Копаючись у старих паперах, раптом знайшов пожовклий від часу рекомендаційний лист до Спілки письменників СРСР, який написав мені колись відомий одеський письменник-мариніст Іван Петрович Гайдаєнко.

На «Аркадії Гайдарі» Іван Петрович ходив з нами на Кубу, а в мене в той час вийшла в Москві повість «Море на смак солоне». Прочитавши повість, Іван Петрович там, у рейсі, і написав мені цю рекомендацію.

І хоча до цього в Одеському видавництві «Маяк» вийшли дві мої книги — «У чужих причалів» та «На морських перехрестях», плаваючи старшим механіком, я не збирався ставати професійним письменником. І жодних подальших кроків щодо вступу до Спілки письменників не робив.
Іван Петрович писав тоді чергову книгу про моряків і в тому рейсі подовгу розмовляв з нашими хлопцями. І хоча в минулому він сам був моряком, проте до найдрібніших подробиць уточнював особливості роботи мотористів, механіків, радистів і штурманів. А заходячи вечорами до мене в каюту, цікавився, з якими капітанами мені доводилося працювати, які у мене, як стармеха, складалися з ними стосунки і хто з них запам’ятався найбільше.
Штатним капітаном «Аркадія Гайдара» був Віктор Олексійович Бовжученко. Але коли він ішов у відпустку, його підміняв капітан Леонід Григорович Зінчик. Невисокого зросту, але щільної статури, він ходив розвалюючою ходою, якою ходять моряки, що пропрацювали в морі не один десяток років. Розумний, інтелігентний, начитаний, він, виступаючи перед екіпажем, не соромився критикувати пароплавне начальство, що в ті часи було не просто неприйнятно, але й небезпечно. А в складних ситуаціях приймав найнесподіваніші рішення.
Коли 22 червня 1941 року почалася війна, Леонід Григорович, тоді вісімнадцятирічний юнак, який тільки закінчив Одеський морський технікум, пішов добровольцем на фронт. Був розвідником, отримав кілька важких поранень, але знову й знову повертався в стрій, і війну закінчив у Берліні, розписавшись на стінах Рейхстагу.
24 липня 1945 року був у Москві учасником параду Перемоги серед тих радянських воїнів, хто кидав фашистські прапори до підніжжя мавзолею. Демобілізувавшись, був прийнятий штурманом у Чорноморське пароплавство. Переганяв з Гамбурга до Одеси німецькі судна, які Радянський Союз в рахунок репарацій отримував від переможеної фашистської Німеччини. Потім працював на пароплаві «Чулим» на вугільній лінії Одеса — Маріуполь — Одеса, доставляючи в Одеський порт донбаське вугілля. А отримавши диплом капітана, став працювати підмінним капітаном на суднах далекого плавання.
Леонід Григорович чудово грав на гітарі і знав безліч одеських пісень часів НЕПу — «Жахливо гамірно в будинку Шнеєрзона», «Бублички», «Мурку», і під час затяжних рейдів де-небудь в Індії чи Індонезії, де ми подовгу чекали постановки до причалу, не давав нудьгувати, знайомлячи нас вечорами в кают-компанії з цим одеським фольклором.
Одесу любив беззавітно, і іноді на тих же вечорах, відклавши гітару, читав уголос «Одеські оповідання» Ісаака Бабеля, «Гамбрінус» Олександра Купріна або «Час великих очікувань», повість про Одесу двадцятих років минулого століття Костянтина Паустовського.
Ось про цього капітана я і розповів тоді Івану Петровичу Гайдаєнку. Не знаю, чи написав щось про нього Іван Петрович, але, розповідаючи йому про Леоніда Григоровича, я подумав, що мені вже точно потрібно про нього написати. Що я невдовзі і зробив. Але коли приніс написане в газету «Моряк», де я тоді часто друкувався, заст. головного редактора Яків Григорович Кравцов, прочитавши мій матеріал, тихо сказав:
— «Моряк» — орган парткому пароплавства. А там не люблять твого капітана. Він вигнав з одного судна ставленика парткому, помполіта. Вигнав за пияцтво. Ось йому за це, напевно, і мстять. Письменник Юрій Усиченко теж приніс про нього нарис. Але партком не дав санкції на публікацію. Тож прибережи написане для кращих часів.

Так, те, що я почув від Я. Г. Кравцова, було в характері капітана Зінчика. Він не любив тих, хто не вписувався в поняття його правил поведінки. Так, одного разу він списав з «Аркадія Гайдара» другого штурмана, який під час стоянки у в’єтнамському порту Хайфон так напився при звільненні в місто в’єтнамської горілки «Ла-Мойка», що матроси, які були в його групі, ледве дотягли його до судна.
Коли після повернення до Одеси штурмана було списано, капітана викликали до відділу кадрів, і інспектор, який курирував «Аркадій Гайдар», став просити Леоніда Григоровича повернути хлопця на судно. Виявилося, батько списаного штурмана працював інструктором парткому пароплавства, і псувати стосунки з ним кадровику не хотілося. Але Леонід Григорович був непохитний, і в наступний рейс ми знялися з новим штурманом…
Почав писати цей нарис, і мені стали згадуватися різні історії, пов’язані, за поняттям берегових чиновників, з неуживчивим характером капітана Л. Г. Зінчика.
Стали ми, наприклад, в Одесі в док судноремонтного заводу. Щоб розпочати в машинному відділенні зварювальні роботи, потрібно було отримати дозвіл пожежної охорони заводу. Протягом кількох днів мотористи протерли всі масляні плями на головному двигуні та на допоміжних механізмах, прибрали біля паливного сепаратора сліди дизельного палива, а біля допоміжного котла сліди мазуту, не залишивши ніде жодного клаптика брудної ганчірки. Словом, зробили все, щоб забезпечити при зварювальних роботах пожежну безпеку, про що я і доповів капітану.
Коли я увійшов до нього в каюту, там сидів виконроб. Почувши мою доповідь, виконроб посміхнувся і сказав:
— Начальниця пожежної охорони заводу — противна баба. Вона особисто прийде видавати вам дозвіл на зварювання. Спуститься в машинне відділення і обов’язково до чогось причепиться. Але любить цукерки «Ведмідь на Півночі». Приготуйте коробочку цих цукерок, і коли прийде, дайте їй, і відразу отримаєте дозвіл. Всі так роблять, щоб не затримувати ремонт судна.
Почувши це, Леонід Григорович згодився кивнув:
— Звісно, пригостимо даму. Скажіть їй, коли вона до нас завітає, нехай іде не до стармеха, а до мене. Я до того часу приготую для неї подарунок.
Коли виконроб пішов, капітан спустився в машинне відділення і сам перевірив нашу готовність до безпечного проведення зварювальних робіт. А повернувшись до себе, написав про це рапорт на ім’я директора заводу, вказавши при цьому, що для видачі дозволу на вогневі роботи начальниця пожежної охорони заводу вимагає коробку цукерок «Ведмідь на Півночі».
Треба було бачити вираз обличчя цієї особи, коли наступного дня, в передчутті отримання подарунка, вона зайшла до капітана і прочитала рапорт на ім’я директора заводу, який їй дав капітан з проханням віддати цей рапорт секретарці директора!..
А ось ще випадок.
13 січня 1972 року теплохід «Моздок», знявшись у густому тумані на В’єтнам, вийшовши за Воронцовський маяк, зіткнувся з болгарським танкером «Лом», і, отримавши пробоїну, почав тонути. А на танкере від сильного удару знесло капітанський місток, і всі, хто на ньому був, загинули. Капітан «Моздока» встиг дати «SOS». До судна, що тонуло, підійшли портові буксири і зняли екіпаж. Але теплохід затонув.
Так от. Такий самий туман у січні накрив одного разу Одеський порт, коли «Аркадій Гайдар», закінчивши в порту завантаження, мав зніматися в рейс на Індію. Капітаном був тоді у нас Леонід Григорович Зінчик. Пізно ввечері він зайшов до мене і сказав, що будемо стояти до ранку — чекати, щоб розійшовся туман. І тут двері відчинилися, і в каюту ввірвався диспетчер порту. Не привітавшись, він закричав:
— Капітан, ви чому стоїте?! Я ж вам кілька разів дзвонив, щоб ви знімалися! Потрібно звільнити причал! Замовляйте митницю і прикордонників — і йдіть!
Леонід Григорович, зібравшись було вже йти до себе, сів, закурив і, розганяючи рукою сигаретний дим, спокійно сказав:
— Чи не ви давали таку ж команду «Моздоку»? Я не хочу повторити його долю. А знімуся, коли покращиться видимість.
Лютьо зачинивши двері, диспетчер втік. А незабаром на моєму столі задзвонив телефон. Дзвонив черговий диспетчер пароплавства, вимагаючи до апарату капітана. Леонід Григорович взяв слухавку, послухав і сказав:
— Вас зрозумів. Надішліть мені письмовий наказ за вашим підписом. Я покажу його прокурору — як в ім’я плану, про який ви говорите, ви топите судна!
Жодного письмового наказу диспетчер не надіслав, і ми пішли, як і казав капітан, вранці, коли розійшовся туман. Але довгий час, незважаючи на виконання і перевиконання рейсових завдань, преміальних грошей, які належали екіпажам суден у таких випадках, не отримували…
А ось ще приклад, що характеризує капітана Л. Г. Зінчика. Прийшли ми якось на Далекий Схід, у Находку. Не пам’ятаю, з яким прийшли вантажем. Але порт був повний суден, і нам довелося чекати початку вивантаження на далекому рейді Находки, за мисом Астаф’єва.
Прийшли ми в Находку з Одеси, і за час довгого переходу через Індійський океан у нас почав текти дейдвудний сальник. Потрібно було викликати водолазів, щоб вони з боку моря законопатили сальник, а ми з боку гребного вала, який через цей сальник виходить назовні і де на вал насаджений гвинт, змінили розмочалену сальникову набивку на нову. Крім того, мені потрібно було пред’явити інспектору Реєстру допоміжний котел, термін документів на який підійшов до кінця.
За нашою заявкою прийшов водолазний бот і приїхав інспектор Реєстру. Водолази почали працювати під кормою, наші мотористи на чолі з другим механіком приготувалися за командою водолазів змінити в дейдвудному сальнику набивку, а я з інспектором Реєстру спустився в машинне відділення і пред’явив йому заздалегідь очищений і підготовлений до огляду котел.
Оглянувши котел, інспектор повернув мені ручний ліхтар, який я дав йому для огляду котла, витер ганчіркою руки, і ми піднялися до мене в каюту, де інспектор став продовжувати документи на право подальшої експлуатації котельної установки.
На радощах, що з котлом все так швидко закінчилося без зауважень, я запропонував інспектору разом з’їхати на берег і пообідати в якомусь ресторані. Він погодився, і я пішов сказати капітану, що їду з інспектором Реєстру на берег. Леонід Григорович був на капітанському містку, розглядаючи в бінокль судна, що стояли на рейді. Вислухавши мене, кивнув, побажавши нам приємного апетиту.
На берег нас доставив рейдовий катер, що ходив за розкладом щогодини. Але поки ми їхали, я згадав, що забув сказати другому механіку, щоб не відпускав водолазів, поки не переконається, що сальник з новою набивкою не пропускає воду.
Тому, коли ми зійшли з катера на берег, я сказав інспектору Реєстру, що зайду в диспетчерську порту і зв’яжуся по радіотелефону з судном.
У диспетчерську ми зайшли вдвох, і я попросив чергового зв’язати мене з «Аркадієм Гайдаром». Але як тільки я назвав назву судна, диспетчер підскочив і закричав:
— Ви хто? Стармех? А чого ви тут? Ваше судно тоне! Капітан щойно дав аварійну!
Інспектора Реєстру як вітром здуло. А я стрімголов кинувся на причал і став умовляти капітана рейдового катера відвезти мене за мис Астаф’єва до місця якірної стоянки «Аркадія Гайдара».
За гроші капітан погодився. І поки ми їхали по величезному рейду до мису Астаф’єва, за яким стояв, як сказав мені диспетчер, мій теплохід, що тонув, мені малювалася страшна картина: водолази не ущільнили як слід дейдвудний сальник, мотористи вийняли стару набивку, і вода хлинула в тунель гребного вала, затопивши машинне відділення!
Коли ми підійшли до мису Астаф’єва, за яким стояв «Аркадій Гайдар», я зажмурив очі і уявив, що зараз побачу стирчачі з води наші щогли. Але, відкривши очі, побачив ту ж картину, яка була, коли ми з інспектором Реєстру залишали судно. «Аркадій Гайдар» стояв на колишньому місці, і вітер весело розвівав кормовий прапор і піднятий на щоглі прапорний сигнал, що позначає, що під кормою працюють водолази.
Коли, зістрибнувши з катера на наш трап, я піднявся на капітанський місток, то побачив Леоніда Григоровича, що сидів на високому стільці, яким користуються при проході каналів лоцмани, і читав «Кінармію» Бабеля. Побачивши мене, він закрив книгу і здивовано запитав:
— В чому справа? Чому ви повернулися?
— Як чому? Ви ж дали аварійну, що судно тоне!
— Ага, — спокійно відповів Леонід Григорович. — І вже дав відбій. А аварійну дав тому, що, як тільки ви поїхали, на місток піднявся старшина водолазів і заявив, що вони їдуть на обід. А роботу з сальником закінчать до вечора. Ну, я і закричав: «Який обід? Даю аварійну!». І дав. Їдьте назад, а то обід у ресторані охолоне!
Ось таким був незабутньої пам’яті Леонід Григорович Зінчик, капітан, якого не любили берегові чиновники.