Під цією вимогою підпишеться будь-який артист: вона неминуча і ненаситна. Як би не був розпещений артист обожнюванням публіки та увагою режисерів (продюсерів), він завжди вважає себе недосказаним. Артист — професія «на сьогодні». І тому заслужена артистка України, ветеран Одеського ТЮГу Валентина Губська вийшла на публіку у вечір свого ювілею — з «Монологом актриси»…
«ВЕТЕРАН», написала я і одразу подумала: от вже кому це не пасує, так це легкій, стрімкій, світлій Валі Губській, гарній жінці, — а вже в молоді артистичні роки, судячи з фотографій, була вона, як висловлювався класик, чудова красуня, причому, що важливо, істинно сценічного типу: «дивилася» в ролях, «виглядала»! Але вже з пісні слів не викинеш: з 1971 року Губська в Одеському ТЮГу. І 40 років (сама сказала зі сцени) — профспілковий лідер цього театру: тяженька роль!
«Я слабка жінка»? Не вірю! — так, «по-станіславськи», відгукнувся про Валентину Юріївну Губську, привітавши її на вечорі, голова обкому профспілок працівників культури Віктор Бабченко. — Та вона людина, готова кинутися на захист кожного. Вона сталевий боєць. Такі люди рідкісні».
Але громадські справи — вони громадські, хоч і за покликом душі, а все ж «навантаження», а ми ж — про Губську-актрису. П’ять років тому мені довелося написати її коротку біографічну нарис — до «напівювілейної» дати, і, щоб не повторюватися, відсилаю читача до номера нашої газети від 27 вересня 2012 р.: «Мій багаття в тумані світить…». Він є на нашому сайті. Тоді я на завершення побажала Актрисі — режисерів: справжніх. І з сумом констатую, що за минулі п’ять років таких режисерів практично не сталося. Не тільки для Губської, втім. Щось таке робиться нині в театрі — природа відпочиває. Але акторові ж від наявності численних побратимів по недореалізації легше на душі не стає. Кажете, немає відповідних віку ролей? Та дурниця це. Навскидку: от дали б Губській — хоч і «Стару актрису на роль дружини Достоєвського». Це у постановників кишка тонка…
І ОСЬ АКТРИСА постає перед нами в монолозі. «Немає ролі такої, щоб всю душу мені вивернути…». «Нестерпно!..». Перше — це «Монолог бродвейської актриси» Євгена Євтушенка. Друге — Андрій Вознесенський: «Монолог Мерилін Монро». Тут цікавий ефект накладання у мене вийшов. Зізнаюся: обидва автори — як то кажуть, не герої мого роману, а згаданий тут опус Вознесенського, так він і взагалі провокує мене на іронічні пасажі. Але ж, Валентина Губська так проникливо, з такою несамовитою вірою в запропоновану ситуацію промовила — не «прочитала»! — на публіку обидва віршовані монологи, що на ці миті мій скепсис випарувався, я, що називається, прониклася. Чудово читає вірші Губська!..
Потім — знову Вознесенський: «Б’є жінка». Я б вам у прозі і з коментарем розповіла, про що, власне, це поетичне висловлювання — ох вже ці «шістдесятники»!.. — але знову Валентина Губська на мить змусила мене прийняти «пропоновані обставини» за чисту монету. І, що набагато важливіше: Губська голосом своїм і почуттям відтворила на сцені — епоху. Так, ось так її покоління відчувало, ось так сприймало і оцінювало явища життя. Наївно? Ну, так. Але, умудрені тепер безмежними інформаційними спокусами Інтернету, ми повинні б відчувати і пам’ятати: в поколінні Губської, у «шістдесятників», була присутня чистота. Наївність — її приватний прояв…
…Вірші Андрія Вознесенського, Григорія Поженяна; Юлії Петрусевічюте — дочки: талановитого поета, чиє світосприйняття мені якраз близьке. Валентина Губська — дуже переконливий читець… та ні, не читець: актриса. Їй — віриш.
Це був дуже теплий і дуже неформальний вечір. З добірною публікою: справжні театрали. Вони-то знають і люблять Валентину Губську багато років. Були, звичайно, і офіційні привітання, що і личить нагоді: співробітник департаменту культури та туризму Одеської міськради Людмила Крижалко вручила Валентині Юріївні Губській почесний знак міського голови «Подяка». Були милі сценки, розіграні колегами зі свого та інших театрів, з дотепними куплетами. Писати про подібні ювілейні заходи, зізнаюся, завжди важко через неодмінний елемент офіціозу. Цього разу офіціозу не сталося. Була — душевність.
З позначеним зі сцени віком Валентина Губська, право ж, якось не в’яжеться, за всіма сенсами. Ніколи не говори «ніколи»: а раптом трапиться диво і знайдеться режисер, а з ним — і роль?!
