У Всесвітньому клубі одеситів (Маразліївська, 7) відбулася презентація альбому Сергія Гевелюка «Одеський Стоунхендж». На 104 сторінках представлено результат тридцятирічних спостережень за колодязями та кранами, дбайливими напувальниками, пралями та поливальниками Одеси.
Альбом вийшов наприкінці 2015 року і є ще однією ілюстрацією унікальності нашого міста. Мисливець за природою, що зникає, блискучий фотохудожник Сергій Гевелюк за першою професією фізик і математик, кандидат фізико-математичних наук, провідний науковий співробітник Одеського Національного університету імені Мечникова, що аж ніяк не заважає йому бути поетом від фотокамери.
— Часто перше, що потрапляє на очі в старому дворі, — водопровідний кран, — каже Сергій. — Багато з них зараз помирають… Саме їх я і зустрічаю найчастіше, деяких відвідую, як хворих родичів. Але одного разу я відчув дивний зв’язок між цими розкиданими по дворах, повільно вмираючими «стійкими солдатиками». Навіть пам’ятаю, що сталося це біля крана на Рішельєвській, коли я подумки порівняв його з частиною Стоунхенджа через кам’яну плиту замість дерев’яної кришки. Звичайний Стоунхендж — календар, нагадувач днів. Одеський — скоріше ненав’язливий нагадувач і докір тим, хто біля них виріс, тим, кого він поїв, купував, обстиривав.

Проект був представлений у залах Художнього музею у 2013 році. І вже тоді хотілося говорити не стільки про незаперечні художні достоїнства робіт Гевелюка, скільки про наболіле, одеське. Ще пам’ятаються часи, коли в кожному дворику старої Одеси був водопровідний кран, цікаво оформлений і який був невід’ємною частиною дворового життя. Кран був необхідний, коли хотілося пити, коли потрібно було полити палісадники та доріжки, а хтось полоскав у дворі білизну, прасував килими, спілкуючись при цьому з сусідами. Так, і машини, яких було значно менше, ніж зараз, мили, а як же без цього?
Потреби у воді залишилися колишніми. Але зараз незрозуміло, кому і як розраховуватися за спожиту у дворі воду, ось і знищують крани, порівнюючи їх із землею… «Я здаюся собі хлопчиком, що грається біля моря, якому вдалося знайти красивіший камінчик, ніж іншим, але океан незвіданого лежить переді мною», — так описував наукове пізнання Ісаак Ньютон. Сергій Гевелюк у своїх фотоработах ділиться з нами і поетичним захопленням, і болем, вдивляючись у природу, що зникає, з філософською печаллю.











