30 квітня 2017 року пішов з життя відомий український поет, Герой України, голова Українського фонду культури, видатний громадський діяч, політик Борис Ілліч Олійник.

Якось мені на очі потрапили рядки відомого французького льотчика, письменника Антуана де Сент-Екзюпері: «Ти побудував свій тихий мирок, замурував наглухо всі виходи до світла, як роблять терміти. Ти згорнувся клубком, сховався у своєму обивательському благополуччі, в косних звичках, затхлому провінційному устрої, ти спорудив цей убогий оплот і сховався від вітру, від морського прибою і зірок. Ти не бажаєш утруждати себе великими завданнями, тобі й так чимало праці коштувало забути, що ти — людина. Ні, ти не мешканець планети, що несеться в просторі, ти не ставиш собі запитань, на які немає відповіді: ти просто-напросто обиватель міста Тулузи… Глина, з якої ти зліплений, висохла і затверділа, і вже ніщо на світі не зуміє пробудити в тобі сплячого музиканта, або поета, або астронома…».

Глина, з якої був зліплений Борис Ілліч Олійник, «не висохла і не затверділа» навіть на 82-му році життя. До самого останнього подиху він був на передовій, пульсуючим нервом, честю і совістю нашої України.
Мого батька, письменника Івана Гайдаєнка пов’язувала з Борисом Олійником довга дружба. Вони не були ровесниками, батько був старший за молодого поета на 21 рік. Але спільність життєвих поглядів, позицій, літературних ідей робили їх близькими один одному. Вони часто бачилися в Києві, зустрічалися на з’їздах письменників України та СРСР, спілкувалися на літературних декадах, форумах, що проходили тоді по всій великій нашій країні: Іркутськ, БАМ, на цілині в казахстанських степах і на Пушкінських днях у Михайлівському, і на ювілеї Тараса Шевченка в Каневі.
З 1976 по 1999 рр. Борис Олійник — секретар Спілки письменників України. З 1982 по 2006 р.р. — депутат Верховної Ради України чотирьох скликань. Борис Ілліч не був «простим обивателем» міста Києва. 1986 рік — Олійник один з перших на чорнобильській землі після вибуху АЕС. Він зі своїми співвітчизниками, допомагає їм пережити страшну катастрофу.
Коли почалася війна в Югославії, поет опиняється в цій гарячій точці, під бомбардуваннями НАТО. Осягаючи зміст цього етнічного конфлікту, він хоче зрозуміти суть того, що відбувається, він ставить собі запитання і шукає на них відповіді. А потім у поетичних книгах своїх він кричить на весь світ про свій біль, про біль людства, про біль рідної України.

«…О том, как любим Украину…
Тем временем крадём себе
С её венка в узвар калину
И даже грушу на вербе.
И без поста вплоть до погоста
Ждём Божью милость без молитв
И нам тринадцатый апостол
Язык свой кажет из петли…
…И все должны нам.
Мы ж — безгрешны.
И в ангельской той чистоте
Чужому служим безутешно.
В своей же хате в срамоте…»

Переклад В. Крикуненка

Спілкуючись нещодавно з професором, зав. кафедрою сольного співу Одеської національної музичної академії ім. А. Нежданової — Галиною Полівановою, ми згадували Бориса Ілліча, як безкорисливого трудівника, незмінного з 1987 р. голови Українського фонду культури на громадських засадах. Народна артистка України дивувалася, як у наш непростий час фонд, очолюваний Олійником, продовжує працювати і допомагає творчим людям.

Я стала перегортати сторінки своєї пам’яті і повернулася на чотири роки назад. Готуючи проєкт «100 років письменнику І. П. Гайдаєнку», я зазирнула до записних книжок Івана Петровича і серед друзів батька знайшла координати Бориса Ілліча. Хотілося написати йому листа, зателефонувати і запросити на ювілей до Одеси. Але стільки років минуло, подумалося мені тоді, як сприйме моє звернення така шанована і зайнята людина?
Коли наша розмова відбулася, Борис Ілліч привітно і м’яко, без усякої «зірковості» та неприступності, вибачаючись, сказав, що приїхати на ювілей не зможе через хворобу. Але вітальний адрес обов’язково напише і надішле. Він виконав свою обіцянку, і тепер цей лист-привітання зберігається в меморіальному музеї І. Гайдаєнка.
У зверненні поета-громадянина мені особливо дорогі слова: «Нинi нам вельми не вистачає таких морально чистоплотних осiб, як Iван Петрович!..». Сьогодні це стосується і автора цих рядків, самого поета — Бориса Олійника.