Влітку минулого року, збираючи в архіві Чорноморського пароплавства матеріали про загибель на Одеському рейді від зіткнення з болгарським танкером «Лом» теплохода «Моздок» у січні 1972 року, я раптом натрапив на свою «Особову справу».

Відкривши її, серед анкет, які заповнював у різні роки, та всіляких довідок я побачив пожовклу від часу копію направлення мене у 1947 році кочегаром 2-го класу на пароплав «Курськ». Було мені тоді 17 років. А направлення було підписано старшим інспектором відділу кадрів Чорноморського пароплавства Андрієм Казимировичем Яцковським, якого моряки називали просто Яцек.
Відділ кадрів знаходився тоді в будівлі Управління пароплавства. Але якщо в Управління пароплавства вхід був з Ланжеронівської, то у відділ кадрів з Дерибасівської.
У 1952 році, коли Чорноморське пароплавство з’єдналося з нафтоналивним пароплавством «Совтанкер», відділ кадрів переїхав у приміщення «Совтанкера» на Приморський бульвар. А незабаром був новий переїзд — на Приморську вулицю, за Потьомкінські сходи навпроти морвокзалу. Там відділ кадрів знаходився довгі роки, поки не переїхав у провулок Нахімова поруч із парком Шевченка і проіснував там до розвалу пароплавства. Сьогодні в тій будівлі китайське консульство.
Але тоді, коли я отримав направлення на «Курськ», відділ кадрів, як я вже сказав, був на початку Дерибасівської, і в довгому його коридорі завжди було повно моряків.
Щоб потрапити до кабінету Яцковського, від якого залежали морські долі, потрібно було вистояти велику чергу. Сидів Андрій Казимирович у тісному кабінеті, де під стелею плавав шарами тютюновий дим. Курив він безперервно, і після відвідування його кабінету, якщо самі ви не курили, то від вас ще довго пахло тютюном.
Одягнений Яцковський був у пошарпаний флотський кітель зі слідами зрізаних погонів, бо у війну в чині капітан-лейтенанта командував мінним тральщиком. Сутулий, з худим зморшкуватим обличчям, мені він здавався дуже старим. Але так виглядали і багато моряків, що стояли в черзі до дверей його кабінету, повернувшись з нещодавно закінченої страшної війни.
Погляд у Андрія Казимировича був суворий, командирський, і, коли я входив до нього в кабінет, мені здавалося, що зараз пролунає команда: «Смирно!».
Побачивши мене, він закурював чергову цигарку і, розганяючи рукою дим, коротко кидав: «Для тебе нічого немає!».
Але коли одного разу я увійшов до нього в кабінет, він простягнув мені направлення на «Курськ», сказавши при цьому: «Робота не цукор, але хоч не будеш ходити голодним».
А сказав він так тому, що після закінчення морехідної школи та вступу на роботу в пароплавство я числився у відділі кадрів у безкоштовному резерві, не отримуючи ні грошей, ні хлібної картки, без якої в ті перші повоєнні роки виживати було нелегко.
Зима того року була з сильними морозами. Лід у бухті сліпив під сонцем очі, і рідкісні пароплави, що приходили до Одеси, зупинялися далеко за маяком, чекаючи, поки єдиний у порту криголам «Торос», ламаючи лід, поведе їх до причалу.
Про «Курськ» я вже писав у попередніх своїх нарисах. Скажу тільки, що це був дуже старий пароплав, який доставляв з Маріуполя до Одеси донбаське вугілля. Іноді він заходив і в Поті, де вантажився теж на Одесу марганцевою рудою.
Робота в кочегарці пароплава була, як сказав Андрій Казимирович, «не цукор». Але головне, серед бувалих кочегарів і матросів я був повноправним членом екіпажу, вважаючись вже не безробітним «бічом», а справжнім моряком.
Одного разу, коли ми прийшли до Одеси, і під проводкою густо димлячого з двох труб «Тороса», що з тріском ламав попереду нас лід, стали до причалу, на борт несподівано піднявся Яцковський.
Спочатку він пройшов до капітана, а потім зібрав в їдальні команди екіпаж і оголосив, що, оскільки «Курськ» незабаром піде в румунський порт Констанцу, потрібно всім заповнити анкети на отримання закордонної візи. Ці анкети він тут же нам роздав, а потім підійшов до мене і запитав:
— Ну як, не кривдять?
— Ні, що ви! — відповів я. — Хлопці добрі!
Він поплескав мене по плечу і, побажавши щасливого плавання, пішов.
До Констанци мене не пустили. Списали перед самим відходом. Я прийшов у відділ кадрів і, вистоявши до Яцковського велику чергу, увійшов до його прокуреного кабінету.
Побачивши мене, він закурив чергову цигарку і суворо сказав:
— Тільки не скигли. Це, як на фронті. Там теж доводилося відступати. Але ми перемогли! Так буде і в тебе. А поки підеш на теплохід «Львів». Мотористом. Будеш не вугілля з Маріуполя до Одеси тягати, а пасажирів по Криму і Кавказу возити. А візу з часом отримаєш. Ще встигнеш світ побачити.
Ось з таким напуттям я пішов працювати на пасажирський теплохід «Львів». Про цей теплохід я вже теж писав. Скажу тільки, що в роки війни «Львів» був госпітальним судном і за свої героїчні рейси з вивезення поранених з обложеного фашистами Севастополя, а пізніше з Новоросійська був нагороджений орденом «Бойового Червоного Прапора».
На Перше травня 1948 року ми стояли в Одесі. Море, звільнившись від льоду, весело виблискувало під яскравим сонцем. Судна, що стояли в порту, підняли на щоглах прапори розцвічування. Звідусіль доносилися звуки духових оркестрів.
Разом з колоною пароплавства ми пішли на святковий парад. І там, серед працівників відділу кадрів, я побачив Андрія Казимировича. На його кітелі так виблискували ордени і медалі, що я аж зажмурився. Побачивши мене, він підійшов, привітав зі святом і запитав, як мені працюється. Я сказав, що все нормально. Судном і хлопцями, з якими працюю, задоволений.
— Ну що ж, пливи далі, моряк. — сказав він і поплескав мене по плечу, пішов наздоганяти своїх товаришів по службі.
Настав 1949 рік. У газетах замайоріли статті про «безрідних космополітів» і про «західництво». З російської мови стали видаляти всі іноземні слова. Так, наприклад, цигарки «Норд» стали називатися «Північ». Французька булка — обідньою. І якщо раніше зі шкільних підручників ми знали, що електричну лампочку винайшов американець Едісон, то тепер вона стала називатися ім’ям російського винахідника Ладигіна.
Для моряків закордонного плавання настали важкі часи. Варто було кому-небудь тільки сказати щось хвалебне про якусь закордонну країну, як цього моряка звільняли з пароплавства. Так постраждав, наприклад, мій товариш по морехідній школі Микола Левченко. Він плавав мотористом на вантажному теплоході «Фрідріх Енгельс». У канадському порту Монреаль з групою моряків він зайшов до взуттєвого магазину, де господарем був якийсь українець.
Дізнавшись, що перед ним моряки з Одеси, з України, господар магазину запитав:
— А хто ж із вас говорить українською?
Левченко відповів:
— Я. — І перейшов на українську мову.
А купивши пару взуття, вийшовши з магазину, сказав:
— Ось це взуття! Коли ж у нас таке почнуть робити?
Помполіт, який написав на Левченка донос, не тільки звинуватив його в «низькопоклонстві перед Заходом», але й в «українському буржуазному націоналізмі». Була тоді така формулювання. І хлопця звільнили з пароплавства.
Сам Микола розповідав мені, що за нього заступився старший інспектор Яцковський. Ходив до начальника відділу кадрів з проханням, щоб Левченка перевели хоча б у каботаж. Але донос виявився сильнішим за Яцковського, і Левченка звільнили.
А незабаром з пароплавства стали звільняти всіх «інородців»: греків, болгар, поляків і євреїв. Звільнили і мене, і я відразу був призваний в армію.
У пароплавство я повернувся лише в 1953 році після смерті «великого вождя і вчителя» товариша Сталіна, який розв’язав цю кампанію з «боротьби з безрідними космополітами». Але Андрій Казимирович Яцковський у відділі кадрів вже не працював. За національністю він був поляком, і його теж звільнили того 1949 року. Ось такі були часи.
А щодо загибелі на Одеському рейді теплохода «Моздок», з чого я почав цей нарис, то це вже інша історія…