Спекотний серпень сімдесятого. Вже давно пахло грозою. І ось — в один «прекрасний» день, прийшовши на роботу, ми опинилися перед наглухо зачиненими входами в інфекційну лікарню. На її території розташовувався НДІ вірусології та епідеміології, у побуті — бакінститут.

Усім веліли зібратися в актовій залі меморіальної кутової будівлі. На екстрене засідання. І в тривожну тишу впало це гидке слово: «Холера!»
Через лічені години ми, м.н.с., аспіранти, закликавши на допомогу досвід, здавалося, давно і незворотно минулого, озброєні суворими інструкціями і… тетрацикліном, міряли непривиклими до такого навантаження ногами багато верст. В основному — бездоріжжя.

Ленінський район. Пересип. Подвірний обхід!
Пересічена місцевість, пил, бруд, будинки і будиночки, що давно мали б припинити своє, принизливе для їхніх мешканців, існування. Штахетники та кам’яні паркани, захлинаються від злісного гавкоту пси. Перелякано-одурілі, але частіше — байдуже-недовірливі, глузливі, а то й схожі на своїх сторожів люди…
Ноги гудуть, піт заливає очі, халати через два-три години — ніби тиждень ношені. Язик, десятки разів повторюючи одне й те саме, випитуючи про всіх мешканців, вже заплітається. Рука не тримає ручку — письмовий спазм: «Прізвища, імена, вік, стать, місце роботи, навчання, самопочуття…».
Подвірний обхід! Не оминути жодного закутка, жодної хатини! Інших немає вдома, отже, знову і знову туди, де була, — «чорти круги, як нетопир!».
День ненормований, і лише із заходом палючого світила — кінець. Тепер: як дістатися на 16-ту Фонтана, де — трирічний син, хвора мама? Як не привезти їм із халатом, взуттям цю азіатську гостю? Де і як прати халат, якщо в СЕС ці дві пані, забарикадувавшись у своєму кабінеті, вчора несамовито кричали: «Не вносьте сюди халатів!»?
Але — труба кличе, настав твій час, згадай: «У житті завжди є місце подвигу!».
А ці… Бог з ними. Як і з тим, головним начальником, отетерілим, коли, прорвавши кордони, ти все-таки ввірвалася до нього в кабінет. О-о-о! Було що охороняти! — накритий стіл з різною смакотою (здається, там була і ікра, і балики, і чого тільки не…) А вже точно — всілякі з яскравими наклейками пляшки. А що? Профілактика холери!
Та-а-а… Він онімів від «нахабства», але ти, у праведному гніві, танком — нищівним — зім’яла його. І він навіть розкрив обійми, коли нарешті хмільний мозок з трудом усвідомив, чого ж ти вимагаєш. А ти вимагала чоловічу дезбригаду, надану місту військовим округом. Тому що проводити дезінфекцію в вівтарі Новослобідського храму — єпархії хворого священика (посів — позитивний) — жіночою бригадою не мала морального права. «Можливий конфлікт церкви і держави!» — відчеканила. Ось тут він, зі словами «Розумниця! А ми й не доперли!», і розкрив обійми. Краще б дав бутерброд, хоч один, хоч з «вареною» — з ранку не ївши.
А закінчувала, лише виявивши контактних і площу необхідної дезінфекції, доставивши відомості до центру, де о восьмій ранку отримувала адреси хворих з підтвердженим діагнозом. Вже при зорях… Правда, тоді вже був у розпорядженні старенький «москвич» з шофером Володею.
Повернувшись з ним до храму, дізналася, що пані таки увійшли до вівтаря і — «все зробили». Не страх конфлікту, але вроджене: «Як посміли?» — мучило не один день. А сьогодні — безглузда думка: «А може, й не входили вони, владнали по-своєму? Не всі ж такі дурепи, як ти…»
Як забути той осередок на Московській? Благо, в будинку неподалік від міліції. Знадобилася. Володя рятував.
…Напівпідвал, бруд і «мерзота запустіння» житла «пиятиці», як кричали сусіди, намагаючись оспорити факт захворювання його на холеру: «Нажерся, сволота, а ми страждай!» Але ти-то знала: вібріон висіяний, сумнівів немає. О, які страшні обличчя, крики, лайка! Розлючений натовп, а ти посередині, тоненька, наївна, як дівчинка, хоч і двадцять вісім… Ось і зіткнулася обличчям до обличчя з тим, про що відала лише з історії боротьби з епідеміями. Беззастережно повірила: так, натовп міг розтерзати лікарів…
Як розповісти про тижні позмінної, цілодобової роботи співробітників інституту, твоєї в рідних стінах?
Про механічні, багатотисячні за зміну: випалювання бактеріологічної петлі в полум’ї спиртівки — раз; охолола — укол у відкриту лаборантом баночку — два; захоплену петлею частину «аналізу» — у флакон з живильним середовищем — три; раз-два-три; раз-два-три; ра-а-з — дв-а-а — тр-и-и… Такий собі вальс-бостон. Всі вісім годин. Кола перед очима, піт не витерти, всі вікна, кватирки — задрані. Мухи! Марлі, бач, немає…
А біля стін — у три-чотири ряди, висотою по груди і вище — баночки, баночки, баночки з вмістом, що чекають своєї черги на дезінфекцію. Тому що, хоч і заставлені препараторські та коридори каструлями, каструлищами, баками, ванними з лізолом, карболкою, але їх не вистачає. Аналізи шлють усі поліклініки, лікарні, санаторії, будинки відпочинку, більшість тепер — обсерватори.
Як розповісти про наших чоловіків: кандидатів, доктора наук, які, бувало, всю свою зміну, не розгинаючись, топили ці баночки, захопивши їх довгим корнцангом? На жаль, не дуже довгим… Або — витягали знезаражені. Жінки-препаратори, лаборанти, траплялося, падали в обморок.
Ось такими були перші тижні — свідчу! Потім-то, коли з усього Союзу приїхали фахівці протичумних інститутів, відкрилися інші, спеціально оснащені лабораторії, пригнали достатньо дезкамер — стало легше.
Полегше було і в нічні зміни: первинних посівів небагато, пересіви на вибіркові середовища, за необхідності — чиста робота, не виснажлива темпом. І ми — ах, як молоді ми були! — влаштовували «перекури» на задньому ґанку з видом на Еверест порожніх баночок зростом у два поверхи і вище. Де ви, приймальники тари?! А, може, й накопичив «стартовий капітал» дехто тоді?..
Ми ж — дихали, ви чуєте, — дихали! Милувалися зорями, базікали і співали, складали «безсмертну Холеріаду», травили анекдоти і реготали до кольок, згадуючи — куди анекдотам — наші реалії.
Ну хоча б ось таку: півлітрова (!) банка з «аналізом», повна (!), «законсервована». Так-так! Закатана закупорювальним ключем! Сезон-то — заготовок. Можна зрозуміти пацієнта: «Як би чого не вийшло! Сплутають ще моє добро з чужим, а я віддувайся». А скоріше — гуморист доморощений. Возися тут з «відкривачкою»! Хто реготав, хто — обурювався. Розберися, хто більш правий…
Та-а-а…. Було діло… Не бізнес — Діло. І — «були люди в наш час».
Скажете: «Так платили ж вам». А як же! Правда, довелося почекати, і чим далі, тим більше, але все ж… Без холери — 98 крб, з нею, рідною, — 150. А потім — якщо м.н.с. — кандидат наук: 120, не кандидат — 132. Ні, ви не дочулися, саме так. Ступінь гріти, охороняти повинна! Надбавка за шкідливість остепененим не належить. Та гаразд вже! Про пенсію тоді якось не думалося…
Гірше, що ще два місяці після всього не росли клітини в культурі тканин: саме повітря, стіни просочилися парами карболки, лізолу.
— Що? Наші легені, нирки, печінка? Ах, яка дрібниця! А от без клітин ні вірусу не розмножиш, ні досвіду не поставиш. Та й багато штамів вірусів загинули без холодильників. Кажуть, що деякі врятували. В домашніх «заморозках». Але ви не вірте — це ж «колосальне порушення інструкції. Підсудне».
А до кінця аспірантури залишалися лічені місяці…