Одеська кіностудія відзначила ювілей свого ветерана: 90-річчя сценариста та редактора Василя Решетникова. З цієї нагоди ювіляр був нагороджений почесним знаком одеського міського голови «Подяка». Нарис його біографії опубліковано в номері «ВО» від 2 лютого.

ВІД ЮВІЛЕЮ до ювілею біографію Решетникова не переказав тільки лінивий. Мене цікавило інше: професіонал і його час. Особливий час розквіту нашої кіностудії. До кого ж було звернутися, як не до Галини Яківни Лазаревої, головного редактора кіностудії з 1975 по 1983 рік, лауреата конкурсу «Вечірньої Одеси» «Люди справи», історіографа легендарного підприємства, що видало зібрання книг під рубрикою «Імена Одеської кіностудії»! До речі, її нарис «Васині вішенки» наша газета опублікувала до 85-річчя В. С. Решетникова. Про ювіляра Галина Яківна говорить так: «Людина, яка сама себе зробила. Самородок».

— Він був членом сценарно-редакційної колегії, а це набагато ширше, ніж редактор, — згадує Г. Я. Лазарева. — Їх було двоє, перших повоєнних редакторів студії: Євгенія Михайлівна Рудих (працювала у фільмі М. Хуцієва «Весна на Зарічній вулиці») і він. З них двох почалося тут становлення редакторського цеху. Головним редактором був призначений Олександр Мілюков, Герой Радянського Союзу, танкіст. Він написав сценарій «Екіпаж машини бойової», фільм зняли у 1983 році. Редактором фільму був Василь Решетников, обидва — фронтовики.

Сценарій, пам’ятається, вийшов об’ємний, багатослівний: роль Решетникова в упорядкуванні масиву сценарного матеріалу виявилася вирішальною. А сильна емоційна складова, що випливає з біографічного сюжетного фактажу, забезпечила фільму широкий успіх. Повага редактора до авторського матеріалу, відповідальність редактора за кінцевий результат — важлива складова такого успіху. В ідеалі автор і редактор повинні скласти тандем.

А Решетников, зрештою, став автором сценаріїв, з яких 13 лягли в основу знятих повнометражних художніх фільмів, удостоєних міжнародних нагород. Фільм Ярослава Лупія «Ми разом, мамо» отримав Приз журі та Спеціальний диплом журі «За найкращий літературний сценарій» на XIV МКФ телевізійних фільмів «Злата Прага» у 1977 році в Чехії.

За сценарієм Решетникова на автобіографічній основі Ярослав Лупій зняв фільм «Хліб дитинства мого»: приз журі за найкращий фільм для дітей та юнацтва Всесоюзного кінофестивалю в Єревані у 1978 році. Двосерійний телевізійний художній фільм Вадима Костроменка «Вершники» у 1972-му — три фестивальних призи. Військовий бойовик «Загін особливого призначення», знятий Вадимом Лисенком у 1978-му (тут сценарій у співавторстві з Рудольфом Отколенком), подивилося понад 70 мільйонів глядачів. Це все були популярні фільми.

Але траплялися й неприємні курйози. У 1973 році Микола Рашеєв взявся знімати «Заячий заповідник» за сценарієм Решетникова. Сатиру. Що тут у Києві піднялося! Спочатку кіноматеріал порізала цензура, а потім картину прикрили: вийшла вона вже тільки у 1987-му. Центральний комітет Комуністичної партії України заборонив. А це означало — на ім’я твоє накладено табу…

Як редактору фільмів Решетникову, як навмисне, діставалися найважчі сценарії та найнедосвідченіші режисери. Чого варта історія з фільмом «Прощайте, фараони» за сценарієм А. Коломійця…

— Так, був, пам’ятається, такий: абсолютно бездарний. Телевізійні вистави за цією п’єсою ми дітьми дивилися, і дуже смішно було. А фільм і не смішний…

— Ось-ось. Це була вистава, яку виявилося неможливо перенести на екран. Там цікаво те, що обігрується мотив «Лісістрати» на сучасних українських реаліях. Але абсолютно некінематографічна річ. А Київ наполягав! Ці нав’язувані сценарій і фільм стали для нас справжнім прокляттям. Не хотіли ми їх! А Київ тиснув. Був 1974 рік. Описати всі перипетії — довго. Але претензії пред’являлися редактору фільму: доведи, придумай, здай. Хоча штучність, театральна умовність колізій п’єси ніяк не вписувалася в екранний формат. Досвідчений монтажер «Мосфільму» Клавдія Алєєва працювала, щоб склеїти безглуздий матеріал. Крику! Шуму! Терміни, перевитрати!

Але Решетников… зумів «довести». І студія здала фільм: поганий, але здала.

— А якби не здала?

— А ні — так вся студія, всі знімальні групи та служби, без премії цілий рік. Такий був порядок «колективної відповідальності».

Тоді ж на кіностудії ще «гаряче» було від того, що її директора Геннадія Збандута ЦК КПУ ледь не зняв з посади за «Довгі проводи» Кіри Муратової, 1971 року. Я прийшла на кіностудію у 1973-му. Напруга ще витала в повітрі. Провалимо «Фараонів» — вже точно директора зняли б.

— А чого тоді до Муратової-то причепилися?

— «Довгі проводи» вже, було, вийшли на екрани. Та заманулося Держкіно зробити «цільовий показ»: робітникам. За ким тоді була вирішальна думка? За «класом-гегемоном». І пролетарям фільм не сподобався. Екранні стосунки матері з сином здалися заплутаними. І цього було достатньо. Ні, навіть листів не писали. Просто після перегляду висловилися. І відразу розбір на ЦК КПУ: як допустили невдачу режисера? Винна кіностудія: недогледіла, не вплинула. Директор, редактура, служби. Або з партії геть, або з роботи.

Я вам скажу, що це за професія була в кіно — редактор. Лаври, у разі успіху фільму, редактор не ділив, зате всю повноту відповідальності ніс і часто бував покараний. А відповідальність його була — ось: тема; варіанти сценарію; робота з режисером над режисерським сценарієм; перегляди матеріалу; уточнення реплік; відстоювання авторської концепції на захисті постановочного проєкту, на редколегіях; здача фільму; рекламна кампанія і багато іншого. По суті, продюсерські функції.

Маститі автори на провінційну студію приносили, як правило, сценарії, відкинуті в столицях. А вимога була — «відображати соціально значущі теми на високому художньому рівні». Одеська кіностудія взялася залучати місцевих авторів. Івана Гайдаєнка, наприклад. Але не у всіх сценарії виходили! З подачі Держкіно при Одеській кіностудії затвердили штатну сценарну майстерню. Авторів запрошували на контрактній основі. Це була синекура для письменників! Літератор у штаті мав за рік видати сценарій. Якщо студія сценарій відкидала, тебе звільняли, хоча й могли продовжити контракт, якщо тему визнали цікавою; а вже зарплата протягом року була гарантована. Кіра Муратова так працювала один час, з одеських письменників — Володимир Рутківський. А керувати штатною сценарною майстернею був поставлений Василь Решетников.

— І яким він був у виробничому спілкуванні?

— Вася був нетерплячий, вибуховий, громогласний, голосно хлопаючий дверима. І був — майстер сюжету! Мало хто, зауважте, вміє розповісти цілісну історію. А з Решетникова сюжети фонтанували. Він був порятунком для місцевих сценаристів. І, крім винахідливості на сюжети, мав чуття до виробничих можливостей. Вкластися у 2500 метрів плівки. Застосуватися до сезонного вибору натури. До речі, Кіра Муратова написала «Чутливого міліціонера» в цій майстерні.

Решетников був дуже принциповий при обговоренні сценаріїв. У худсоветі були значні персони: філософи, соціологи, економісти, суціль професори. Поет Юрій Михайлик засідав у худсоветі. Решетников відстоював свою думку, незважаючи на авторитети. І жодної корпоративної солідарності, жодної кон’юнктури, — тільки незалежність. Від думки більшості. Від начальства. Він був прикладом безкомпромісності. І завжди міг підказати прийом монтажу, який надав би чіткості та цілісності невиразному сюжету.

Ось, теж, цікавою була доля фільму «Великий розмова» Геннадія Глаголєва за сценарієм Вадима Авлошенка, 1981 рік. Решетников був редактором фільму. На виробничу тему. Про робітничий клас. Кіностудія була в соцзмаганні з «Азовсталлю». Представники заводів брали участь у наших конференціях. Результат — держзамовлення. Фільм запустили — на кіностудію зачастило… КДБ. Фільм «проти радянської влади». Тобто, в ньому показані драматичні перипетії радянської стройки з безладом, авралами та приписками. У головній ролі був Борис Брондуков. Там колізія була: приїжджає прогресивний головний інженер і каже робітникам — те, що ви тут побудували, нікуди не годиться, вибухаємо. І вибухають. А відчуття таке — чи то нас самих вибухають, чи то весь СРСР. Кагебіст не вилазив і з мого кабінету. Але фільм ми відстояли.

Пам’ятаю, потім у політуправлінні Радянської Армії в Москві мені як головному редактору довелося відстоювати вже «Подвиг Одеси». Підійшли будівельники і запитали: «Як вам вдалося такий революційний фільм зробити?!» — це про «Велику розмову». Резонанс був величезний. Преса. Обговорення на пленумі Спілки кінематографістів у Києві під головуванням Сергія Герасимова. Думки були різні, але фільм став подією. І заслуга в цьому Василя Решетникова — найбезпосередніша. Він був безстрашний.

Він же відстояв і фільм «Хліб дитинства мого»: сценарій його «Жито» довго не приймали, всіх бентежила простота сюжету. А все геніальне — просто. Сценарій був міжнародною подією. Ми тоді послали Василя з його сценарієм до Москви. Групою військово-патріотичних фільмів керувала в Держкіно СРСР кінодокументаліст Джемма Фірсова — вона й дала «добро»…

— А який він у побуті, у дружбах?..

— Усім вірші писав! До кожного свята, до дня народження. Обожнював подорожувати — і всім привозив сувеніри. Інтер’єр його робочої кімнатки з одним вікном, на якому цілий рік дозрівали помідори, прикрашали його вироби з коренів. Ну, сімейне життя якось не склалося. Але хлібосольний був дуже, навіть надмірно. Завзятий грибник. У його однокімнатній квартирі жила чи не половина Союзу. Всігда кантувалися, ночували. На столі — величезна сковорода з грибами, смаженими в сметані, напої всілякі. При цьому великий чистюля, квартиру утримував ідеально, хоча хто тільки там не бував і кого за що тільки, — Галина Яківна сміється, — ні доводилося покривати…

Пішов на пенсію — сам. Знайшов себе на землі: багато сил вклав у становлення дачного кооперативу кінематографістів, усе влагоджував, оформляв. І весь час на його дачі збиралися люди за столом. Всі до нього тягнулися. Книги пише. Коли наше кіно розвалювалося в 90-х, його ж до Москви кликали! На телебачення, редактором. Відмовився. Сам вибрав свою долю.

Він же, коли говорить, — бачить. І його слухач — бачить.

«У мене життя багате, — говорить Василь Семенович, — сюжетів ще на кілька книг вистачить!».