Трохи більше року минуло після нашого переїзду в іншу квартиру. Тепер ми живемо на шостому поверсі дев’ятиповерхового будинку. У нашому під’їзді живе кішка, вона нічия. Кішка красива і схожа на Багіру з мультика про Мауглі, така ж чорна і розумна.
Двері в під’їзді обладнані домофоном. Коли мешканці в під’їзді натискають кнопку виходу, лунає звуковий сигнал, кішка підбігає до дверей, щоб зайти. Коли їй потрібно вийти, робить те саме. А ще вона катається на ліфті. Першою заходить у кабіну і першою виходить.
Тільки сідає в ліфт не з усіма, перебірлива. Мабуть, відчуває тих людей, які можуть її образити. Є у нас в під’їзді шкідливий старий. Вічно всім незадоволений, всіх лає і критикує. Так от, з ним кішка ніколи не їздить, хоч він її і кличе.
Перед тим, як зайти в ліфт, кішка спочатку підбігає до людини, нявкає. Іноді тихо і кілька разів всього, а іноді голосно і безперервно. До тих пір, поки двері ліфта не зачиняться. Я хоч і не знаю котячої мови, але чудово її розумію. У першому випадку вона говорить: «Щось я зголодніла», у другому, напевно, вже кричить: «Я вмираю з голоду».
Коли кішка виходить з ліфта, біжить прямо до дверей тієї квартири, де живе її супутник, і терпляче чекає, поки їй чого-небудь не винесуть.
Якось піднялася я на свій поверх — кішка під дверима сидить. Виявляється, мама в магазин ходила, кішка з нею на ліфті приїхала. А коли мама в квартиру зайшла, їй подзвонили з роботи, відволікли. Про кішку вона забула, а та, бідненька, сидить голодна і чекає. Насипали ми їй корму, вона їсть і муркоче. Ось така у нас живе розумниця-кішка.











