Жменя землі

Теплохід «Аркадій Гайдар», на якому в радянські часи я довго працював старшим механіком, перевозив різні вантажі: бавовну, зерно, руду, цукор навалом і в мішках, сільськогосподарські машини і, що сьогодні ні для кого не секрет, — зброю. Цей вантаж ми брали в засекреченому тоді порту під Миколаєвом. Називався він Жовтневий. А возили це «добро», як і інші судна Чорноморського пароплавства, в арабські та африканські країни, до В’єтнаму та на Кубу.

А один раз, завантаживши у свої трюми танки, пішли до Чилі, де президентом був тоді соціаліст Сальвадор Альєнде, якого підтримував Радянський Союз.
З метою секретності йшли не через Панамський канал, де господарювали американці, а, обійшовши Південну Америку, пройшли Магеллановою протокою з Атлантики в Тихий океан, доставивши танки до чилійського порту Вальпараїсо. Але невдовзі після цього рейсу в результаті військового перевороту Сальвадор Альєнде був убитий. До влади в країні прийшов генерал Піночет, встановивши в Чилі військову диктатуру, і привезені нами танки дісталися йому…
Так от. Вивантажившись одного разу у В’єтнамі, ми пішли до Індонезії, де завантажили в трюми та на палубу колоди червоного дерева. Вантажили їх на Італію, де з червоного дерева виготовляють меблі. Колоди брали на рейді невеликого індонезійського порту, до якого підступав тропічний ліс, що дихав задушливою спекою.
Легше ставало тільки перед світанком, коли за ніч ліс трохи охолоджувався. Але варто було зійти сонцю, як виснажлива спека знову заливала все навколо. А на ліс було боляче дивитися, ніби відбивав він відблиск пожежі.
Вранці до нашого борту підпливали на човнах місцеві жителі. Човни були повні бананів, ананасів, манго, кокосових горіхів і ще якихось невідомих тропічних фруктів. Все це можна було не тільки дешево купити, але й виміняти за кілька шматків мила або за пару банок згущеного молока.
Також недорого можна було придбати мавпочку або папугу. Але капітан попередив, що привозити до Європи без документів неприщеплених тварин або птахів категорично заборонено. І привезені на продаж «безпаспортні» мавпочки та обурено хлопаючі крилами папуги так і залишалися в човнах під опікою своїх господарів.
А колоди підвозили на баржах. Напівголі вантажники, схожі на піратів, стропили колоди, і під тарахтіння суднових лебідок вантажні стріли піднімали колоди на борт і опускали в трюм.
Під час завантаження на палубі чергував поліцейський, який відганяв від борту продавців тропічних фруктів і стежив, щоб жодна колода не впала у воду або не залишилася на баржі. Тобто, щоб не було вкрадено…
Завантаження тривало довго. Більше місяця. І коли, пішовши нарешті з цього спекотного порту, ми вийшли в океан, було таке відчуття, ніби в душній непровітрюваній кімнаті з тріском розбили вікно і в приміщення увірвався свіжий пружний вітер!..
Ми вже пройшли Суецький канал, увійшли в Середземне море, а капітан все ще не знав, в який італійський порт адресовано вантаж. І, збираючись вечорами в кают-компанії, ми гадали, де будемо вивантажуватися: в Генуї чи Неаполі. Хтось зі штурманів, який возив колоди червоного дерева до Італії на іншому судні, казав, що вивантажувався саме там. А мені хотілося в Чівітавеккью. Я знав, що цей порт за півгодини їзди від Риму. І якщо нас адресують туди, можна буде з’їздити на екскурсію до Вічного міста…
Не пам’ятаю, в якому році ми робили той рейс. Але пам’ятаю, був березень. А березень на Середземному морі — місяць підступний. Тиха штильова погода може різко змінитися пронизливим свистом вітру і піднятою ним величезною хвилею.
Так і сталося. За кілька днів до підходу до берегів Італії розігрався шторм. Море побіліло від спінених хвиль. А небо потемніло від гнаних вітром хмар, які неслися так низько, що, здавалося, чіпляються за наші щогли. Від хитавиці завантажені на палубу колоди почали зі скрипом рухатися, і капітан, побоюючись, що вони зваляться за борт, оголосив аврал. Матроси на чолі з боцманом, обв’язані страхувальними поясами і обдавані шквалом бризок, стали заводити на колоди додаткові кріплення.
Піднявшись на місток, я побачив, як капітан у мокрому від бризок дощовику і насунутій на лоб кепці напружено стежив за людьми, що працювали. Побачивши мене, нервово закуривши, він сказав:
— Скоріше б до землі дістатися. Набридло переживати за цей чортів вантаж!
І тут на місток піднявся радист.
— Є новини? — запитав капітан.
Радист кивнув і дав капітану радіограму. Швидко прочитавши її, капітан посміхнувся:
— Ну от, нарешті дали адресу. Йдемо до Равенни.
До вечора того ж дня море почало заспокоюватися, судно додало ходу, а до ранку можна було вже розрізнити на горизонті тонку смужку землі…
Порт у Равенні був так щільно заставлений пасажирськими та вантажними суднами, що нам довелося цілий тиждень простояти на рейді в очікуванні вільного причалу. І поки ми чекали причал, я, взявши в штурманській рубці лоцію Адріатичного моря, прочитав усе, що стосувалося цього італійського порту.
Що я знав про Равенну? Знав тільки, що тут був похований Данте, і ще — читав колись вірші Олександра Блока про це італійське місто. А з лоції, крім описів безпечних підходів до порту, дізнався, що Равенна — найдавніше італійське місто з численними пам’ятками візантійського мистецтва, яке щорічно відвідують мільйони туристів з усього світу.
Але оглянути ці пам’ятки в Равенні для мене виявилося проблемою. І ось чому. По одному в закордонних портах ми на берег не сходили. Тільки по три людини. Так приписували «Правила поведінки радянського моряка за кордоном». На кожному радянському судні був помполіт, помічник капітана з політичної частини. Він і складав групи. Йдучи в місто, я, як старший групи, мав розписатися в журналі звільнень. А після повернення на судно знову залишити в журналі свій підпис. І коли ми пришвартувалися в Равенні і я зміг зійти на берег, помполіт, призначивши мене старшим групи, включив до неї буфетчицю і боцмана.
Після виходу в місто я сказав своїй групі, що обов’язково потрібно відвідати місце, де похований Данте. І тут наша молоденька буфетчиця вигукнула:
— Ви що! В Італії найкраще жіноче взуття. Що хочете зі мною робіть, але я піду тільки по магазинах!
А боцман, який отримав ще в Індонезії радіограму про народження онука, додав:
— І мені онучці пелюшки-роспашонки купити треба. У нас же ні до чого не докупишся.
Я їх розумів. Але потрапити до Равенни і не побувати біля місця поховання Данте, автора «Божественної комедії», яку він писав теж тут, було вище моїх сил! А якщо і завтра я піду у звільнення, то все одно помполіт дасть мені кількох матросів, які теж захочуть ходити тільки по магазинах! Допустити розпад групи, згідно з тими ж «Правилами поведінки радянського моряка за кордоном» я не мав права. Але що залишалося робити? І я прийняв рішення. Дійшовши до першого універсального магазину, я сказав:
— Робіть свої покупки і чекайте мене біля входу.
І, як тільки мої супутники увійшли до магазину, я майже побіг вузькими вуличками Равенни в пошуках поховання Данте. Шукати довго не довелося. Потрапивши на вулицю Анжело Маріані, я побачив на стіні будинку стрілочку з написом: «До гробниці Данте». Такі стрілочки і привели мене до місця поховання великого поета.
Але підійти до його гробниці теж виявилося непросто. Біля входу до напівпідвального приміщення, де знаходився саркофаг, стояла юрба туристів. Чулася англійська, французька та німецька мова. Ставати в чергу було марно. Це зайняло б багато часу. І я, нехтуючи правилами пристойності, став прослизати крізь цей натовп. Мені щось обурено говорили, одна жінка скрикнула, коли я ненавмисно наступив їй на ногу. Але, наполегливо рухаючись до своєї мети, я незабаром опинився перед гробницею великого поета. Вона була облицьована мармуром з висіченим на ньому орлиним профілем Данте і датою його смерті — 1321 рік.
Біля підніжжя гробниці стояв вінок з живих червоних троянд, перев’язаних чорною муаровою стрічкою. Очевидно, це був дар від якогось заможного італійця автору «Божественної комедії», великому творінню ходіння по колах пекла, перебування в чистилищі та раю.
Постоявши біля цього святого місця, я кинувся назад. Свою групу застав біля входу до магазину. В руках у них були пакети та коробки з покупками.
Повернувшись на судно, я доповів помполіту про прибуття і, розписавшись у журналі звільнень, зайшов до своєї каюти, вимив руки і спустився до кают-компанії на вечірній чай. І тут побачив дивну пару. Священика в чорній сутані з хрестом на грудях і стару жінку, теж всю в чорному, яка спиралася на паличку. Наш капітан щось їм пояснював, показуючи на квіти, яких у нашій кают-компанії було багато. Потім вони підійшли до великої діжки з фікусом. Капітан дав жінці столову ложку, вона дістала з сумки целофановий кульочок і насипала в нього кілька ложок землі, в якій ріс фікус. Постоявши ще трохи, у супроводі капітана вони пішли до виходу.
Коли капітан повернувся і сів пити чай, він пояснив мені мету візиту цих людей. У роки Другої світової війни у жінки, яка була зі священиком, загинув у Росії син. Він воював у складі італійської дивізії, посланої Муссоліні на Східний фронт. Жінка живе в селі недалеко від Равенни. Священик — її сусід і духовний наставник. Він прочитав у газеті про прибуття до Равенни радянського судна і сказав про це своїй сусідці. Вона й вирішила приїхати на радянський теплохід і попросити жменю землі, в якій був похований її син. Ось така історія.
Якщо в Індонезії нас вантажили більше місяця, то в Равенні вивантажили за три дні.
Виходили ми сонячним ранком. Чистенький буксир підійшов до нашої корми, матроси подали на нього сталевий трос, і буксир, пихкаючи від напруги, почав відтягувати нас від причалу.
І дивлячись на віддалені від нас судна, що стояли біля причалів, і місто, потонуле в сонячному мареві, я раптом згадав вірші Блока: