Розквітли дерева, розпускалися ніжні листочки — і тут раптом жахливий арктичний циклон зі снігом та дощем. Усі ховалися вдома, шкодуючи тонкі деревця та кущі, що гнулися, тремтіли на крижаному вітрі.
З нашого балкона на шостому поверсі видно далеко. Пишно прикрашені білими квітами вишні на околицях клумб за день розгубили майже всі пелюстки. І дві великі, посаджені моєю бабусею Галею, теж обсипалися. Посадила вона їх, коли переїхали в цей будинок, майже сорок років тому. Просто для краси, для душі — не пам’ятаю, щоб ми коли-небудь зібрали там хоч жменьку ягід. Вони діставалися сусідським хлопчакам, і бабуся добродушно поглядала з балкона, як вони скачуть, наче веселі горобці, по гілках.
Сорок років — термін великий. Молоді тополі, які садили навпроти під’їздів, витягнулися вище дахів дев’ятиповерхівок і щороку засипали двори густим, щільним пухом — справжньою ватою, що збивалася іноді в такі грудки, що лежали вони до осені під колючими кущами троянд. Багато лиха накоїли товсті стовбури та гілки вирослих тополь, коли падали під час снігопадів та ураганів. Тепер від багатьох тополь залишилися вже тільки пні, кожен з яких може послужити обіднім столом для немаленької родини. Пережили ці дерева покоління перших мешканців. Тепер їхні діти та онуки потроху підсаджують молоді деревця — але, боронь боже, не тополі.
І бабусині вишні господиню пережили. П’ять років тому не стало її. А на згадку про маму мій тато теж посадив вишеньку. Але не під нашими вікнами, як бабуся, а з іншого боку будинку, поруч із лавочкою, де бабуся Галя любила із сусідками посидіти. Не видно деревця з наших вікон.
— Напевно, теж увесь цвіт вітром здуло, — журився тато. — Ну, що поробиш…
Але ось уранці в неділю вийшли ми з під’їзду — їхали відвідати могилки рідних, як і всі цього дня. І ось диво — наша вишенька в такому пишному білому цвіту, ніби злого урагану й не бувало. Умита дощем, обігріта променями сонця, що ледь пробивалися, вона ніби помахала нам гілочками. І дві її подружки трохи вище, посаджені іншими сусідами, теж уціліли. Красуються, цвітуть.
Ще раз зітхнули ми — з полегшенням. Ніби привітання отримали від доброї нашої бабусі.











