпована суддівська система прагне виштовхнути таких суддів зі своїх лав. Тому така реакція громадськості на захист судді Івченка В. Б. Захищаючи чесного суддю, свідомі громадяни захищають своє конституційне право на справедливий суд в Україні. І боятися цього нічого. Непереможений страх лише паралізує волю людини, знищує її як особистість і перетворює на слухняного раба.











