Двадцять п’ятого січня виповнилося 100 років від дня народження Тетяни Андріївни Іванової — лікаря, педагога, директора Одеського медичного училища № 2, депутата Одеської міської ради: моєї мами…

ПОВТОРЮЮ слідом за Расулом Гамзатовим: «Прорік пророк: «Немає Бога, крім Бога!» — Я кажу: «Немає мами, крім мами!..» — Ніхто мене не зустріне біля порога, Де сходяться стежинки, наче шрами»…
Мама народилася в 1916 році в селянській родині, в повітовому місті Буїнську Симбірської губернії (нині — районний центр республіки Татарстан, Росія). У 1934-му закінчила Казанський медичний технікум, працювала фельдшеркою-акушеркою радгоспу
ім. Першого травня, фельдшеркою-акушеркою Чиркі-Кільдуразовської лікарні Буїнського району Татарської АРСР. У приймальній комісії технікуму не відразу повірили, що маленька, тендітна дівчина успішно закінчила спочатку Буїнську районно-опорну школу першого ступеня АТСР, а потім сім класів школи ім. А. В. Луначарського: «З-під столу ледь видно, а туди ж — в акушерки!». Але онука «бабці-повитухи» Марії (Мотрони) Іванової, яка прийняла майже пів-Буїнська і прожила 105 років, прагнула до знань. До допомоги у великій таємниці народження людини!
У 1935 році мама вступила до Казанського державного медичного інституту. По березень 1938-го поєднувала навчання з роботою акушеркою (не цураючись і іншої роботи) при акушерсько-гінекологічній клініці проф. Вікторина Сергійовича Груздєва (1866—1938), видатного вітчизняного акушера-гінеколога. З березня 1938-го по березень 1940-го — чергова фельдшерка в санчастині МВС Казані…
У 1940 році випускниця педіатричного факультету Казанського медичного інституту була направлена до м. Виборг, щойно, в березні, приєднаного до Союзу в результаті радянсько-фінської війни 1939—1940 рр. По липень 1941-го мама — лікар-педіатр дитячої консультації та ординатор лікарні м. Виборг Карело-Фінської РСР. В одному зі збережених мною документів — про її хірургічну роботу в м. Куріоки, куди була відряджена: «організувала клінічну лабораторію, упорядкувала амбулаторну реєстрацію»; «постійний лікар при райвійськкоматі, брала участь у громадській роботі». А ось довідка від 23 липня 1941 р. про «відпустку по вагітності» та «евакуацію з м. Виборг на період воєнного часу»; посвідчення від 16 липня 1941 року «дружині військовослужбовця 5-го стр. батальйону», про те, що вона «слідує від станції Виборг до станції Канаш до закінчення військових дій».
Тримаю в руках ці напівзітлілі листочки і чую її голос: «Евакуювали до останньої миски лікарню, добу не спали… Про себе я й забула: не згадай татові співробітники, не заїдь на машині за мною, залишилася б і, швидше за все, загинула б з тобою разом».
«Страшною була бомбардування на станції Бологоє, ешелон горів, багато загинули, ми в поле бігли… І молоденький лейтенант загинув, він зупиняв мене, змушував лягти, а не бігти, хвилюючи поле вимахало жита. Адже фріц з літака — на бреючому — строчив з кулеметів! По жінках, дітях, поранених — забавлявся мерзотник! Але пробігла сотню, іншу метрів, — удар! Оглушило. Отямилася — тиша, а позаду, де був лейтенант, — воронка… Підібрала біля розбитих шляхів хлопчика років трьох, Вітюшу, хотіла усиновити, був би у тебе старший брат, захисник… У Горькому змусили здати в дитприймач. Коли з Горького до Казані пливли, було кілька повітряних тривог. На пароплаві, переповненому, поранені, діти, жінки вагітні. Почали народжувати, в тому числі і передчасно… І я ледве допливла, зупинивши пологи свої: потрібна була єдиному фельдшеру на пароплаві, хлопчику зовсім, все просив: «Потерпіть, як я без Вас?». Послухалася… З Казані на попутках, возі дісталася додому, вклонилася рідним стінам, батькові з матір’ю, і пішла в пологовий будинок»…
У містечку Буїнську, на малій батьківщині, мама надсадно, добу працювала. І не заради заробітку — лікарів не вистачало! Була районною педіатром, завідуючою дитячої консультації. Блокадних дітей «відпоювали сироваткою з-під кислого молока», пишалася, що «не втратили жодного», як траплялося в інших місцях. І пологи приймала, дітей лікувала, жінок. І викладала на курсах медсестер.
ПРОЙДЕ 30 років, і, запрошена до журі конкурсу медичних сестер 16-ї поліклініки Одеси, вона скаже: «Сьогодні я виступаю перед вами скоріше як хворий, диспансерний хворий, постійно потребуючий допомоги ваших добрих рук і її безвідмовно отримуючої. Справа мого життя нерозривно пов’язана з вами, з такими ж, як ви. Свої 35 трудових років я віддала справі підготовки середніх медичних кадрів і майже 5 років з них мені і моїм колегам доводилося готувати медсестер для фронтів Великої Вітчизняної війни»…
…І померла вона, ледь відзначивши свої 65 років, 9 лютого 1981 року, в міській клінічній лікарні № 10, будівництво якої — для жителів одеських Черемушек — вона «вибивала», будучи депутатом міськради, головою комісії з охорони здоров’я та соціального забезпечення.
Вона очолила в 1949-му щойно відкриту в Одесі школу медсестер, з червня 1954 року — Одеське медичне училище № 2. Виростила до великого училища, до липня 1972-го будучи директором. Нестримна у своїй жадобі правди, чесності, справедливості, не показного служіння, в 56 років виявилася непотрібною. І сама «жити» не вміла, і іншим не давала. Ми з братом у будні могли бачити її лише рано вранці або пізно ввечері. «Жити — означає працювати», — ця думка Вольтера була для неї аксіомою.
…У війну мама, ще працюючи і в санепідемстанції (в 1944—
1945 рр. довелося і очолити її), разом з колегами боролася з епідеміями, тифом. Розповідала, як в одному з татарських сіл «тулуб у дезкамері повзе, як живий, стільки вошей в ньому!» Пишалася: «Але висипний тиф на фронт не пустили!»
І в мобілізаційній комісії ризикувала життям: чого вартий випадок зі зниклою, а навесні знайденою в покинутому колодязі татаркою, дівчиною-міліціонером! Вірніше, знайдені були відталі частини її тіла — розчленована! Ця дівчина викрила, разом з мамою, самокалічення: завели собі деякі вводити шприцами машинне масло в м’язи — страшні нариви, карбункули, і — «не підлягає призову». Були підкидні загрозливі листи і мамі…
Кінець війни застав «на мобілізації», коли, загнавши коня, прискакав у далеку сільце захриплий посланець: «Тетяно-апа! Сугыш бетте!» («Війна скінчилася!»).
Працювала, «тягнула» батька з матір’ю, сестру з племінницею, мене. Чекала батька. У 1998 році, коли я побувала на малій батьківщині, мені це повторювали старожили, підкреслюючи: «Вона — ЧЕКАЛА!».
У 1945-му батько був звільнений з фашистського полону, в 1946-му мама поїхала з ним, бабусею і мною до Мурманська. Працювала там лікарем-терапевтом і начальником відділу кадрів облздравотділу. У 1947-му батько, будівельник, випускник Казанського інституту комунального та промислового будівництва, був направлений для відновлення портів до Ізмаїла, потім — до Одеси. В Ізмаїлі мама працювала лікарем-терапевтом у міській поліклініці, в Одесі — зав. сектором кадрів облздравотділу, директором школи медсестер, потім — ОМУ № 2. Рішенням Президії Верховної Ради СРСР 6 червня 1945 року мама була нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». Нагороджувалася і ювілейними медалями: «Учаснику трудового фронту». Відзначена званням «Відмінник охорони здоров’я» (1967).
У СВОЇЙ повній віддачі справі, роботі мої батьки були винятково скромні. В Одесі 18 років ми вп’ятьох жили в двох крихітних, напівтемних, сирих кімнатках, перебудованих батьком власноруч з… миловарного цеху з земляною підлогою. Лише в листопаді 1965-го отримали трикімнатну «хрущовку» в п’ятиповерхівці. Не придбали ні дачі, ні машини, ні путні меблів. Пам’ятаю, як раділа мама придбанню шубки зі штучного хутра, жартувала: «Дивись, і не гірше, ніж у студенток моїх». Понад усе батьки цінували честь і гідність.
За стіл рідко коли сідали лише своєю сім’єю. «Хлібосольні безсрібники» — це про вас, рідні.
Мама наполягала на тому, що пізніше назвуть профорієнтацією: «Необхідно, щоб у загальноосвітніх школах у процесі навчання виявляли схильності школярів». Підкреслювала необхідність практичної підготовки медичних кадрів. Була запрошена до участі в «першій нараді…, організованій Європейським регіональним бюро ВООЗ» у Москві 18-27 листопада 1964 року: «Конференції з акушерських служб та навчання акушерок». Серед 13 учасників групи А (російська та англійська мова дискусії) і її ім’я: «Dr. Ivanova». Всього — 49 учасників…
Сергій Олександрович Гешелін, доктор медичних наук, професор, член Європейської асоціації хірургів-онкологів, почесний громадянин міста Одеси, — завжди тепло відгукувався про тебе, мамочко. Ти знала його ще з 50-х років, коли він, молодий спеціаліст, відпрацювавши після розподілу на Донбасі, повернувся до свого міста, до Першої міської (Єврейської) лікарні, де працювали основоположники оториноларингології на півдні України — його дід і батько. І сьогодні твій «Сергієнько» — хай вибачить мене Сергій Олександрович, якого ти, люблячи і пишаючись, так називала, — повторює: «Я з глибокою повагою і вдячністю згадую Тетяну Андріївну. Людина високого професіоналізму, прекрасна людина»…
…Сьогодні, «погулявши» в Інтернеті, на жаль, не знайшла нарисів історії ОМУ № 2. Як би ти пораділа їм, мамо! У трьох напівпідвальних кімнатках, з трьома групами учнів і кількома педагогами на території обласної лікарні на Слобідці починала життя твоя Одеська школа медичних сестер. Потім — на території Єврейської лікарні, на вул. Південній виростало на Молдаванці училище. І, нарешті, — в особняку Маразлі на вул. Пушкінській! Пам’ятаю: везла тебе повз будівлю до лікарні, і ти сказала: «Мене не буде, а воно — буде!».
Так, воно є.