Присвячується мамі, якій довелося винести всі тяготи евакуації
Війна почалася несподівано — у теплий, сонячний недільний день.
Дізнавшись про отримання повістки, мама не побачила в цьому нічого такого, що її б схвилювало… Подумала лише: «Ми зібралися цей день провести на пляжі, нічого, поїдемо пізніше…». А о 12 годині дня всі дізналися, що почалася війна.
МИ ЗАЛИШИЛИСЯ ВТРОХ — мама зі мною і тітка Фаня, що жила з нами, татова сестра, самотня жінка, швачка за професією. Стало зрозуміло, що тато не зможе скоро повернутися. Але про те, що нам у поспіху доведеться покинути місто, в яке згодом ніхто з нашої родини не повернеться, думок не було.
Перші дні минули в очікуванні звісток від тата. Підвал у сусідньому будинку перетворили на бомбосховище. Нам у ньому виділили місце, на яке мама поклала білі наволочки з написаним на них хімічним олівцем прізвищем. Почали лунати сигнали тривоги, почувши які, ми, перетинаючи двір, бігли і займали свої місця. Людей у підвалі було багато, душно, оскільки вентиляція, якщо й була, працювала погано. На дерев’яних полицях лежали пакунки з невеликим запасом продуктів і пляшки з водою.
У місті почалася евакуація деяких організацій, серед яких була і швейна фабрика, але їхати без нас тітка відмовилася. Надія на швидке повернення тата, виходячи з повідомлень зведень Совінформбюро, зменшувалася. Мама вже розуміла, що в умовах, що склалися, потрібно щось зробити. Весь час турбувала відсутність будь-яких відомостей про тата. Де він і що з ним? Хвилювала доля батьків, які жили в окупованій на той час Білорусі. Що з ними і тими, хто жив з ними, двома молодшими братами — 14-річним Борисом і 12-річним Гришею? Але головне — що робити в місті, до якого з кожним днем все ближче і ближче наближався ворог, оточуючи його з боку суші?
Допоміг, як це часто буває, випадок. Одного дня на початку липня в наш двір в’їхала легкова машина. В ній були колеги тата з радіокомітету. «Через кілька днів буде евакуюватися радіокомітет, — повідомив хтось із них. — Зберіть документи і чекайте. І справді, через день або два за нами заїхали, посадили в машину і, передавши якісь гроші, привезли в порт. Без усього, з маленькою сумкою з документами. Жодних речей. Сьогодні, через багато років, думаю: «як добре», що війна почалася влітку…
У ПОРТУ відбувалося стовпотворіння, яке важко уявити: чоловіки, жінки з дітьми поруч і на руках, сумками, штовхаючись і лаючись, намагалися пробратися на трап корабля, що стояв біля причалу. Не знаю, як вийшло, але нас трьох втовкли в середину цієї, здавалося, нескінченної «черги», яка й внесла нас на верхню палубу, вже забиту вщент. З трудом знайшлося місце біля однієї з дерев’яних скринь, накритої брезентом. Оскільки ніхто не дивився, мама стягнула з неї шматок, накрила частину палуби поруч, і ми на нього сіли. Були ще встановлені в кількох місцях баки з водою та кухлями на ланцюжках.
Поки піднімалися на корабель і вмощувалися, сонце зайшло, і небо стало темним. Лампочки не горіли, мабуть, через необхідність дотримання маскування. Але люди ще продовжували пробиватися до трапа. Раптом почалася стрілянина. Хто стріляє, куди? На темному небі були видно вузькі сліди прожекторів, що розходилися і сходилися з різних боків. Несподівано хтось крикнув: «Горить! Горить! Літак!». Повернувши голову в бік, куди дивилися всі, побачив літак, що падав на землю, охоплений яскравим полум’ям. Чий він був — наш чи німецький? У цей момент пролунав, що здалося на тлі стрілянини слабким, гудок, і пароплав, прибравши трап, почав повільно віддалятися від причалу. Піднявся шум, лунали крики тих, хто залишався.
До полудня прийшли до Новоросійська, і, коли почали спускатися на берег, капітан по радіо привітав усіх з благополучним закінченням плавання. Як потім говорили, це був один з останніх пароплавів, що вийшов з оточеної Одеси і благополучно прибув до місця призначення. Нас зустріли працівники евакопункту, чимось нагодували і допомогли пересісти на поїзд, що йшов у тил. Так ми опинилися в щільно набитому товарному вагоні. Тіснота була, як на палубі, але там хоч було свіже повітря, а тут спека і повітря з запахом від тіл. Було кілька випадків, коли сміливці, залишивши рідних у вагоні, забиралися на дах, щоб проїхати там кілька зупинок.
У ДОРОЗІ я захворів. Все тіло горіло і ломило. Термометр показував температуру вище 40. Уявляю, як це було бачити мамі. На щастя, у когось знайшовся флакон одеколону, яким протирали мене, але збити температуру, перебуваючи в переповненому вагоні, не вдавалося. І мама з тіткою вийшли в Нальчику. В евакопункті мене оглянув лікар, дали деякі ліки, і нас направили в село Боксан, розташоване за 23 км від Нальчика. Тут нас помістили на квартиру на вул. Радянській, 81.
Тітка Фаня влаштувалася в швейну майстерню. У квартирі виявилася швейна машинка, і тітка почала брати на дім роботу, яку виконували вдвох з мамою. Я одужував повільно, ослаб так, що спочатку не міг самостійно ходити, і ми, сподіваючись, що ворог буде зупинений і до цих місць дістатися не зможе, продовжували жити в Баксані. З харчуванням були проблеми, але якщо щось вдавалося дістати, в першу чергу віддавали мені. З їжі в цей час запам’яталися шматочки макухи — продукту, що отримується після віджиму рослинної олії на пресах. Її, якщо вдавалося купити, розводили з молоком, частіше з водою.
У Баксані прожили близько року. За відомостями, що доходили, незважаючи на героїчний опір Червоної Армії, німці продовжували наближатися до Північного Кавказу, і залишатися в Баксані ставало небезпечно. Спроби через місцевий військкомат дізнатися що-небудь про тата закінчувалися негативною стандартною відповіддю: «У списках убитих і поранених не значиться…». Дещо втішало, вселяючи надію, але повної впевненості в отриманих відомостях не було. У підсумку мама прийняла рішення виїхати далі в тил. Їй вдалося дістати направлення, і вже в більш комфортних умовах нас помістили в загальний переповнений вагон, що прямував у напрямку Молотовської (тепер — Пермської) області.
У місті Березники, куди ми приїхали, нас спочатку розмістили в будівлі цирку або кінотеатру. Всіх чимось нагодували, і через деякий, дуже короткий час почали підходити люди зі списками, зачитувати прізвища і направляти в різні місця області. У підсумку нас направили в село Назарово, яке стало кінцевим пунктом нашої «подорожі», і розмістили в будинку, в якому жила стара, тоді мені так здавалося, самотня жінка.
Ми розмістилися у великій кімнаті, що займала більшу частину будинку. В ній праворуч від входу стояла велика російська піч — цікава споруда з «топкою», що закривалася залізною заслінкою, і величезним лежаком з матрацом і ковдрою зверху. Там завжди було тепло, і на ньому спала господиня. Поруч з піччю стояли «ухвати» — довгі дерев’яні палиці з металевими «рогами» на кінці. Мені подобалося дивитися, як у печі горять дрова, як ставлять туди чавунці з картоплею. Чавунців було кілька і різних розмірів. Великий, з картоплею, ставили на підлогу, і господиня, жінка хвора, сідала на маленьку лавочку, опустивши голову, накривалася великою темною вовняною хусткою і дихала гарячою картопляною парою, що виходила звідти. А після цього залазила на гарячий лежак. Допомагало. Такою і пам’ятаю її — яка сидить над гарячим чавунцем з покритим головою посеред кімнати.
У печі пекли і хліб. Для цього згорілі залишки, головешки діставали звідти, вигрібали залишки вугілля і ставили прямо на гаряче днище (не знаю, як це правильно називається) підготовлене тісто. Дуже смачний виходив хліб.
Маму з першого дня направили на заготівлю дров для паровозів. Вручну, без жодної механізації, колоду пиляли на маленькі цурки і потім кололи на кілька частин. Робота надзвичайно важка для чоловіків, а тут її виконували міські жінки. Восени було трохи легше, а взимку? Пам’ятаю маму тих років: чоловічі ватні штани, телогрійку і велику вовняну хустку, перев’язану на поясі, таку ж, як і та, якою накривалася господиня, сидячи над чавуном з картоплею.
Тітка Фаня десь роздобула швейну машинку і зайнялася звичною справою — шиттям і ремонтом одягу. Не до краси було, аби лише чисте і ціле. Про це дізналися сусіди і навіть у найближчих селах. Їй приносили замовлення і розплачувалися хто чим і скільки міг.
А морози цієї зими 1942—1943 років були дуже суворими. Пам’ятаю, як, подоївши корову, наливали в миски молоко, і воно замерзало в сінях. У такому вигляді господиня його комусь передавала для продажу в місті, та й ми часто його відтаювали і їли з вареною картоплею «в мундирі». Тут я вперше дізнався, що так називається чисто вимита, не очищена від шкірки картопля. Тітка і мама, коли була вільна, допомагали господині готувати їжу, прибирати квартиру. Залучали до прибирання і мене.
У кімнаті була ще кругла, зроблена з бляхи пічка «буржуйка», на якій стояв залізний чайник. В ньому кип’ятили воду з опущеними в неї сосновими гілочками, які замінювали чай. Непоганий виходив напій.
Пам’ятаю, як, увійшовши до будинку і ще не знявши верхній одяг, мама зупинялася перед «буржуйкою», підносила на невелику відстань руки і тільки потім розв’язувала хустку і знімала телогрійку. Тут же, поруч, сушили валянки і рукавички, розвішені на спинці стільця. І ще любили, якщо з’являлася картопля, нарізати її скибочками і притуляти до боків печі. Підсмажившись, вони падали. Це була дуже смачна їжа — скибочки картоплі, підсмажені на печі.
Кілька разів бачив маму, яка курила, але вона робила це так, щоб я не бачив. Ходила вона і до місцевої ворожки, яка повідомила їй, що тато живий, але перебуває в такому місці, що повідомити про це у нього немає можливості.
ТАТо ЗНАЙШОВСЯ в 1943-му. Виявилося, що при відступленні його військова частина потрапила в оточення, звідки він виніс, обмотавши навколо себе, прапор дивізії (за що був нагороджений медаллю «За відвагу», хоча був представлений до вищої нагороди), після цього був направлений до спецтабору, куди відправляли всіх оточенців, потім Сталінград і важке поранення в голову. І весь цей час він шукав нас так само, як і ми його.
Лист його, трикутник з адресою польової пошти, мама отримала від листоноші, повертаючись з роботи. Швидко знявши рукавички і трохи зігрівши замерзлі від морозу руки, розгорнула його. Крім листа на підлогу випав маленький листочок з написаними дрібним почерком рядками вірша К. Симонова, що починався словами: «Жди меня, и я вернусь…». Після отримання звістки від тата мама стала отримувати і якісь гроші. Жити стало трохи легше, трохи спокійніше. Ненабагато, оскільки тривала війна. Але головним у цей час було те, що тато живий і знає, де ми.
У вересні 1943 року, тоді до 1-го класу приймали з 8 років, я пішов до школи. Вчитися було легко, оскільки до цього часу я вже вправно читав, і в кожному листі, що відправлявся татові на фронт, були і мої короткі записки. У цьому була заслуга мами, яка моєму навчанню приділяла серйозну увагу і всіляко намагалася розвивати в мені любов до знань і читання. Це почалося ще в Одесі, коли, як потім згадували, мене, 5-річного, водили вчитися грати на скрипці до відомої школи ім. Столярського, а вдома лежали казки з великими літерами і барвистими обкладинками. В дорозі мама навчання читанню не припиняла, для чого використовувала все, що можна було дістати, — книжки, газети, сторінки журналів… Так що до першого класу я пішов уже підготовленим.
У Назарово була початкова школа. Вона складалася з двох класних кімнат, в яких кожна вчителька займалася відразу з двома класами. Я був у першому, а в сусідньому ряду сиділи учні 3-го. Урок будувався так — коли одні писали, інші читали, і навпаки. Взимку в класі часто було досить холодно, тому на уроках сиділи в пальтах.
У серпні 1943 р. для дітей фронтовиків дошкільного та шкільного віку, які втратили батьків або залишилися з кимось одним, урядом були створені спеціальні військові училища, що отримали ім’я А.В. Суворова. В них учні на повному державному забезпеченні проходили навчання за шкільною програмою і, отримавши початкову військову підготовку, направлялися для подальшого навчання до військових училищ. Перебуваючи на фронті, в умовах постійного ризику для життя, тато в одному з листів запропонував мамі вислати необхідні документи, щоб відправити мене до одного з таких училищ. Але на цю пропозицію вона навіть не звернула уваги.
У цьому ж році, в жовтні, мама змогла влаштувати мені перше за роки війни свято — відзначити день народження. До нас була запрошена і моя перша вчителька. Її подарунок — олівець і два прості 12-сторінкові зошити — пам’ятаю досі і люблю, коли мені дарують ручки.
Кілька слів на закінчення. У селі Назарово ми прожили до літа 1944-го. У цей час полк, в якому служив тато, зупинився на відпочинок і переформування в українському селі Лугини, і, отримавши від нього виклик, мама зі мною поїхала до нього. В дорозі на під’їзді до міста Коростень наш поїзд бомбили, але пощастило. Тут, у Лугинах, ми зустріли День Перемоги. Тітка поїхала до Одеси, але квартира наша довоєнна була зайнята, домогтися її звільнення або нового житла вона не змогла і поїхала до Ленінграда, до сестри.
Тато закінчив війну в Німеччині, у Фюрстенвальде.
Після Перемоги для всіх почалося нове життя. Але це вже зовсім інша історія…
