вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Одного з недавніх холодних днів їхала я до центру міста, до подружки, поеживаючись у необдумано вдягненому легенькому плащику.

І ось на одній із зупинок сходами маршрутки піднялася дівчинка років десяти з мамою. Навряд чи звернула б на них увагу, але курточка дівчинки, що майнула у дверях, змусила затамувати подих — так вона була схожа на ту, про яку досі нагадують мені вдома.

Сталося це років чотири тому. Наприкінці зими моя однокласниця Яна раптом прийшла до школи в такій куртці, від якої у мене перехопило подих. Яскраво-синя, всіяна білими зірочками, як сніжинками, а на капюшоні — блакитне хутро з білими китицями. Усім дівчаткам обновка сподобалася, а я чомусь просто втратила голову — хочу таку ж.
Не встигла мама ввечері поріг переступити, я почала вмовляти. «Але ж твоя куртка майже нова, наступного року — купимо», — відбивалася мама. А мені моя похмура сіра з бордовими вставками — «зате практична, вічно ти вимажешся чимось» — просто огидла в одну мить. «Не буду її носити, краще в светрі до школи піду», — весь вечір погрожувала.
Треба сказати, з такими ось «Купи!» приставала я до мами рідко. Веде вона дім на свою зарплату та бабусину пенсію, важко їй. А тут — ніби зачарували мене. Пам’ятаю, навіть плакала, бабусі горе виливала.
Вранці осінню легку курточку з глибини шафи витягла — і за двері. Замерзла добряче, поки до школи добігла. Виходжу після уроків у вестибюль — а там бабуся з теплою курткою та шапкою. Тут взагалі — караул! Уся школа з мене сміятися буде!
Злетіла сходами нагору, на четвертому поверсі відсиджувалася, поки всі однокласники не розійшлися. Бабуся стала мені виговорювати: «Про що ти думаєш, холодно ж, захворієш…». А я в тій же легкій курточці повз неї пробігла, зі шкільних дверей вискочила — і додому. І коли бабуся теж повернулася, я заявила категорично: теплу сіру куртку не вдягну більше ніколи, вона просто «ганебна».
Мама з бабусею радилися на кухні, а я уроки робити не могла — ну що, куплять чи ні? І морозило трохи — мабуть, починалася застуда. Так і заснула в кріслі біля дверей, уроки не доробляючи. Наступного дня — температура, горло болить… Ну і чудово, головне — не йти через шкільне подвір’я в теплому сірому убозтві!
Загалом, позичила мама гроші, і найближчими вихідними купили мені куртку — таку, як хотіла, тільки замість білих китичок на капюшоні — сірі. Теж дуже красиво. Застуда одразу минула — як не бувало.
І ось у понеділок вирушаю до школи рано-ранесенько, щоб довше у дворі покрутитися-похвалитися. Але тут…
Зіткнулися ми з Яною поруч зі шкільним ґанком, де найбільше хлопців клубочиться. Вона оглянула мене, скривилася:
— Ти що, не бачила, що в мене теж така куртка?
— Ну, не зовсім така, — відповіла я, показуючи на сірі китички в блакитному хутрі.
— Та хто їх розглядати буде, — тупнула ногою Яна. — Буду через тебе як інкубаторська.
— То не носи, — огризнулася я, знизуючи плечима.
— Тобі вона не пасує, а мені пасує, — кинула однокласниця.
Відбилися ми обидві в дзеркалі вестибюля — облич не видно, зірочки в очах миготять. «Ви що, близнюки?» — пробігаючи, крикнув хтось. Ага, звісно. Яна, з чорною косичкою і червоними від холоду щоками, і я — бліда навіть у спеку. Кому більше курточка пасує, і не розбереш.
Загалом, стало у мене в класі на одну приятельку менше, на одного недруга більше. Шушукалася Яна за моєю спиною весь день, а мої подружки плечима знизали — адже й справді, смішно бути однаковими і копіювати чуже. І радість моя якось стала вщухати.
Скінчилося все просто. До школи я курточку більше не носила, гуляла в ній після уроків і у вихідні. Мама і бабуся, звісно, помітили, нагадали мені, що попереджали про такий розвиток подій. А я була в такому запалі, що навіть і не пам’ятала їхніх слів. Ну і, як то кажуть, мораль цієї байки… напевно, така: будьте самими собою і прислухайтеся до рідних.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса