Валицький Микола Миколайович — ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Журналіст. Автор книг про Чорнобиль «Ліквідація очима фотокора…» та «Ліквідація. Дорогами пам’яті…». Лауреат премії «Союз Чорнобиль» Росії. Нагороджений знаком «За заслуги перед атомною галуззю». У Чорнобилі працював в УС-605, на зведенні об’єкта «Укриття». Сьогодні він ділиться спогадами про ліквідацію та ліквідаторів літа-осені 1986 року.
Чорнобильська катастрофа за своїми масштабами цілком може називатися війною. Війною з усіма притаманними їй критеріями та факторами, раптовою і нещадною. Вона вторглася в життя мільйонів людей, зламала стереотипи ставлення до природи, породила новий термін — «моральний Чорнобиль». Чорнобиль — це ще й совість країни. Своєрідний рентген, де проявилися всі позитивні та негативні якості народу та його окремих громадян.
До Чорнобиля я був відряджений 23 липня 1986-го як машиніст тепловоза для роботи в управлінні будівництва № 605, на яке було покладено спорудження об’єкта «Укриття» («Саркофаг» — так його називали ліквідатори у 1986-му).
Залізнична станція Теттерів — базова станція прийому вантажів для Чорнобиля. Складами з цементом, ПММ, металевими виробами та прокатом заповнені колії станцій від Києва та Коростеня. Пасажирські вагони слугували тимчасовим житлом для солдатів-резервістів («партизан»). Кожні годину-півтори на спеціально споруджену естакаду подавали під вивантаження партію хоперів-цементовозів.
Невдовзі мене було переведено до Чорнобиля старшим інженером-диспетчером виробничо-диспетчерського відділу УС-605. Займався перевезенням особового складу з житлової зони до Чорнобиля, і далі — в освинцьованих автобусах — на будівельний та монтажний майданчики до зруйнованого реактора. Тут я отримав право на фотозйомку. А ще через деякий час був направлений до Політотділу УС-605 як фотокор.

«Виконання завдання будь-якою ціною!». «Час народжує героїв! Місце подвигу — Чорнобиль!». «Завдання уряду виконаємо!». Ці гасла «кричали» зі стін ХЖВВ (сховища рідких та твердих відходів), де знаходився КП будівництва. Все сприймалося на віру і виконувалося на совість. Це був дух того часу, політичний та емоційний порив ліквідаторів.
Будівельний майданчик «Саркофага» — режимний об’єкт. Перш за все, тому, що це місце надвисоких радіаційних полів, куди допуск стороннього контингенту, навіть журналістів, передбачався у виняткових випадках і за особливим дозволом. Далі, обмеження контактів із «закритими» особами з поштових скриньок — керівниками наукових інститутів та підприємств ядерної галузі. Був такий час, коли цих людей не мали права знати в обличчя. У Чорнобилі доходило до того, що заради недопущення реклами іноземної техніки, що працювала на будмайданчику, іноземні спеціалісти не допускалися для роботи в зоні будівництва «Саркофага». І, нарешті, це суворо дозована інформація про дійсні радіаційні поля в 30-кілометровій зоні, особливо на об’єктах зведення «Саркофага».
Мені було надано право фотозйомки на об’єктах будівництва «Саркофага». Щоденне завдання — бувати в місцях та на об’єктах, де найбільше проявився героїзм ліквідаторів (будівельників, монтажників, автомобілістів, залізничників, «побутовиків»), відзняти це на плівку, щоб вже завтра знімки з’явилися в «Блискавках» та «Бойових листках», у регіональних та центральних газетах. Я здійснював вертолітні обльоти зруйнованого енергоблока, ходив з дозиметристами в розвідку, спускався в центр завалу в освинцьованій кабіні, двічі заходив у завал без біологічного захисту.
Багато монтажників приїхали до Чорнобиля, не маючи досвіду роботи в умовах підвищених радіаційних полів, але незабаром досить швидко його набули. Були й інші працівники, які так і не подолали в собі страх до радіації. Шкода, але деякі захворювання проявилися у них саме на цьому ґрунті.
Аварія на Чорнобильській АЕС — це лише одна з наполовину розсекречених сторінок нашої ядерної галузі. У країні за тоталітарного режиму багато що приховувалося. Факти аварій та їх причини зберігаються в державних архівах з грифом «Секретно» або «Для службового користування». Вважалося, що атомні аварії не повинні хвилювати людей.
Я був свідком, коли у ліквідаторів після закінчення відрядження вилучали перепустки до Чорнобильської зони. Іншими словами, вилучали основний документ, що підтверджує роботу ліквідатора в зоні підвищеної радіації. Цей наказ надійшов звідкись високо зверху. Мета: не залишати слідів про Чорнобиль у документах ліквідаторів. Тоді раптом і прийшла в зону «епідемія» втрати перепусток (робітники стали «забувати» перепустки в «брудному» одязі). І чорнобильська адміністрація здалася, залишивши перепустки ліквідаторам на пам’ять. Зараз це один з основних документів, що підтверджують роботу в Чорнобильській зоні.
Добрим словом згадую своїх побратимів-ліквідаторів, з якими я разом виконував бойове завдання, поставлене перед нами країною. Один з них — нині покійний вертолітник полковник Шинельов Євген Денисович, у минулому — заступник Одеської міської організації «Союз Чорнобиль». З його екіпажем і разом з кінооператором Західно-сибірської студії хронікально-документальних фільмів Гребенюком Віктором Івановичем здійснювали ми обльоти та зйомку зруйнованого реактора 4-го енергоблока. До речі, саме Віктор Іванович зняв момент катастрофи вертольота над реактором 2 жовтня 1986 року. Його повнометражний документальний фільм «Чорнобиль. Осінь 86-го» — унікальний відеодокумент про будівельників та технологію будівництва «Укриття». І тільки тому, що у фільмі закарбовані обличчя вчених-секретоносіїв, на цьому унікальному фільмі стоїть гриф «Для службового користування».
Бєляєв Ігор Вікторович — заслужений будівельник України, автор книг «Бетон марки СЕРЕДМАШ», «Юхим Павлович Славський», «Чорнобиль — вахта смерті» та інші. Всі книги ілюстровані моїми знімками.
Я з гордістю дивлюся на подарований мені білий підшоломник з автографами моїх побратимів по ліквідації, серед яких Буренков А. С. (Харків), Юхименко В. В. (Мінеральні Води), Поляков В. І. (Волгоград), Мартишкін В. В. (Актау, Мангишлак), Хапренко В. Н. (Москва). Добра всім вам, побратими. Але багатьох з них вже немає серед нас.
А ми, ліквідатори, що залишилися в живих, у боргу перед тими, хто пішов від нас. Ми зобов’язані робити все, щоб діти, школярі та молодь знали, що їхні батьки, або діди в грізному і незрозумілому для багатьох Чорнобилі захищали не тільки Україну. Вони захищали Землю. І що ця мала війна була першою бідою, яка увійшла в історію нової України.











