сб, 21 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Ось вам і відповідь на запитання: «А навіщо?». А навіщо, що з пісні слів не викинеш. Міф Одеси, він і є міф, хоч як переписуй підручники історії. Прихильники нашої Музкомедії навіть і не запитують — навіщо і з якої речі: народжена на її підмостках вчетверте оперета І. Дунаєвського «Біла акація» пішла «на ура»!

ПОСТАНОВНИК Володимир Підгородинський обрав своєрідний режисерський хід: він не ставив за мету перевершити попередників і не переймався точною реконструкцією епохи в модному стилі «ретро». Він виходив з того, що музика — хітова, що притомній людині, навіть якщо людина молода і недосвідчена, не потрібно роз’яснювати, яку пісню грають куранти на Думській і чому ця пісня — гімн міста. Вихідний пункт: все всім і так відомо! А тому — ось вам не вистава-спогад, а вистава-нагадування: відчуйте різницю.

«Біла акація» Підгородинського (за все тією ж п’єсою В. Масса та М. Червінського, за якою в 1957 році поставив свій фільм Георгій Натансон) закликає до колективної пам’яті. Саме тому вистава часом переходить у концертний варіант, а режисер влаштовує відверту гру з горезвісною «одесикою»: хочете — називайте це стереотипами, хочете — міфологією, тільки нікому ця гра не дошкуляє. Постановник нам ніби підморгує з перших же сцен: ну, ви ж в курсі…
Так, ось вона, одеська колонада, і ось він, у міському саду грає духовий оркестр… тобто, театральний оркестр сидить і грає прямо на сцені. Ось двір, в якому забивають «козла», а ось під пильним поглядом мами хлопчик старанно грає на скрипочці, а дівчинка з усіх сил тягнеться на пуантах, а мама по ходу робить базар, ікру з «синіх», фаршировану рибу — і примовляє, що нічим годувати. І при всьому цьому мами і мадами вбрані неймовірно: фантазія художника по костюмах Олени Леснікової вбрала одеситок епохи китобійної «Слави» в такі сукні «від кутюр», які в ті часи навіть китобої з рейсу не привозили — не по кишені були всі ці «нью лук». Якраз ось ця приголомшлива, шикарна на межі кітчу, нарядність натякає глядачеві: не сприймайте нашу історію як буквальну, але… кожен народ пам’ятає свою «белль епок», і ми теж, уявіть собі, маємо право — на свою!
І так, фотомонтаж, вивішений у фойє, зі знімками знаменитих суден колишньої флотилії, з портретами знаменитих капітанів, — він теж про це. Колишня «Слава», кажете? Так… але вона — була!
І ЧИМ, ВЛАСНЕ, так вже застаріла любовна історія, розказана в «Білій акації»? І чому вона, власне, «радянська»? Та тут же міфологема всіх часів і народів, особливо, зауважимо, улюблена американцями, які як ніхто на світі навчилися в «легкому», або «популярному», жанрі: доброчесна, щира і самовіддана дівчина в любовному трикутнику бере врешті-решт гору над себелюбною кокеткою. Оперета — вона ж на тому стоїть: бажане за дійсне!
Ми ж не кажемо, що «Сільва» застаріла. Молоді вже не цікава «Біла акація»? А чим їй цікава «Сільва» з її конфліктом, якщо в наші дні баронеси за честь вважатимуть за честь з’явитися до голлівудської Сільви на вечірку?.. Загалом, є побоювання, що молоді «не зрозуміють» ні радянську лав-сторі, ні віденську. А є шанс, що — «в’їдуть»: тут глибока класика легкого жанру! І Кальман, і Дунаєвський. Розслабтеся і з’їжте в антракті «Снікерс»: глядиш, завтра в меню з’явиться і «Тузик».
…Ось, власне, вистава Володимира Підгородинського, за великим рахунком, про це: про самоповагу нашу. Про те, що кожне місто, яке себе поважає, має легенду, має свій міф, і треба цей міф плекати і шліфувати. Місто без міфології — воно як місто ще не відбулося. Але ж це — не про Одесу?!
Підтримати легенду нам допомагають артисти академічного театру музичної комедії імені Михайла Водяного (теж адже — персонаж одеського міфу, колоритний, і ось грай після нього в «Білій акації» фарцовщика Яшку-Буксира!). Ірина Ковальська — Тося: всі арії, всі куплети виконує чудово. Ольга Оганезова — Лариса: втілена жіночність… і тут мені хочеться трохи посперечатися з постановниками, дещо відкоригувати. А саме — зачіску і довжину спідниці. Лариса за природою своєю не «дівчинка» (як Тося), а вроджена «дама», недарма ж за нею такий шлейф залицяльників: вона невідпорно сексуальна, але не вульгарна! Вона не легковажна вертихвістка, а самозакохана, розпещена і розважлива «вамп». «Геометрична» стрижка і вкорочена спідниця — невідповідність образу. «Ондулясьон», рукавички і спідниця-дзвін «міді» — було б правильно: ось як постає Оганезова-Лариса, єдиний раз, перед Яшком, зібравшись в Аркадію…
У грі ж і вокалі Ольга Оганезова чарівна і з тонким почуттям гумору: її героїня ні на мить не скочується в шарж.
Шарж, гротеск — це стихія Дениса Фалюти, який зобразив нахабного кінохронікера, та так, що в ньому впізнаєш інших сьогоднішніх квазіпрофесійних телевізійників: як то кажуть, заради червоного слівця…
Переконливий і чарівний Володимир Фролов у ролі Яшки-Буксира. І вже як хочете, то чи тут актор так вмудрився хитро спрацювати, чи спрацював ефект «зворотного передбачення», але алюзії самі напросилися: ось цей Яшкин чарівний пофігізм, при тому, що хлопець, як то кажуть, нечистий на руку, — так це ж… сьогодні спекулянт, завтра кооператор, а післязавтра, глядиш, і президент!
…Костя — Тимофій Криницький: я ось якраз «Кості» і не заздрю — роль, по суті, взагалі не прописана. Не чоловік — перехідний приз, за який борються дві героїні-суперниці. Відважний капітан за замовчуванням. І треба сказати, Тимофій Криницький з цією невиразністю впорався: його Костя виглядає гідно.
Дуже розташовує до себе жвава корабельна кухарка Катя — Ауріка Ахметова: актриса знаходить для своєї симпатичної героїні характерні побутові штрихи. Така ж мила житейська характерність, у кожного актора на свій лад, спостерігаємо у Вікторії Фролової — Серафими Степанівни, у Сергія Мількова — Чумакова; у Наталії Завгородньої — Ольги Іванівни…
Публіка зустрічала «концертні» номери вистави шквалом овацій, публіка підспівувала… а й справді, під марш китобоїв мало не сльоза наверталася. А вже який матроський танець з еквілібром відірвав китобійний екіпаж — куди там тій джизі: подих перехоплювало від таких головоломних «обертань» і «підтримок».
А завершилася вистава вшануванням екранних Тосі та Лариси — заслуженої артистки України Ідалії Іванової та народної артистки України Євгенії Дембської. Ось вона, жива наша легенда. Тузики Тузиками, а то ще була така ось марка цукерок: «Ану-ка, відніми!». Нехай навіть і оперету як мистецтво ви вільні не сприймати всерйоз…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса