Я ненавидів її. Усіма фібрами душі, кожною клітинкою тіла! Проклинаючи черговий фонетичний розбір, літери, що тікали з коренів слів, зменшувально-пестливі суфікси та дієприслівникові звороти. А вона була живим втіленням цього кошмару. Вона вінчала піраміду, нагромаджену правилами різних правописів орфографії та пунктуації. Відшукуючи і не знаходячи в нас хоча б натяку на почуття мови, вона день за днем втовкмачувала нам його, поки за законом діалектики тупе заучування не переходило в усвідомлене розуміння.

— Запишіть це і за-па-м’ята-йте на-зав-жди! — нескінченно повторювала вона нам, розтягуючи слова і свято вірячи, що головний предмет у школі, безсумнівно, українська мова.

У відповідь на її муки ми вигадували свої, змагаючись у винахідливості та вихваляючись один перед одним. Від горезвісних кнопок на стільці до нічних дзвінків на домашній телефон. Від спроб зриву уроку до розмальовування стін її під’їзду погрозами графіті. Ми були героями! І зухвало дивилися їй в очі, коли вона просила записати чергове домашнє завдання. Хоча це, правду кажучи, було зайвим. Очі її ховалися за товстими лінзами окулярів у доісторичній роговій оправі — вона майже нічого не бачила.

Ми ховали окуляри, але завжди всім класом отримували вчасно перевірені твори, обсягом «мінімум 24 аркуші» (!) з акуратно підкресленими, обведеними, відзначеними червоними чорнилами помилками. О, ці твори! Наша «майстерність» ніколи не встигала за її вимогливістю. Ми знову і знову вдивлялися в образ Катерини, яку Островський, звичайно, любив, але з відтінком чоловічої іронії, і не бачили абсолютно нічого! І це тривало і тривало, і здавалося, кінця цьому немає.

Вона приходила до школи з величезною кошиком, доверху набитою книгами, і ніхто з нас не рухався з місця, щоб допомогти їй піднятися на третій поверх. Ми мстиво вслухалися в брязкання коліщаток об сходинки, найбільше бажаючи в ті моменти, щоб усе це розсипалося і, по можливості, розпорошилося на атоми: багатотомний кошик ніс нам нові випробування, які вже давно перестали обмежуватися тільки українською класикою:
— Що ж, приступимо, шановні! Запишіть це і за-па-м’ята-йте на-зав-жди!..
…А потім час почав прискорюватися. Ми всі отримали найвищі бали і розлетілися по вишах країни і світу… І ось на чому я спіймав себе — у Петербурзі одним із перших музеїв я відвідав квартиру Ахматової у Фонтанному домі, а в Празі з благоговійним трепетом сфотографувався біля недолугого пам’ятника Кафці… Я знаходжу задоволення в читанні і вважаю це одним із найбільших задоволень життя. Мені легко даються листи до коханої дівчини, а іноземці дивуються образності моєї англійської… З чого б це і до чого, друзі? Не здогадуєтеся?
А її вже кілька років немає на світі. Це була старенька, безневинна і махрово-інтелігентна жінка. І все, що я можу послати їй туди тепер, — це: «Пробач мені, мій Учителю! Яким же я був дурнем!».