пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

«У 17 років серйозність не до лиця»… Напевно, тому, коли мене запитують про рідний Донецьк, дім і про сім’ю, я можу з сумом, але посміхаючись, згадувати минуле. У 2014 році все було інакше.

Я закінчувала 9-й клас, коли в моєму місті почалася війна. Зізнаюся, завдяки моїм батькам, які намагалися відгородити мене від усіх нещасть людства, я росла дуже наївною і безтурботною дитиною. Тому жодні люди в чорних масках, автомати та броньовані машини при татовому «все буде добре» не викликали страху і сумніву в цьому «доброму» майбутньому.

У книгах і фільмах війна завжди виглядала по-іншому. Було важко повірити в те, що вона можлива просто зараз, що в даний момент над чиєюсь головою пролітає куля, десь падає снаряд. Але ось тебе вже судомно будить бабуся і ти, хапаючи подушку, ліниво прочинивши очі, спускаєшся метушливо в підвал. І що в цю ніч для 14-річної дівчинки означає «так безпечніше»? Ось дідусь не захотів спускатися, йому не страшно, значить? Не думайте, що я тоді могла виразно уявити, що може трапитися з домом, якщо одне з тих чудовиськ, що видають неймовірно гучний шум за вікном, раптом вирішить оселитися на нашому даху. Але мені цілком вистачало тривожних і рішучих поглядів моєї мами і бабусі.

Ми їздили до бабусі кожні вихідні, але, повертаючись додому цього разу, і не подумали, що наступної суботи нам перегородять дорогу люди з автоматами. Було розумно поставитися насторожено до новоявлених «стражів», які вирішували, куди ти поїдеш далі. І люди якомога частіше, як то кажуть, «від гріха подалі», розвертали перед ними машини, не чекаючи дозволу проїхати. Того дня наша машина не повернулася додому, моя нова кімната у висотній будівлі вже не була так безпечна, як дім моїх хрещених з підвалом.
Майже в кожному будинку тоді згадали про існування цих сирих комірчин для зберігання мотлоху та закруток — тепер у них можна було зберігати своє життя. Їх відкривали і чистили в багатоповерхівках, облагороджували ковдрами та подушками в приватних будинках. Здавалося, все місто незабаром переїде жити в підвали.
Але ми переїхали трохи далі. Незабаром після початку подій, продовження та наслідки яких можна спостерігати зараз не тільки в моєму місті, ми на запрошення друзів поїхали відпочити до моря. Саме з такою метою, без жодних сторонніх смислів я в своє законне літо їхала до Одеси на тиждень. Багато хто, напевно, їздив у відпустку на тиждень-два. Що в таких випадках зазвичай беруть із собою? Тата ми не взяли, тому що… Тому що хтось мав залишитися вдома з котом? Я не пам’ятаю, що мені тоді збрехали. Але через місяць я стала шкодувати, що не обійняла батька міцніше, все-таки не на тиждень розлучалися, виявляється…
Тепер обіймаю міцніше. Додому їхати довго, навіть болісно, я б сказала, і їздимо не часто, тому при прощанні обіймати потрібно надовго. Тепер я по-іншому чую татове «все буде добре», але все ще вірю йому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса