Людина без ідеалів — як порожня посудина. «По той бік добра і зла». Про те ж саме говориться у Священному писанні — «Ви ті, хто ні холодні, ні гарячі». Едаке стан тління.

Ідеалісти по життю незручні, вони кидають виклик устроям, тому, що «належить» у суспільстві раз і назавжди. Але саме ідеалісти рухають наш світ вперед, не даючи йому закостеніти і закиснути.

Мені пощастило: у мене було в житті троє рідних чоловіків-ідеалістів — батько, чоловік і дядько. На жаль, за останні три роки всі вони покинули цей світ. Дуже важко втрачати. Дуже важко втрачати чоловіків (чомусь вони не просто за статистикою, а помітно йдуть раніше нас, жінок). І втричі важче втрачати ідеалістів, які довгі роки складали твою духовну опору…

Мій дядько Валентин Леонідович Мороз, «дядя Валя», назавжди залишився в пам’яті в образі великого романтика і вічно юного душею поета. Людини-книги, людини-ідеї, людини тонкого душевного складу. Фігура, схилена над полицею домашньої бібліотеки («Зараз, зараз, я знайду цю цитату»). Нескінченний оповідач літературно-історичних легенд, фактів, байок («А пам’ятаєш ту історію, коли Пушкін…»). Талановитий сперечальник — з людьми як близькими за переконаннями, так і не дуже. Творчий процес не обмежувався для нього папером і пером — зворотний зв’язок, «виливання» себе у світ були як потреба дихати.

Переді мною постає картина яскравого сонячного зимового дня в Аркадії. Це моє отроцтво і юність — час, коли ми, напевно, інтенсивніше і частіше спілкувалися. До речі, пробачте мені, дядьку Валю, за рідкісні зустрічі в останні роки і, можливо, не настільки глибоке спілкування, як хотілося б. Найімовірніше, моя поверхневість і неуважність ображали Вас, але я знаю точно: в глибині душі Ви не вміли ображатися! І я знаю точно — Вам було про що мені розповісти.

Так от, Аркадія. Ми гуляємо великою родиною біля зимового моря. Ми з дядьком Валею йдемо поруч, він розповідає, жестикулює, ніби вкарбовуючи в мене свої думки; зупиняється і, продовжуючи говорити, абсолютно не звертає уваги на те, що інші пішли далеко вперед. «Ти розумієш, наскільки важлива деталь у такому жанрі, як інформація?! Здавалося б, десять сухих рядків — а одна яскрава деталь змінює все. Ось, наприклад, повідомляють, що в одеський порт прийшло судно, закуплене за кордоном. І в кінці коротка фраза: «Кайдани, виявлені в одному з трюмів, були викинуті за непотрібністю за борт». Ти уявляєш, скільки тут експресії!».

Мій юний вік, прекрасна атмосфера сонячного дня, пристрасть, з якою мені намагаються прищепити жанрові основи журналістики, образність картинки — зробили свою справу, і я на все життя запам’ятала, як кадр з улюбленого фільму, і ці кайдани, і дядька Валю, що жестикулює на тлі яскравого синього моря. І я-таки стала журналістом, до чого доклали руку і тато-ідеаліст, який мріяв про професію для дочки, і дядько Валя, який щедро ділився під час наших прогулянок публіцистичними секретами.

Я знайома з його учнями, хоча ніколи не була присутня при їхньому творчому спілкуванні. Але я чудово розумію, чому поруч з ним було стільки молоді і чим він її «брав». Так, секрети майстерності, деталі, шліфування образів і слів. Але найголовніше в дядькові Вале як наставнику — це щирість, душевна крихкість, неприхований авторитет: це те, що незміцнілі душі початківців поетів відчувають, як бджоли мед.

І любов. Любов до життя вимірювалася любов’ю до Природи в образі ну хоча б травинки (колосків, запашної соломи). Зауважте аксіоматичність: нічого зайвого на землі немає, дорожча кожна комашка, кожен осінній лист! Любов ототожнювалася з Великим Жіночим Началом, і це поза конкуренцією. Це те, що боготворилося Поетом. Любов жила глибоко в дядькові-Валиному серці в образі його батька, мого діда, який загинув у перші дні війни. Це було дуже сокровенне почуття хлопчика, який вірив і знав, що батько загинув як герой. І він ніс у своєму серці ідеал Батька протягом усього життя.

Любов до своєї землі, до простого народу — до України, яка вимірювалася вистражданими ідеалами Свободи, Незалежності та Честі. «І честь України, і честь!».

Ідеаліст Валентин Мороз не дуже добре, скажімо так, розбирався в марках автомобілів, у моді або в поточних цінах і курсах валют. Але він чудово орієнтувався в моральних імперативах. Честь Валентина Мороза була у вірності своїм ідеалам. При цьому він завжди балансував на тонкій межі між цією вірністю і вічним душевним рухом у пошуках істини. Дуже мені захотілося перефразувати Вольтера — одну з улюблених цитат мого батька (два завзятих ідеалісти, батько і дядько Валя, завжди вели палкі дискусії, коли збиралися разом): «Я можу мати інші ідеали, але я життя віддам за Ваше право відстоювати свої!». Так ці двоє і мирилися — як зворушливі герої з фільмів Йоселіані: кожен зі своїм ідеалом і однією спільною вірою в моральний закон всередині людини.

…В останні дні дядько Валя, було помітно, наблизився до первозданної чистоти і спокою. З тими, хто приходив до нього, він продовжував ослаблим голосом говорити про літературу та мистецтво. Ми поговорили з ним про одного талановитого художника з абсолютно неповторною технікою. Довго розглядали репродукції. Дядько Валя був дуже натхненний цими творами. А через кілька днів його не стало…
Я не думаю, я впевнена, що сила ідеалів — це єдине, що можна забрати з собою.