Минулого року під час презентації моєї книги у Всесвітньому клубі одеситів «Порт приписки — Одеса» хтось із журналістів запитав:

— Ось ви багато років працювали на суднах Чорноморського пароплавства. А чи були на вашій пам’яті випадки, коли хтось із моряків залишався за кордоном, здійснював втечу?

— Були, — відповів я, — але дуже рідко.

— А можете про них розповісти?

Я згадав, як з теплохода «Микола Добролюбов» у Бангкоку втік третій помічник капітана Олександр Педченко, який до цього робив зі мною рейс до Канади на «Аркадії Гайдар». Був він хлопцем замкнутим, ні з ким на судні не дружив, а пообідавши чи повечерявши, швидко йшов з кают-компанії і замикався на ключ у своїй каюті.
Рейс був до Канади за зерном. І коли після прибуття до Монреаля Педченко, як третій помічник, що відав судновою касою, почав видавати екіпажу канадські долари, багато хто почав скаржитися капітану, що він недодає дрібниці, центи. Капітан забрав у нього касу і почав виплачувати гроші сам.
Втікши з «Миколи Добролюбова», коли судно прийшло до Бангкока, Педченко з’явився до американського посольства і попросив політичного притулку. Подальша доля його мені невідома. А постраждали через нього не тільки родичі, а й капітан, якого позбавили права на закордонне плавання з формулюванням «за погану виховну роботу екіпажу».
Ще я розповів, як з теплохода «Вуглеуральськ», у Босфорі, стрибнули за борт і попливли до берега двоє курсантів Батумського морехідного училища, які проходили на цьому теплоході плавальну практику.
А сталося ось що. Теплохід вивантажувався в Генуї, де, пішовши у звільнення, ці хлопці продали фотоапарат і купили джинси, які в той час у Радянському Союзі були великим дефіцитом. За радянськими законами їхній вчинок був кримінально караним, оскільки вивезення за кордон фотоапарата з метою продажу вважалося контрабандою.
Про продаж фотоапарата дізнався помполіт і почав погрожувати хлопцям страшними карами після прибуття до Радянського Союзу. Злякавшись цих погроз, вони й стрибнули в Босфорі за борт.
За чутками, які ходили тоді в пароплавстві, доля цих хлопців була трагічною. Турки, прийнявши їх за радянських шпигунів, заарештували і посадили до в’язниці. Від застосованих до них тортур, з метою отримання зізнавальних показань, один з хлопців, доведений до відчаю, повісився. А іншого застрелила тюремна охорона при спробі до втечі. Після цього випадку на всіх радянських суднах при проході протоки Босфор виставлялася вахта пильності, щоб нікому не кортіло стрибати за борт.
Ось про ці випадки я і розповів. А коли вийшов з клубу, згадав ще про один…
Було це 1969 року. Плавав я тоді старшим механіком на теплоході «Більшовик Суханов». З Одеси з вантажем борошна ми пішли на Кубу. А вивантажившись у кількох кубинських портах, отримали завдання йти до Мексики, вантажити на Голландію бавовну.
Вантажилися в порту Веракрус, де вечорами з набережної, що шумів під вітром пальмами, доносилися звуки гітар і клацання кастаньєт. А коли ми виходили з порту до міста, до нас прилаштовувалися брудні хлопчаки, які нічого не просили, а просто йшли за нами до торгових рядів, де нащадки індіанців, що колись населяли Мексику, молоді та літні мексиканки в яскравих строкатих шалях, торгували фруктами, овочами, м’ясом, рибою, битою і живою птицею. Там же були і невеликі магазинчики, де височіли гори сомбреро та інші всілякі сувеніри. Але варто було підійти до якогось магазинчика, як хлопчаки, що нас супроводжували, яких ми прозвали «лоцманами», підбігали до господаря і заявляли, що привели до нього покупців. І якщо ми щось купували, господар тут же давав їм комісійні, — по кілька дрібних монет…
Завантаження бавовни йшло повільно. Її підвозили у відкритих залізничних вагонах, які з брязкотом зупинялися біля нашого борту. Прямо з вагонів портальним краном купи бавовни перевантажували в наші трюми, і крикливий, оповитий парою паровоз відвозив порожні вагони, а ми чекали наступні. Але чекати доводилося довго.
Прийшли ми до Веракруса на початку квітня, а простояли до Першого травня. Тут і сталася подія, з якої я почав цю розповідь. Як відомо, Перше травня, свято солідарності трудящих усього світу, широко відзначалося в Радянському Союзі, в тому числі і на радянських суднах. Помполіт робив доповідь про міжнародне становище, силами художньої самодіяльності влаштовувався концерт, а потім у їдальні команди, прикрашеній гаслами: «Хай живе Перше травня!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і «Комунізм — світле майбутнє всього людства!», екіпаж сідав за святково накриті столи, де з напоїв, як правило, було «тропічне» вино, яке при плаванні в тропіках належало за тодішніми медичними нормами кожному члену екіпажу по склянці на день, і веселощі затягувалися далеко за північ.
Так от. Того святкового вечора один з матросів, сп’янівши, чи то від вина, але скоріше від купленої в місті під час звільнення пляшки міцної мексиканської текіли, поводився потворно, та так, що його ж товаришам довелося його скрутити, затягти до каюти і замкнути на ключ. Але коли вранці відкрили каюту, вона виявилася порожньою.
«Більшовик Суханов» був побудований у Польщі. І цей величезний океанський теплохід був настільки комфортабельним, що кожен матрос і моторист мали невеликі, але окремі каюти.
Каюта, в якій жив зниклий матрос, була на рівні з причалом. Ілюмінатор був відкритий, і стало зрозуміло, що він виліз через ілюмінатор на причал і — зник. Не було на причалі і залізничних вагонів, з яких напередодні перевантажували в наші трюми бавовну. Покликали капітана. Він прийшов, зазирнув під койку, відкрив платтяну шафу, висунув ящик письмового столу, який виявився порожнім, і, важко зітхнувши, сказав:
— Так… Рівняння з однією невідомою…
Капітан «Більшовика Суханова» Теодор Іванович Продан, зазвичай спокійний і небагатослівний, мав чудове почуття гумору. У тому рейсі кухар був у нас нікудишній. Все, що готував, їсти було майже неможливо. І Теодор Іванович, приходячи в кают-компанію на обід, сідаючи за стіл і наливаючи з супника в тарілку суп, довго дивився на нього, потім говорив: «Ну, позолотимо пігулку!» і, густо поперчивши і посоливши, починав їсти.
Теодор Іванович закінчив Одеське вище морехідне училище в першому післявоєнному наборі. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, тільки закінчивши середню школу, він пішов добровольцем на фронт. Захищав Одесу в полку морської піхоти під командуванням легендарного полковника Я. І. Осипова, чиїм ім’ям названа одна з одеських вулиць. Потім були й інші бої, контузії, поранення, і, коли я розпитував його про участь у тій страшній війні, говорив: «Все було, як у людей»…
Після огляду каюти зниклого матроса капітан викликав телефоном агента, що обслуговував наш теплохід, і, коли той приїхав, попросив його заявити про те, що сталося, в поліцію.
Я зайшов до Теодора Івановича з якогось питання, і коли приїхав агент, став свідком їхньої розмови. Агент, літній мексиканець, вислухавши капітана, присунув до себе пляшку холодного «Боржомі», що стояла на столі, налив у склянку, випив і, закуривши сигару, сказав:
— Капітане, не поспішайте з поліцією. Як тільки ви зробите таку заяву, вас атакують репортери. Фотографія теплохода під червоним прапором і ваша потраплять у газети. Це ж сенсація! З радянського судна, не витримавши більшовицького гніту, втік матрос!
— Як же бути? — хриплим від хвилювання голосом запитав Теодор Іванович.
— Я вам пришлю людину, яка знайде вашого матроса, — відповів агент. — Є тут у нас один єврей. Сам він з Польщі. Вся його родина загинула в Освенцимі, коли фашисти вивозили туди євреїв з Варшавського гетто. Йому було в той час років десять-дванадцять, і його вивела з гетто одна полька, подруга його матері. Вона ховала його до закінчення війни. А потім допомогла виїхати до Америки. Там він отримав юридичну освіту. Я не знаю, як він опинився в Мексиці, в нашому місті, але він дуже допомагає нашим біднякам. Багато хто з них безграмотний, і він пише від їхнього імені всілякі прохання і виступає їхнім захисником у різних судових тяжбах. Я пришлю його до вас. Дасте прикмети вашого матроса, і, впевнений, він його знайде!
Допивши «Боржомі» і загасивши в попільничці недопалок сигари, агент пішов. Я теж хотів піти, але Теодор Іванович зупинив мене:
— Зачекайте. Подивимося, хто це нам допоможе знайти втікача. І скільки він візьме за свої послуги?
— Я думаю, сума буде пристойною, — сказав я.
— Що ж, гра варта свічок…
Вставши зі столу, Теодор Іванович нервово ходив по своїй просторій каюті. Я розумів його стан. Якщо матроса не знайдуть і ми повернемося до Одеси без нього, нас почнуть тягати до КДБ. Але найбільше неприємностей звалиться на голову капітана…
Увійшов помполіт. Він робив з нами перший рейс. Коли після виходу з Одеси на загальних зборах він знайомився з екіпажем, сказав, що в Чорноморське пароплавство прийшов з армії, де був заступником командира полку з політичної частини і мав звання підполковника. Суто сухопутний чоловік, трапи він називав «сходами», каюти «кімнатами», а швартовні кінці «мотузками». Сидячи в каюті і слухаючи по радіо Москву, він чи не щодня збирав екіпаж і проводив політінформації, закликаючи нас при звільненні в закордонних портах бути пильними і не піддаватися на можливі провокації.
Він так набрид цими постійними нагадуваннями про пильність, що коли в Атлантичному океані нас прихопив шторм і помполіт, укачавшись, не приходив ні на обід, ні на вечерю, боцман, зустрівши мене на палубі і тримаючись від качки за поручні трапа, сказав: «Хоч би шторм дав відпочити від нашого підполковника».
Боцман «Більшовика Суханова» Микола Петрович Захарчук був старий моряк, який проплавав усю Велику Вітчизняну війну на Чорному морі на теплоході «Калінін». Він розповідав, як у листопаді 1941 року, коли німці були під Феодосією, обстрілюючи місто прямою наводкою з артилерійських гармат, «Калінін» під командуванням капітана Івана Федоровича Іванова увійшов до порту, і моряки за допомогою співробітників феодосійської картинної галереї Айвазовського встигли завантажити на борт усі картини великого мариніста. А коли виходили з порту, снаряди рвалися вже на причалі, де був пришвартований теплохід.
«Калінін» першим з чорноморських суден після звільнення Одеси в квітні 1944 року увійшов до Одеського порту, і боцман розповідав, як дивилися на звільнене від фашистів рідне місто, і на очах у всіх були сльози…
Коли помполіт увійшов до капітана, він виглядав так, ніби переніс тяжку хворобу. Він курив, хоча до цього я не бачив його курцем. А коли ткнув у попільничку недопалок, рука його тремтіла.
— В поліцію заявили? — запитав він капітана.
— Поки ні.
— Чого ж ви зволікаєте? Я буду змушений писати у своєму звіті до парткому про ваше бездіяльність!
— Пишіть, що хочете, — втомлено відповів капітан. — А зараз… Коли мені знадобитеся, я вас поклич.
Грюкнувши дверима, помполіт пішов. А незабаром на порозі каюти з’явилася обіцяна агентом людина. Він був невисокий, сутулий і зовсім лисий. Його смагляве зморшкувате обличчя виражало, коли він подивився на нас, крайнє цікавість.
— Ви перші радянські люди, — сказав він, — яких я бачу. І вважатиму за честь вам допомогти.
Пам’ятаю, звали його Соломон. З питань, які він поставив капітану, коли сів за стіл, було видно, що це людина чіпка, наполеглива, і якщо за щось візьметься, доведе справу до кінця. Вислухавши капітана, він сказав:
— У місті вашого матроса немає. Якби він там з’явився, я б уже знав. Пошукаємо за містом.
Він швидко встав, потиснув нам руки і пішов.
У тягостному очікуванні минув день. Потім другий. Підігнали нові вагони з бавовною. Почалося завантаження. Але якщо раніше капітан
нервував, що вагонів немає і невідомо, коли ми вийдемо в море, бо пароплавство поспішало з відходом, то тепер, побачивши порожні вагони з бавовною, що стояли біля борту, Теодор Іванович з гіркотою мені сказав:
— Хоч би дощ пішов, щоб затримати завантаження, поки не знайдеться цей чортів втікач.
І він знайшовся!
Привів його нам Соломон. Матрос був брудний, неголений, і коли увійшов до каюти капітана, заплакав. Ні про що його не питаючи, Теодор Іванович викликав суднового лікаря, наказав відвести матроса до суднового лазарету, дати заспокійливе, привести до тями і до прибуття в Одесу тримати в лазареті. А коли лікар і матрос пішли, дістав з холодильника пляшку коньяку, відкрив коробку цукерок, нарізав лимон і, запрошуючи Соломона до столу, запитав:
— Як ви його знайшли?
— Дуже просто, — відповів Соломон. — Коли ви сказали, що на причалі стояли порожні вагони, я зрозумів, що ваш матрос, ще не прийшовши до тями від сп’яніння, заліз в один з вагонів і заснув. Так і поїхав. Я став обдзвонювати всі залізничні станції, і на одній з них мені сказали, що в кабінеті начальника станції сидить і плаче якийсь хлопець і говорить незрозуміло. Начальник збирається здати його в поліцію. «Ні в якому разі! — закричав я. — Зараз приїду за ним і заберу!». І ось він тут.
Теодор Іванович міцно потиснув Соломону руку, а коли випили по чарці, поставив ще одне запитання:
— Скільки я вам винен?
Соломон відсунув чарку і встав:
— У вас на кормі червоний прапор. Прапор країни, що перемогла фашизм. Ось це найвищий мій гонорар!
І, побажавши нам щасливого плавання, він пішов.
А матрос-втікач після повернення до Одеси був звільнений з пароплавства.
Ось так закінчилася ця історія, що трапилася в мексиканському порту Веракрус…