Дзеркало — дивовижний винахід людини… Втім, перше дзеркало зробила все-таки природа — з гладі озера чи ставка. Людина подивилася на себе, відбитого у воді… а потім вже з’явилися дзеркала бронзові, срібні, скляні. Найдавніша з легенд, що дійшла до нас, пов’язана з дзеркалами, — це давньогрецька легенда про Нарциса, яка свідчить, що прекрасний юнак Нарцис побачив себе відбитим у дзеркалі води, закохався у власне відображення і помер.

Стародавні люди (в тому числі й греки) вважали, що відображення в дзеркалі — це людська душа. Пошкодиш відображення — погано буде і душі. Розбити дзеркало — погана прикмета у багатьох народів, тому що з дзеркалом людина розбиває і своє відображення, свою душу.
Є ще одне сумне марновірство, пов’язане з дзеркалами. Якщо в домі хтось помер, дзеркала завішують тканиною або відвертають до стіни. Раніше люди вірили, що душа покійного живе в будинку, поки його не поховають. І якщо в дзеркалі відіб’ється жива людина, то душа покійника схопить душу живої (пам’ятайте: відображення — це душа) і забере в царство мертвих. Тому на Русі дуже небезпечними вважалися ворожіння на дзеркалах — а раптом хтось страшний висунеться з дзеркала і забере твоє відображення? А в Ірані наречений і наречена на весіллі дивляться разом у дзеркало — обмінюються душами.
У дитячих казках часто зустрічаються чарівні дзеркала. Це дзеркало Снігової королеви у Андерсена, дзеркальце Мачухи з пушкінської «Казки про мертву царівну та про сім богатирів», дзеркало Аліси в Задзеркаллі Керролла, є навіть ціле «Королівство кривих дзеркал» Губарєва, дзеркальні квіти з «Третьої планети» Буличова. І це цілком зрозуміло. Адже диво, незрозуміле диво — людина дивиться на абсолютно сторонній предмет і бачить на поверхні цього предмета себе! До речі, а чому це відбувається?
Дзеркало відбиває тому, що воно гладке. Взагалі-то світлові частинки — фотони — відбиваються від будь-якого предмета. Переважна більшість предметів не має достатньо гладкої поверхні. Під мікроскопом це — просто гірський пейзаж якийсь. Отже, частинки світла падають на таку поверхню під різними кутами і «відскакують» — відбиваються — теж під різними кутами. Виходить, що відображення розвалилося на тисячі частинок і не може зібратися разом.
А якщо світлові частинки впадуть на гладку поверхню, то вони відіб’ються від неї точно в тому ж порядку, що й впали. Ти дивишся на гладку скляну поверхню, відбиті від тебе промені світла падають на неї і, відбиваючись, показують твоє зображення. А якщо під прозоре скло «підстелити» непрозорий срібний шар, щоб промені світла не проходили наскрізь, а всі відбивалися, — вийде зовсім добре.
Перші у світі дзеркала були металеві. Збереглися бронзові дзеркала, яким 5000 років. Скляні дзеркала першими стали робити єгиптяни, а римляни накладали скляну пластину на шар свинцю або олова.
Скло винайшли випадково — в печі гончара сплавилися сода і кварцовий пісок. Потім склали легенду, як купці везли на кораблі соду, пристали до берега, розвели багаття і обклали його замість каменів шматками соди — а вранці виявили шматки скла… З такого скла жителі Месопотамії та Єгипту 5 тисяч років тому робили намистинки і дорогі посудини з товстими стінками. У I столітті до н. е. в Сирії винайшли склодувну трубку і стали видувати скляні бульбашки і вази, як діти видувають мильні бульбашки.
А в XIV столітті у Венеції стали «видувати» і дзеркала: в скляну велику кулю або циліндр вливали розпечене олово або суміш свинцю з сурмою. Олово або свинець остивали, розтікалися по внутрішній поверхні кулі, кулю розбивали, а осколкам надавали потрібну форму — виходило дзеркальце. Але одного разу, в 1516 році, брати Андреа і Доменіко з Венеціанської республіки розрізали вздовж щойно видутий, ще гарячий скляний циліндр і розкатали його половинки на столі, як господині розкачують тісто. Так вийшло знамените венеціанське дзеркало.
Тепер дзеркала дешеві і звичайні. Вони зовсім не чарівні і застосовуються в багатьох областях. Добре, звичайно. Але трохи шкода чарівних дзеркал минулого…