пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

За довгі роки роботи на суднах Чорноморського пароплавства де тільки не доводилося зустрічати сліди рідної Одеси!

В Амстердамі, наприклад, я побачив одного разу на фасаді одного готелю меморіальну дошку, на якій російською та англійською мовами прочитав: «У цьому готелі в 1974 році під час гастролей в Голландії жив і тут помер видатний скрипаль, Народний артист СРСР, професор Московської консерваторії, Почесний член Лондонської Королівської академії музики, Почесний член Американської академії наук і мистецтв, Почесний член Національної академії музики в Римі, Почесний доктор Кембриджського університету Давид Ойстрах».

Це ім’я знайоме мені було з дитинства. Моя мама, вчителька музики, мріяла зробити з мене музиканта. І коли мені виповнилося сім років, привела до знаменитої школи Столярського, що на Сабанеєвому мосту.

До школи цієї мене не прийняли через відсутність належного музичного слуху, чому я був дуже радий, бо, начитавшись Стівенсона, Жуля Верна та Джека Лондона, мріяв стати моряком. Але у вестибюлі школи встиг прочитати написані золотими літерами на мармуровій дошці імена випускників школи, які стали знаменитими музикантами, і серед них ім’я Давида Ойстраха. Крім того, коли він одного разу давав кілька концертів в Одеській філармонії, мама водила мене на один з них…
У канадському порту Монреаль, що на річці Святого Лаврентія, до нас на судно прийшла літня жінка, єврейка, яка, дізнавшись, що в порту стоїть теплохід з Одеси, хотіла дізнатися про долю своїх родичів. Вони залишалися в захопленому фашистами місті. І куди вона тільки не зверталася — і в радянські установи, і до Міжнародного Червоного хреста, але їй нічого не вдалося дізнатися.
Ми теж, звичайно, не могли їй нічого про цих людей розповісти, але, як сказала наша гостя, сидячи у нас у кают-компанії: «Я хоч посиділа серед свіжих людей з Одеси!».
Сама вона була привезена до Канади, коли їй було п’ять років. Її батьки втекли з Одеси після страшних єврейських погромів 1905 року. У Монреалі вона виросла, володіла кількома ювелірними магазинами, але російську мову не забула. І коли йшла, вийняла зі своєї елегантної сумки записну книжку і попросила у нас автографи…
Ну, а найцікавіший одеський слід я побачив на Крайній Півночі. Плавав я тоді другим механіком на танкєрі «Ельня». Йшли ми з Туапсе в бухту Тикси з десятьма тисячами тонн гасу для реактивних винищувачів, які базувалися десь у районі Тикси.
Йдучи в льодах Північного Льодовитого океану в каравані суден за атомним криголамом «Ленін», ми раптом втратили хід. Караван пішов вперед, а ми залишилися стояти серед торосистих льодів.
Вже стемніло, на небі з’явилися спалахи північного сяйва, коли атомохід повернувся і став поруч з нами. З нього спустили під лід водолаза, який виявив, що у нас зламаний гвинт.
«За вами прийде дизельний криголам «Київ» і поведе в Тикси», — сказали нам з «Леніна». І атомохід пішов.
«Київ» ми чекали днів п’ять. Капітан зв’язався з ним по радіо. З криголама відповіли: «Чекайте». Він, як і «Ленін», десь проводив каравани і до нас не поспішав.
Був вересень, і якщо вдень трохи пригрівало сонце, то з настанням сутінків хапав мороз. За ніч палуба промерзала до дзвону, а на ілюмінаторах з’являлися морозні візерунки.
Вдень на горизонті виднілося якесь село, і в бінокль можна було розгледіти кілька маленьких багать, біля яких сиділи навпочіпки хлопчаки — пекли, напевно, картоплю. Але з настанням сутінків згасало сонце, гасли багаття, і село занурювалося в довгий осінній сон.
Через день або два, в очікуванні криголама, вирішили ми сходити в це село, купити свіжого молока. З дозволу капітана пішло нас чоловік п’ять. Я, боцман, моторист і два матроси. Йдучи по льоду, ми ковзали, падали, піднімалися зі сміхом, і було весело і вільно ось так йти після виснажливо довгого переходу з Чорного моря до цих, що виблискують на сонці, вічних, як саме світобудова, льодів Північного Льодовитого океану!
Взяли ми з собою надувний човен, і коли підійшли до кромки льоду, за якою блищала вода, що відділяла нас від села, надули ножним насосом човен, сіли в нього і на веслах пішли до берега.
Село називалося Верхня Золотиця. Сказав нам про це хлопчисько, що зустрівся на березі. Дізнавшись, що ми моряки зі стоявшого навпроти села у льодах танкера і що хочемо купити молока, він повів нас до «бабці Прасков’ї», як сказав він, шморгаючи носом.
У селі пахло копченою тріскою і пічним димом. А зі скотного двору, повз який ми проходили, тягнуло парним молоком і теплим гноєм.
— А що ж це нікого не видно? — запитали ми нашого провідника.
— Мужики всі рибалки, — відповів хлопчисько. — У морі вони, де льоду мало. Ось як льодом все затягне, тоді й повернуться в село. Хлопці в школі, а баби в полі. А я хворів, так у мене довідка. І, витягнувши з-за пазухи засмальцьований папірець, він показав її нам.
Хлопчисько привів нас до хати, біля якої на стовпі сипіло радіо, а тин, що огороджував хату від вулиці, був утиканий, як це прийнято в українських селах, перевернутими глечиками — глечиками.
Зустріла нас зморшкувата старенька. Зустріла беззубою посмішкою: «Проходьте, проходьте».
Ми увійшли в простору чисту хату, де пахло свіжовимитими підлогами і свіжоспеченим хлібом. Господиня посадила нас за стіл, покритий грубою скатертиною, і принесла з кухні глечик молока. Поставила перед нами алюмінієві кухлі і нарізала хліб:
— Їжте.
Хлопчисько теж сів з нами за стіл. Він виявився сусідом цієї бабці, якій, як сказала вона, було 90 років!
Я оглянув хату. Стіни її були обвішані фотографіями та почесними грамотами. А в червоному кутку висіла в тьмяному срібному окладі ікона Миколи-угодника, підсвічена тремтячим вогником лампадки.
І раптом серед усіх цих численних фотографій, на яких були сиві старигані та схожі на господиню молоді жінки, можливо, дочки, а може, онучки, я побачив листівку, на якій упізнав Одеський оперний театр!
Вставши з-за столу, я підійшов ближче і став уважно розглядати листівку, взяту в рамочку, як і інші, що висіли на стінах фотографії.
— Звідки це у вас? — запитав я господиню, показуючи на листівку.
Вона підійшла, подивилася і махнула рукою:
— А то давно було. Років двадцять тому. Тут у льодах пароплав затерло. Команда з нього у нас по хатах жила. Потім їх усіх літак відвіз. Так двоє у мене жили. Ось вони і подарували цю листівку. Там на ній написано: «Милій бабусі Прасков’ї від вдячних одеситів». А про той театр сказали, що він найзнаменитіший у світі!
Всі, хто прийшов зі мною, встали з-за столу, підійшли і стали розглядати листівку.
— Так, ось куди Одеса забралася! — сказав, засміявшись, боцман. Треба і нам що-небудь бабці подарувати.
Він витягнув з кишені зв’язку ключів з брелоком, відчепив брелок і простягнув господині:
— Тримайте. Це на пам’ять від нас!
На брелоку була зображена Потьомкінські сходи з пам’ятником Дюку нагорі.
Господиня подякувала, пішла на кухню, принесла молоток, прибила поруч з листівкою цвях і повісила на нього брелок. І так це у неї швидко і спритно вийшло, що я подумав: «Якою ж вона була чудовою працівницею!». Та й за чистотою в хаті це було видно.
І я уявив, як, живучи в цій хаті самотньо, встає вона затемна, кланяється іконі, потім, нашвидкуруч умившись, одягнувшись, пов’язавши хустку, виходить у двір. І чого тільки не переробить за день! Доїть і виганяє на вулицю корову, яка йде пастися під крики сільського пастуха з іншими господарськими коровами, годує курей, задає корм поросяті, копає на городі картоплю, топить піч і варить обід. Потім йде до моря і збирає в кошик йодисті водорості, які купує у неї агаровий завод (так вона нам розповіла). По суботах топить лазню, пере, латає, вишкрібає до блиску і миє підлоги, і все це сама, без чиєї-небудь допомоги!
І ще подумав я: як не страшно їй одній жити на краю села біля самої кромки моря, яке реве ночами, коли розігрується шторм, коли від шуму прибою здригаються в хаті шибки, як закипає і осідає біля берега піна, і як тоді вона не спить, а встає і молиться перед іконою, не за себе — за тих, хто в морі, на рибних промислах, молиться святому Миколаю з проханням не дати їм загинути…
А потім лягає і лежить нерухомо, згадуючи, напевно, дитинство і молодість, і все, що було в молодості, — і любов, і веселощі, і гучні застілля, і дітей своїх, яких вона пережила, і всіх, всіх, з ким довелося жити і працювати, і все те прекрасне, що було в її житті, і думає про старість свою, схожу на темний зимовий вечір…
Коли зібралися ми йти, подякувавши їй за гостинність, вона дала нам бідончик молока, буханку свіжого житнього хліба, який сама пекла, і, відмовившись від грошей, вийшла нас проводжати, побажавши нам на прощання щасливого плавання.
Провів нас на берег той самий хлопчисько, і коли відійшли ми вже на своєму надувному човні, гребучи до кромки льоду, щоб витягнути там човен і йти по льоду до нашого танкера, бабця Прасков’я все ще стояла на порозі своєї хати, висока, міцна, незламна роками, подаючи нам приклад твердості духу і працездатності навіть у такій глибокій старості.
І коли ми піднялися на борт «Ельні», біля трапа нас чекав капітан, який почав хвилюватися за нашу довгу відсутність. Ми вручили йому бідончик молока, і він запитав, що нас у селі так довго тримало. Ми розповіли йому про Прасков’ю і листівку з видом Одеського оперного театру. Капітан засміявся і сказав, що нашу Одесу можна зустріти скрізь!
Наступного дня, з тріском ламаючи лід, до нас підійшов потужний фінської побудови дизельний криголам «Київ». Він взяв нас на буксир і повів у Тикси. Вивантажившись у Тикси за кілька днів, ми під проводкою того ж «Києва» пішли крізь льоди до чистої води Баренцева моря, де нас чекав присланий з Мурманська буксир, який капітан запросив по радіо. «Київ» здав нас йому, як сказав капітан криголама, «з рук на руки», і ми пішли в Мурманськ, куди з Одеси доставили залізницею для нас новий гвинт.
Ну, а вже з Мурманська, де теж зустріли на заводі випускників Одеського водного інституту, що там працювали, пішли на Чорне море, додому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса