Тридцять років тому Одеса опинилася втягнутою в незвичайне змагання. Канадське місто-побратим Ванкувер запропонував позмагатися у фізичній активності. У певні дні кожен мешканець обох міст міг зателефонувати за спеціальним телефоном і повідомити, скільки часу на добу він приділив фізкультурі: робив зарядку, здійснив пішу прогулянку, грав у футбол — не має значення. Головне — рух. Сумовані години та хвилини ділилися на кількість мешканців, і таким чином визначався переможець.
Чи треба нагадувати, хто в цьому незвичайному суперництві досяг успіху? Пам’ятається, коли поцікавився в спорткомітеті Суворовського райвиконкому, звідки взялася така вражаюча цифра шанувальників фізичної культури, послідувала простодушна відповідь: трамваї на селище Котовського через аварію не ходили, тому кілька тисяч змушені були добиратися додому пішки.
Що правда, то правда, навряд чи наші заокеанські друзі, кидаючи товариський виклик, припускали рівень показухи та приписок навіть у такій нешкідливій справі, як пропаганда здорового способу життя. І, тим не менш, судячи з себе та своїх знайомих, саме в ті дні фізична активність одеситів підвищилася. І значно! Інша річ, що після оголошення результатів заходу вона повернулася до попереднього показника. Як би там не було, треба визнати, що в той час у загальноосвітніх школах функціонували безкоштовні спортивні секції, працювали численні ДЮСШ, проводилися різного рівня спартакіади.
Сьогодні ж у сучасних підлітків сформувався стиль життя, який веде до зниження рівня здоров’я та фізичної підготовленості. При цьому за результатами досліджень професора Геннадія Апанасенка, завідуючого кафедрою санології та спортивної медицини НМАПО ім. Шупика, 60% учнів старших класів регулярно споживає алкогольні напої, 40% тютюнозалежні, а 13% вживають легкі наркотики. «А що їм робити, — ставить риторичне запитання професор, — якщо кожна десята школа не має спортивного залу, 40% діючих спортспоруд не відповідає сучасним вимогам, а в 70% з них не ведеться жодна фізкультурно-оздоровча чи спортивна робота?»
Про все це мене змусив замислитися Указ Президента № 42/2016 від 9 лютого поточного року «Про Національну стратегію оздоровчої активності в Україні на період до 2025 року «Рухова активність — здоровий спосіб життя — здорова нація». Стратегія ця визначає низку основних завдань, серед яких розробка та затвердження рекомендацій щодо оздоровчої рухової активності як документа, що містить конкретні вказівки щодо обсягів, інтенсивності та форм видів рухової активності для зміцнення здоров’я осіб різної статі та віку; розробка комплексу показників для оцінки рівня фізичного здоров’я різних груп населення; сприяння створенню Всеукраїнського фонду розвитку рухової активності та здорового способу життя «Активна Україна — здорова нація» з метою залучення позабюджетних коштів для розвитку матеріально-технічної бази масового спорту та заохочення осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.
Передбачається формування інфраструктури сучасних та привабливих спортспоруд за місцем проживання, у місцях масового відпочинку громадян, на базі загальноосвітніх навчальних закладів, які мають бути легкодоступними для різних верств населення, насамперед малозабезпечених, упорядкування мережі центрів фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» та вдосконалення нормативно-правової бази їх діяльності.
Можна ще довго цитувати цей багатообіцяючий документ — як зазвичай у таких випадках, у ньому маса корисних пунктів. Але хотілося б повернутися до Указу Президента. Там, зокрема, Кабінету Міністрів доручено щорічно до 1 липня розробити план заходів на наступний рік щодо реалізації цієї стратегії, а до 15 лютого — підготувати та оприлюднити звіт про реалізацію цього плану, а також передбачити в проєкті державного бюджету кошти на його реалізацію. Аналогічні регіональні плани доручено готувати й місцевим державним адміністраціям та до 15 січня надавати звіти про їх виконання. У зв’язку з цим наголошується на необхідності створення координаційної ради на чолі з віце-прем’єром та відповідних рад при місцевих держадміністраціях.
1 липня позаду, але жодних відомостей про створення подібних координаційних рад на офіційних сайтах владних структур мною не виявлено. Невідомо, чи складені плани, про які йдеться в указі, але зрозуміло одне: перш ніж щось планувати, необхідно чітко визначитися — з чим ми маємо справу. У нашому випадку — провести аналіз фізичного стану різних груп населення. А такого не проводилося. І якщо навіть якісь папери у вигляді звіту наверх відправлені, інакше як відписками до них ставитися не можна.
Чудово розумію, що проведення подібного аналізу вимагає певних витрат часу, сил і коштів. Тому пропоную не намагатися охопити неосяжне, а зосередитися на підлітковому віці — від 15 до 18 років. Тому що це одночасно наше сьогодення і майбутнє — завтрашні будівничі держави та її захисники. Водночас саме в цій віковій групі, на думку професора Л. Пархоменко, завідуючої кафедрою підліткової медицини Харківської медичної академії післядипломної освіти, з кожним днем збільшується показник реєстрації хронічних захворювань. Для сучасної молоді потрібні послуги, які за формою відрізняються від послуг, що надаються дорослим і дітям.
Нині підлітки 15—18 років спостерігаються в дитячих поліклініках (що для мене дивно, мені здається, що підліткові кабінети логічніше було б створювати при «дорослих» медзакладах). В обов’язки підліткових фахівців входить проведення первинної профілактики, боротьба з інфекційними захворюваннями, проведення профілактичних щеплень, боротьба за здоровий спосіб життя, зміна мотивації до свого здоров’я. Однак укомплектованість у містах і районах області підлітковими «вузькими» фахівцями недостатня. Крім того, чи не надто багато ми покладаємо на медиків? Згідно з думкою експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я, роль медицини у вирішенні проблем збереження здоров’я населення вельми скромна — всього 8—10%, а способу життя — 50% і більше. І скільки не вкладай у медицину грошей, реальних успіхів у стані здоров’я населення чекати не варто.
Ось ми й підійшли до ключового, усім добре відомого поняття — профілактики. І щоб її забезпечити, необхідне об’єднання зусиль різних зацікавлених осіб — батьків, учителів, медиків, працівників військкоматів, спортивних товариств, спортклубів, фітнес-клубів, райадміністрацій та органів самоврядування. До речі, свого часу в Малиновському районі досить успішно впроваджувалася в життя програма «Наші діти», чому б не скористатися цим досвідом?
Повторюся, мені нічого не відомо про формування координаційних рад (всеукраїнської чи регіональних). Але, на мій погляд, найефективнішою завжди є організація, створена знизу. Тому закликаю всіх зацікавлених осіб відгукнутися на цю публікацію — із зауваженнями, пропозиціями, запереченнями, побажаннями. Таким чином сам собою утвориться громадський координаційний рада, здатний виробити конкретні та реальні заходи щодо реалізації стратегії, результатом якої, як сказано в повідомленні прес-служби Президента України, стане «скоординована діяльність суб’єктів різних секторів соціально-економічної сфери державної політики, що сприятиме зміні поведінки громадян на користь використання оздоровчої рухової активності та ведення здорового способу життя і формування здоров’я, збільшенню щорічно на 1% кількості громадян, які мають достатній рівень оздоровчої рухової активності та ведуть здоровий спосіб життя».
А особливий інтерес викликають думка та пропозиції працівників органів, до яких безпосередньо звертається Президент у своєму указі, — облдержадміністрації та міського самоврядування. Адже саме їм доведеться звітувати про те, що зроблено в плані реалізації цієї стратегії.











