На призи «Вечірньої Одеси»: «100 кілометрів за 24 години по Поясу Слави»
Минулого року Олена Шевченко, блискуче вигравши 100-кілометровий пробіг, увійшла в історію одеської «сотки». Ця перемога стала для неї четвертою в кар’єрі. Таким чином, Олена обійшла Галину Обросову з Кишинева і впритул наблизилася до одеситки Наталії Маріморич, на рахунку якої п’ять вікторій.
Другою ж фінішувала дебютантка наших змагань Катерина Катющева, яка стала відкриттям «Сотки-2016».
Через кілька місяців обидві дівчини стартували на чемпіонаті Європи в бігу на 100 кілометрів, де Каті вдалося взяти своєрідний реванш: вона випередила подругу по збірній України. Загалом же обидві одеситки виступили вдало: за підсумками першості обом присвоєно звання майстер спорту України.
Вітаємо!
Жінки на «сотці»
Напередодні 8 Березня спогадами поділився триразовий переможець туристського переходу «100 кілометрів за 24 години» Олександр Костенко з Чорноморська.
— «Вечіркінська» «сотка» для мене — це найкращі миті життя. Шкода, що через проблеми із зором не можу сьогодні вийти на старт. А то, незважаючи на вік, думаю, зміг би скласти конкуренцію одноліткам. За роки участі в переході мені пощастило познайомитися з багатьма непересічними особистостями, але особливо мене захоплювали жінки, які сміливо кинули виклик стокілометровій трасі.
Часто згадую Людмилу Щёкотову, Наташеньку Тесленко, Наташу Маріморич. Захоплююся Іриною Поповою. У 2009 році я до Овідіополя біг у компанії молодих спортсменів. У цій групі були Щёкотова, Попова і ще, здається, три хлопці. Ірина, випускниця Одеського державного університету імені Мечникова, спочатку пробігла 100 кілометрів, потім вдруге подолала трасу на велосипеді, за що була удостоєна звання «залізна людина». Думаю, що цю дівчину треба було якось особливо відзначити, мінімум знаком «Подяка» міського голови. Впевнений, що ніде нічого подібного не відбувалося.
Людмила Щёкотова. В районі інституту Таїрова нас часто зустрічала молода сім’я — подружжя разом з маленькою донькою. Всю ніч не сплять, щоб підбадьорити атлетів, пропонують підкріпитися на трасі. Якось я, розговорившись з ними, згадав наших чудових чемпіонок «сотки». Вони мене підвели до великого стенду, де серед багатьох фото я побачив знімок Людмили Щёкотової. У 2011 році вона трагічно загинула в горах Кавказу. Дивлячись на фотографію, я не зміг стримати сліз. Вважаю, що один з контрольних пунктів на «сотці» треба назвати ім’ям Людмили.
А знаєте, хто на Поясі Слави відзначив 50-річчя спільного життя? Тільки подружжя з Олександрівки, що біля Чорноморська, Зінаїда та Петро Лотишко! З Петром ми дружимо багато років, одного разу навіть бігли в одній команді, а от для Зінаїди стокілометрова дистанція — велике випробування. Витримала!
А першою жінкою з тоді ще Іллічівська, яка взяла участь у «сотці», була Дашкова Емілія Григорівна. Вона фінішувала четвертою.
Не можу не розповісти про чудову спортсменку з Одеського турклубу Раїсу Краєву. Вона неодноразово приїжджала до Іллічівська, де брала участь і перемагала на багатьох стартах. Якось ми з нею та Анатолієм Южаковим разом бігли від дитячого оздоровчого табору «Молода гвардія». А в 2009-му я з цікавістю спостерігав, як Рая англійською мовою спілкувалася з гостем з американського штату Вірджинія. Половину дистанції вона його опікала, а потім змушена була залишити, оскільки тридцятирічному хлопцю виявився не під силу темп, запропонований Краєвою.
Ось які у нас жінки! Дуже шкода, що нині не проводять нагородження за віковими групами. Впевнений, що Раїса серед одноліток і сьогодні була б першою. Думаю, що справедливо було б відзначити її заслуги у справі популяризації фізкультури і спорту медаллю Одеського відділення НОК України.
На жаль, пам’ять підводить, і не можу згадати прізвище жінки зі Львова. На моє запитання про вік та зайняте місце вона відповіла, що їй виповнилося 64 роки, і в загальному заліку вона опинилася четвертою. І її, як і Краєву кілька років тому, не нагородили. Вважаю це несправедливим.
Досі мова йшла про тих, хто брав участь у переході безпосередньо на трасі, але хіба можна забути чудових добровільних помічників, чиї імена практично не згадуються в журналістських публікаціях. На жаль, не можу назвати їх поіменно і я. І все ж…
2009-й рік. На трасі — дітки з дитсадка скандують «Молодці!». Ви б знали, як від цього стає тепло на серці! А привела цю групу вихователька — яка ж вона розумниця!
Інший випадок. Одинадцята година ночі, інститут Таїрова. В альтанці — жінка з грудною дитиною, яка спеціально прийшла, щоб підтримати спортсменів. Вона пригостила мене чаєм і хлібом з маслом.
Одного разу, завдяки зовсім незнайомій дівчині, мене відвезли машиною додому. Фінішував я на Меморіалі 411-ї батареї опівночі. Що далі робити? Водій автомобіля готовий був мені допомогти, але сумнівався, чи вистачить пального. Так дівчина вийняла з кишені 50 гривень і дала йому на бензин. Досі їй вдячний.
Так, «сотка» на призи «Вечірньої Одеси» — це не тільки і навіть не стільки змагання на швидкість. Це, перш за все, тріумф людського духу, приклад взаємовиручки та благородства. Багато чого приходить на згадку, є чим поділитися з молодими бігунами і туристами. Сподіваюся, що така можливість у мене ще з’явиться.
