ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Я пропрацював на суднах Чорноморського пароплавства багато років. Багато чого з тих років забулося. Теплохід «Аркадій Гайдар», де я трудився старшим механіком, стояв у Єгипті, на рейді Александрії, куди ми прийшли з вантажем лісу з Фінляндії.

З повідомлень по радіо ми вже знали про розвал Радянського Союзу. Вночі капітан отримав з пароплавства розпорядження змінити на судні прапор. І вранці того дня екіпаж вишикувався на кормовій палубі, де за командою капітана Віктора Олексійовича Бовжученка старший помічник капітана Володимир Васильович Костроменко спустив з кормової щогли червоний прапор вже неіснуючого Союзу Радянських Соціалістичних Республік і підняв жовто-блакитний прапор незалежної України.

А потім боцман, озброївши підвіску, піднявся на трубу і зрубав на ній символ СРСР — серп і молот, зафарбувавши білою фарбою червону смугу, що опоясувала трубу.

Так ми вступили в нове життя…
Під прапором України ми зробили кілька рейсів на Далекий Схід, а потім отримали команду взяти курс на Індію.
Йшли в повній впевненості, що йдемо під завантаження чаю або джуту — традиційних товарів індійського експорту. Але після приходу в порт Бомбей з подивом дізналися, що наш теплохід, який має всі документи на придатність до плавання, проданий індусам на металобрухт.
Додому повернулися літаком. А незабаром стало відомо, що доля, яка спіткала теплохід «Аркадій Гайдар», спіткала й інші судна Чорноморського пароплавства.
Кілька непроданих суден були віддані під управління іноземним судновласникам, і на одному з них мені вдалося зробити рейс. Екіпаж був одеський. Але прапор не український, а Багамських островів, порт приписки на кормі значився Нассау.
Ходили ми кілька місяців між Філіппінами та Індонезією. А бункеруватися прийшли в Сінгапур. І тут дізналися, що таке новий господар.
За радянських часів захід до Сінгапуру для наших моряків був святом. Тут отримували за весь рейс валюту, і оскільки на сінгапурському Малай-базарі все коштувало дешево, завантажувалися «під зав’язку» всілякими товарами, які в ті роки мали великий попит на знаменитому одеському «толчку».
Але коли під прапором Багамських островів ми прийшли в Сінгапур в надії отримати гроші і купити дефіцитні тоді ще у нас товари, то дізналися, що наш господар, грек, який керував судном з Пірея, грошей нам не перевів. А на вимогу капітана виплатити в Сінгапурі екіпажу зарплату відповів: «Прийдете в Пірей, де вас змінить інший екіпаж, там і отримаєте гроші».
Але Пірей не Сінгапур. І екіпаж оголосив страйк.
Прийнявши бункер, ми ще п’ять днів стояли на Сінгапурському рейді, чекаючи, чим закінчиться запечена переписка між капітаном і нашим господарем.
Одного з цих днів до нас нагрянула поліція з вимогою знятися з якоря і покинути рейд. Поліцейських послав наш грек. Але капітан пояснив їм причину небажання екіпажу зніматися з якоря, і поліцейські, погодившись, що вимоги наші справедливі, покинули судно.
Наші трюми були завантажені каучуком. Фрахт був високий. І наш новий господар, втрачаючи через наш страйк великі гроші, зрозумівши, що під його тиском ми з Сінгапуру не підемо, зарплату все ж перевів. Але після приходу в Пірей, де нам належав повний розрахунок, грошей не дав, сказавши, що переведе в Одесу.
Чекаємо досі…
Розповідаючи про той рейс, я згадав, як за радянських часів мене вразив схожий випадок. «Аркадій Гайдар» стояв на рейді того ж Бомбея в очікуванні постановки до причалу. Суден на рейді було багато, і чекати довелося довго.
Якось вранці до нас підійшов мотобот з іржавого непривабливого судна, що стояло неподалік від нас. Прапор на кормі мотобота був ліберійський. Але моряки, що піднялися до нас на борт, виявилися югославами.
За їхніми словами, їх кинув судновласник. Більше двох місяців вони стояли на рейді Бомбея без зарплати, а головне, без продуктів. Перебивалися тим, що їздили по рейду, випрошуючи на інших суднах хоч якесь пропитання. У нас всього було вдосталь, і ми забезпечили їх усім необхідним на кілька тижлин. Але що було з цими бідолагами потім, невідомо.
А незабаром стався ще один схожий випадок.
Це було в 1976 році в Африці, в Дакарі. У головному порту і столиці колишньої французької колонії Сенегалі. Вантажили ми тут какао-боби в мішках на Роттердам. А прийшли в Дакар з сусідньої африканської країни Анголи, де йшла громадянська війна.
Після приходу в порт до нас прийшли моряки з кинутого в цьому порту судновласником невеликого суховантажу під мальтійським прапором. Наші гості були поляки і прийшли до нас, як висловився один з них, «за допомогою до братів-слов’ян». Було їх чоловік п’ять, бородатих, голодних, виснажених людей. Капітаном у них був грек, який втік, забравши судновий касу. Становище цих людей було відчайдушне.
Наша кухарка нагодувала їх. А матрос-артілщик, за розпорядженням старпома, навантажив їх такою кількістю продуктів, що вони ледве дотягли їх до свого «мальтійця».
Повторю, в ті роки я був упевнений, нас, радянських моряків, ніколи не спіткає така доля.
Але — помилився…
І ось тепер, коли дивлюся з Приморського бульвару на Одеський порт, де стоять біля причалів суховантажі, контейнеровози і танкери під прапорами різних країн, з болем і образою думаю: а де ж судна під українським прапором? Чому у країни, яка має чудові порти на Дунаї, Чорному та Азовському морях, яка має суднобудівні заводи в Миколаєві та Херсоні, де ще з царських часів будувалися потужні військові кораблі та торгові судна, у країни, яка має морехідні училища та Морську академію, а головне — багатовікову історію морського судноплавства, немає свого торгового флоту?
Сьогодні українські моряки оббивають пороги крюїнгових компаній в надії отримати роботу під чужим прапором. Невже так буде завжди?..

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса