пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Мені було десять років, коли я прийшов до одеського Палацу піонерів записатися до шахового гуртка. То був час, коли радянська шахова школа гриміла на весь світ. Імена радянських гросмейстерів Михайла Ботвинника, Давида Бронштейна, Юрія Авербаха, Пауля Кереса, Василя Смислова, Тиграна Петросяна та інших були тоді у всіх на слуху.

У шахи я грав із шести років. Навчив мене батько. Вечорами він грав у шахи з сусідом по комунальній квартирі дядьком Мішею. Дядько Міша працював у порту і купив у якогось іноземного моряка шахи, зроблені з сандалового дерева. Коли він приходив до нас із цими шахами, мама відчиняла вікно, скаржачись, що від запаху сандалу в неї болить голова.

Я на той час навчився вже читати. І, прочитавши «Острів скарбів» Роберта Стівенсона та «Таємничий острів» Жуля Верна, на відміну від мами, радів запаху сандалу, який заносив мене на далекі океанські острови, де, за словами дядька Міші, росли ці дерева.
У 1937 році дядька Мішу заарештували. Його було оголошено «ворогом народу». А оскільки жив він один, кімнату його опечатали. Але все одно, проходячи повз його двері, я чув запах сандалового дерева.
Невдовзі в його кімнаті оселився якийсь міліцейський чин, похмурий непривітний чоловік, що ходив у довгому шкіряному пальті. І від дверей дядька Міші стало неприємно пахнути важким запахом шкіри…
Коли я прийшов до Палацу піонерів і став питати у чергової, що сиділа біля дверей, де записують до шахового гуртка, до мене підбігла висока руда жінка і, схопивши за руку, вигукнула:
— Ось хто мені потрібен! У мене одні дівчатка, а хлопчиків немає!
— Та він у шахи прийшов грати, — сказала чергова. — Може, в майбутньому з нього міжнародний гросмейстер виросте, як Михайло Ботвинник. Той теж у Палаці піонерів починав. А ви його до свого оркестру тягнете.
— Який оркестр? — не зрозумів я.
— Ходімо зі мною, не пошкодуєш, — сказала руда жінка. — А в шахи встигнеш записатися. Нікуди вони не втечуть!
Так я познайомився з Ольгою Михайлівною Камінською, яку всі в Палаці називали «тітка Оля».
Вона керувала шумовим оркестром, акомпануючи йому на піаніно. А сам оркестр складався з металевих трикутничків, тріскачок, дерев’яних ложок, бубна та невеликого барабана, в який стукала паличками дівчинка, схожа на Мальвіну з «Пригод Буратіно». Дівчинку звали Еля, і я в неї одразу закохався.
Пізніше я записався і до шахового гуртка, але на репетиції шумового оркестру ходив із задоволенням. По-перше, побачити Елю. А по-друге, мені подобалося грати на металевому трикутничку, що видавав дивовижно мелодійні звуки.
Ми виступали в санаторіях і в будинках відпочинку, нам аплодували, кричали «Браво», і мені це теж подобалося.
Музика завжди звучала у нас удома. Мама чудово грала на піаніно, і вечорами я слухав у її виконанні всю, як казала вона, «світову класику»: «Місячну сонату» Бетховена, «Пори року» Чайковського, рапсодії Ференца Ліста та багато інших чудових музичних творів російських і зарубіжних композиторів.
А наш шумовий оркестр під акомпанемент Ольги Михайлівни грав радянські пісні: «Полюшко-поле», «Тачанку», «Дан приказ ему на Запад» і улюблену пісню товариша Сталіна «Суліко». Ці пісні щодня звучали по радіо не тільки в кожному домі, але й на вулицях. Звучали з репродукторів, які висіли на спеціально встановлених вуличних стовпах.
22 червня 1941 року з такого репродуктора, встановленого на розі Дерибасівської та Карла Маркса (сьогодні Катерининська), стоячи з мамою у величезному натовпі людей, я слухав промову Молотова про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз.
З того дня до Палацу піонерів я не ходив. І хоч Одесу ще не бомбили, але вдень лунали сирени навчальної повітряної тривоги. І як тільки починався виск сирен, перехожі забігали до найближчих під’їздів, вулиці порожніли і веселе та життєрадісне місто миттєво вимирало.
А з настанням вечора з метою світломаскування місто занурювалося в непроглядну темряву, і патрулі, що ходили вулицями, суворо стежили, щоб із будинків не пробивалося назовні світло.
Перші бомби впали на Одесу рівно через місяць після початку війни — 22 липня 1941 року. Вони вибухнули на Дерибасівській і в Малому провулку, зруйнувавши кілька будинків і принісши місту перші людські жертви. Тоді я вперше почув їдкий запах гару, що поширився містом — запах війни. З того дня Одесу почали бомбити щодня. А коли фронт був уже близько, почався обстріл міста з артилерійських гармат.
7 серпня 1941 року Одеса була оголошена на облоговому положенні. Готуючись до вуличних боїв, у місті почали будувати барикади та встановлювати перед ними протитанкові «їжаки». Того дня я й побачив Ольгу Михайлівну. Я стояв з мамою на Грецькій площі в довгій черзі за хлібом, коли повз пройшов загін морської піхоти. І серед озброєних моряків я побачив її. На плечі в неї був протигаз, а на рукаві пов’язка з червоним хрестом. Як я зрозумів, у морських піхотинців вона була медсестрою. Я вибіг з черги і закричав: «Тітко Олю!». Але загін був уже далеко…
Ну, а потім ми зустрілися на Слобідці, в гетто, куди фашистські окупанти загнали нашу родину разом з іншими одеськими євреями.
Як розповідала там Ольга Михайлівна моїй мамі, коли 14 та 15 жовтня 1941 року за наказом Москви у зв’язку з проривом німців у Криму Одесу залишали радянські війська, вона не занурилася на корабель, що йшов до Севастополя, куди разом з іншими військами занурився загін морської піхоти, в якому вона була медсестрою. Не занурилася, тому що в боях під Одесою була поранена в ногу і лежала на Пироговській, у госпіталі.
16 жовтня, коли в місто увійшли румунські війська, того ж вечора у двір госпіталю в’їхала крита брезентом вантажна машина. За командою офіцера з машини вискочили солдати і, відштовхуючи лікарів, увірвалися до госпітальних палат.
Невдовзі витягнутих з палат поранених солдати покинули в машину і повезли за місто, на розстріл. Разом з чоловіками кинули в машину і Ольгу Михайлівну.
Їх привезли до Кривої Балки. Але від розстрілу її врятувало те, що вона впала в рів раніше, ніж почали гриміти постріли. Коли почали стріляти, на неї навалилося тіло якогось хлопця. Але вона лежала, не ворушачись, поки румуни не поїхали за іншою партією поранених. Тоді вона виповзла з-під убитих і, кульгаючи, морщачись від болю, побрела подалі від рову, в якому лежали розстріляні захисники міста.
До ранку вона дісталася розташованого недалеко від Одеси села Олександрівка. Постукала в крайню хату. Її впустила співчутлива жінка, у якої Ольга Михайлівна прожила кілька місяців, поки не видав її румунам сусід, що записався в поліцаї, жінки, яка її прихистила. Так потрапила вона до гетто…
Я вже писав у своїй книзі «Повернення з Голгофи», що являло собою Одеське гетто, в яке з кінця грудня 1941 року румуни почали заганяти євреїв.
Зима того року була люта. Морози доходили до 30 градусів. І в ці страшні холоди людей з гетто почали вивозити на етапи.
Невдовзі гетто поповзли страшні чутки, що вивезених з гетто людей доставляють у товарних вагонах на станцію Березовка, звідки поліцаї женуть їх до місць розстрілів. Цими місцями були села Одеської області — Мостове, Виноградово, Доманівка, Богданівка та Акмечетка.
У день етапу, коли у двір гетто, скриплячи по снігу колесами, в’їжджали підводи, на які румунські солдати силою садили старих, жінок і дітей, що виривалися з їхніх рук, з усіх переповнених людьми кімнат гетто неслися крики та плач. Старухи рвали на собі волосся, старі хиталися в молитвах, а збожеволілі матері метались по поверхах, намагаючись сховати дітей.
Але нічого не допомагало. Призначених румунською адміністрацією до відправки людей солдати знаходили на горищах, виганяли з вбиралень, витягали з підвалів і, як я сказав вище, скручуючи нещасним руки або штовхаючи прикладами гвинтівок у спини, садили на підводи.
У січні в гетто почалася епідемія висипного тифу. Підводи стали приїжджати не тільки за живими, але й за мертвими. Майже щодня з гетто вивозили гори голих трупів, які ховали десь за містом у братських могилах. А голих тому, що румуни знімали з мерців одяг і продавали в слобідському магазині.
Тифозних румуни не чіпали. Боялися зарази. Для хворих на тиф виділили верхній поверх будівлі, в якій розташовувалося гетто. До війни ця будівля була гуртожитком Водного інституту. Сьогодні там екіпаж Морської академії.
Лікували хворих на тиф ув’язнені в гетто лікарі. Професор Срибнер, доктор Сушон, доктор Трахтенберг, доктор Тернер та інші. Допомагала їм як медсестра Ольга Михайлівна. У неї однієї на все гетто був термометр. Їй дала його якась жінка, яку загнали на етап. Цей термометр Ольга Михайлівна не довіряла нікому. Сама вимірювала хворим температуру і сама заповнювала температурні листки, які вішала біля ніг хворих.
У гетто Ольгу Михайлівну стали називати «Оля з термометром». І коли напередодні чергового етапу на поверх, де лежали тифозні хворі, піднімався румунський військовий лікар пан Попеску для того, щоб визначити, хто вже одужав, щоб відправити цю людину в черговий розстрільний етап, «Оля з термометром» завищувала одужуючим температуру, рятуючи тим самим цим людям життя…
На висипний тиф перехворіли в гетто я, моя мати і сестра. А батько, він був інвалідом і тому не був мобілізований до Червоної армії, від тифу помер.
Вивозили нас з гетто навесні 1942 року останнім етапом, коли масові розстріли євреїв на Одещині припинилися. Це була заслуга матері короля Румунії Міхая Першого королеви Олени.
Через багато років мені довелося побувати в Єрусалимі, в музеї єврейської катастрофи «Яд Вашем», і там, на Алеї Праведників світу, де посаджені берези на честь тих, хто рятував євреїв у страшні роки Другої світової війни, я побачив березу, посаджену на честь королеви Олени, завдяки якій я залишився живий…
До Березовки нас привезли в переповненому товарному вагоні, звідки поліцаї погнали нас до Доманівського концтабору. З Доманівки погнали нас до іншого концтабору, який знаходився біля села Карлівка. А Ольга Михайлівна, як медсестра, залишилася працювати в лікарняному бараку Доманівського концтабору…
Звільнили нас радянські війська. Було це 28 березня 1944 року. А
10 квітня була звільнена Одеса.
Повернувшись до рідного міста, я прийшов на Приморський бульвар, до Палацу піонерів. Але він був закритий. Під час бомбардувань Одеси до палацу потрапила бомба, і там тривав ремонт. Але на паркані, що оточував палац, я прочитав оголошення, що тимчасовий палац піонерів відкрито на вулиці Пушкінській, кут вулиці Карла Лібкнехта (сьогодні Грецька). А розміщувався той тимчасовий Палац піонерів у тій самій будівлі, де сьогодні знаходиться Музей західного та східного мистецтва.
І уявіть мою радість, коли, вбігши до вестибюля цього тимчасового Палацу піонерів, я побачив Ольгу Михайлівну, що спускалася широкими мармуровими сходами. Тільки з рудої вона стала сивою. І ніби не було ні страшних років фашистської окупації, ні гетто, ні концтабору, — вона, побачивши мене, вигукнула:
— Ага, ось хто мені потрібен! А то знову в мене одні дівчатка і жодного хлопчика!
І, схопивши мене за руку, потягла нагору, до свого шумового оркестру…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса